Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ,
голова ПООТ “Просвіта”,
народний депутат 36 скликань
Валерій Марченко — одна з найсвітліших постатей руху опору російським окупантам. Не пішов на співпрацю з КГБ і звідси така лють і ненависть аж до останніх його днів у концтаборі та й після нього, як, зрештою, і до В. Стуса й І. Світличного та до багатьох інших, але до цих трьох особливо. Недарма голова КГБ УРСР, а потім і СРСР Федорчук казав, що Марченка й Світличного “нада павєсіть”, а ВР України 5 скликання голосами нащадків і вихованців імперії — комуністів і регіоналів проголосували проти надання Донецькому університету, в якому вчився В. Стус, його імені.
У збірнику “Від Старої громади до шістдесятників”, який готує Полтавська “Просвіта”, ми подаємо працю В. Марченка “Київський діалог”, щоб сучасний читач зрозумів, за що кати його засудили спершу на 8 років, а вдруге на 15. А також тому, що ця праця на диво актуальна і спонукає до роздумів про стан української мови сьогодні та шляхи розв’язання такого болючого для мільйонів українців мовного питання вже у незалежній українській державі. Отже, поділюся своїм баченням проблеми. Для мене немає різниці, хто і якими методами зросійщує українців. Чи це самодержавство, чи комуністи, чи це роблять уже в незалежній державі власники телеканалів, радіостанцій, чи власники кав’ярень, ресторанів, які забороняють персоналу говорити українською мовою, чи органи самоврядування, які не дають поставити пам’ятник, скажімо, Мазепі, чи українська влада, що так і не спромоглася відмінити українофобський, русифікаторський закон КіваловаКолесніченка, писаний московськими фахівцями з поневолення та денаціоналізації народів. “Денаціоналізація — це завжди опідлення людини”, — писав О. Потебня. Писав він це у роки поневолення України Росією, коли українська старшина та її нащадки, різний чиновний люд відрікалися від своєї української суті, зраджували себе, свою поневолену Вітчизну заради чинів і розкошів в “общєм Отєчєствє”. У роки панування імперії вже в комуністичній личині утиски, переслідування української мови та фізичне знищення її носіїв були у стократ жорстокіші та набули незнаних в історії людства масштабів. У результаті зросійщення набуло масових форм.
Зі здобуттям незалежності вже фактом самого існування української держави це опідлення людини почало згладжуватися, а подекуди й перекреслюватися. Частина, хай і невелика, українців почала повертатися до своєї рідної мови та витискувати із себе, де краплинами, а де відрами “песький обов’язок перед Росією”, частина росіян, також невелика, перекреслила в собі імперський шовінізм і доброзичливо почала ставитися до українського відродження. Уже не треба було відрікатися від свого українства, щоб здобути якусь посаду в державному апараті. Хоча треба сказати, що довгий час де більшою, де меншою мірою у міністерствах, президентських адміністраціях, органах місцевого самоврядування, особливо на сході і півдні, витав дух українофобії, особливо в МВС, та в багатьох приватних фірмах, власниками яких були зросійщені українці, чи зросійщені євреї, а особливо, росіяни — громадяни Росії чи й свої, зневага до української мови, а отже, й до Конституції України та Законів України доходила до рівня Валуєвських указів.
Інерція поневолення була такою великою, що зросійщення тривало й після здобуття державності. Й не останньою чергою через безлику позицію української влади у ставленні до російського шовінізму. Згодом відбулася консолідація русифікаторських, імперських сил, щедро підживлюваних російськими грішми, в самій Україні. Наслідки цього ми побачили в Криму та Донбасі. Для людей національного мислення (мислення на основі українського історичного буття, знання культури, корінних і фундаментальних інтересів української нації) було очевидно, що йдеться про відродження в Україні ідеї російського імперіалізму в його крайніх чорносотенських, расистських формах. Не хотіла бачити цього тільки українська влада. А після вбивства В. Чорновола та знищення Руху в Україні знищили і його національнодемократичну філософію, а її носії розбіглися по інших політичних проектах. Комуністи й регіонали відновили у всій своїй повноті зросійщення України, стали добиватися для російської мови статусу другої державної. Та Янукович і компанія не дооцінили українців, які мають за собою довговікову традицію визвольної боротьби за власну свободу, за мову і культуру. Українці здійснили дві революції, які не допустили нового поневолення. Звичайно, якби російська мова стала другою державною, то українська була б приречена на витіснення на маргінес життя, закріпився б надовго поділ України на Східну й Західну й загальмувалося будівництво й становлення української демократичної соборної держави. Яка вже тут демократія і соборність, коли українську національну сутність знову ґвалтували б щомиті.
