або Як у чернігівських селах відновлювалася призабута від часів Київської Русі зручна форма управління територіальними громадами і чому її ігнорують нинішні “реформатори”
Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук,
професор, журналіст
Адміністративна реформа, про яку так довго говорили, нарешті набирає зримих обрисів. На сільських сходах, які повсюдно нині відбуваються в Україні, дедалі більше йдеться про необхідність ліквідації сільських рад у малих населених пунктах і доцільність об’єднання таких у крупніші територіальні громади. Їх пропонується назвати так, як це було заведено ще в стародавні княжі часи — волостями. Повіт — то також давнє українське територіальне утворення. І його слід було б зберегти. А ось регіони — явне збиткування над українцями. Цей термін назавжди скомпрометований попередньою аморальною владою.
Цікаво з’ясувати, за вказівкою якого з високопоставлених “реформаторів” ті ненависні тепер регіони все ж увічнили назву головної адміністративної одиниці, що заміняє область на регіон, в останньому варіанті документа? Громадськість же цілком обґрунтовано стояла за наше, українське, поняття — край.
За що ж голосували депутати, які зараховують себе до національнодемократичного табору…
Виходить, що недобита україножерна гідра і тут бере гору?
Сход у Данині за участю
мирового судді
Ранньої травневої пори 1867 року Данину облетіла коротка й загадкова звістка: “Мировий суддя в Данині! Скликає сход села!”
Відколи після царського указу 1861 року данинці з “підданих князя Голіцина” стали іменуватися “селянамивласниками”, сход села за участю високого начальства скликався тут удруге. Призвідцем першого, рівно п’ят літ допіру, виявився отой царський указ про даровану волю від поміщиків і віддавна обіцяну землю.
Чому цей, другий, сход мусив бути таким спішним, у селян від здогадок аж лоби впрівали. “Чи не війна, бува, почалася?” — питали насторожено одні. “А може, холера знову десь ізза Чернігова всіх підряд починає косити”, — роздумували гірко інші.
Зранку на майдані