Але навіть після Революції гідності українській владі й українському суспільству не вдалося подолати інерцію зросійщення, особливо в інформаційнокультурному просторі. Тисячі українців приїжджають у великі міста й не можуть подолати російськомовної стихії: вони русифікуються, тим самим прирікаючи себе і своїх майбутніх дітей на колосальну емоційну глухоту та культурне й інтелектуальне збіднення, а відтак і втрату таких понять, як національне мислення, національна гідність, національний сором. І сьогодні зросійщення — явище потворне, рудимент колоніального минулого України. Воно відокремлює зросійщеного українця від культурної і духовної української традиції, у політиці й сліду немає від українського консерватизму. Панує якесь голе лівацтво, зденаціоналізований, без берегів і меж, абсолютно безвідповідальний лібералізм. Усе разом породжує потворний популізм та огидне політиканство, нічим неприкритий усеохопний матеріалізм і цинізм. На такому ґрунті квіти не ростуть, виростають суцільні бур’яни, отже, говорити про зростання якості української політичної еліти не доводиться. Треба відверто визнати, війна дуже змінила українське суспільство, яке своєю чергою додало якісних і кількісних змін політичним середовищам.
А традиція, яка тримає сув’язь поколінь з їхніми досягненнями, тільки й може дати основу життя, його наріжний камінь, виробляти вартісні орієнтири, породити усвідомлене, всеохопне почуття належності до свого роду й народу, до Вітчизни. Тільки оволодівши традицією, можна її розвивати й поглиблювати. І саме в надрах нації, а не на поверхні потворного українського істеблішменту, знаходимо традиції, відновлюємо почуття власної національної гідності, належності до європейської цивілізації, що й призвело до Помаранчевої революції і до Революції гідності.
Водночас відбувається процес народження політичної української нації. І на майдані, і на східному фронті російськомовні українці, етнічні росіяни, народжені в Україні, воюють із російськими загарбниками і віддають своє життя за українську свободу і рідну землю. Отже, мова нас не повинна розділяти, роз’єднувати, бо для всіх, хто живе на нашій українській землі, вона стала рідною. Але і борг українському народові треба віддавати, бо пройшов він усі кола пекла російського поневолення і зберіг свою мову, розвивав свою культуру, зберіг свою землю.
Пробуджена українською землею совість встала на захист цієї землі, перемігши кровну спорідненість, й Україна, по суті, перемогла агресора. Ми стали непереможні. Що ще означає віддати борг Україні? Це означає, що всі громадяни зобов’язані знати українську мову. Можеш говорити якою завгодно зрозумілою для оточення мовою. І ніхто не має права дорікнути тобі за твій вибір. Для чиновників усіх рівнів вживання української мови має бути обов’язковим. Та коли ти не хочеш знати української, не хочеш вчити своїх дітей, зневажаєш сам і вчиш зневажати мову нашої землі своїх дітей, то краще забирайся звідси. Ти не громадянин України, а її окупант. Зросійщені українці повинні повертатися до свого українського коріння, пізнати свою культуру, віру своїх батьків і дідів наших і припинити духовно калічити своїх дітей, виховуючи їх у російській мові. Це нині наше історичне завдання, і необхідно, щоб імперська спадщина була нарешті перекреслена. Тож творення новітньої української політичної нації неможливе без відродження української етнічної нації. Інакше знову банальна і завжди потворна русифікація та новий глухий кут історії.
Ось які роздуми породила у мене давня праця Валерія Марченка “Київський діалог”. Валерій Марченко сповна пізнав і духовну, і культурну та й політичну традицію жертовності заради своєї Вітчизни та свого народу. В умовах поневолення, бездержавності жив як свідомий громадянин України. Жодні тортури, приниження, підлість російських катів не могли вбити його всеперемагаючого духу, його всеокрилюючого почуття належності до своєї української Вітчизни, а не до замаскованої назвою СССР, російської імперії. Вирішили вбити фізично. Але й у смерті він переміг своїх катів. Імперія розпадається, рано чи пізно розпадеться остаточно. В агресії проти України вона добряче поламала зуби, а Валерій Марченко живе і сьогодні. Завжди українські матері народжуватимуть таких чесних, світлих дітей. Їхнє світло — це наш шлях у майбутнє. Честь і шана матері Валерія Марченка — Ніні Марченко, що видала книжку “Листи до матері” і тим утвердила подвиг свого сина у віках. Щоб у нас, майбутніх, був дім.
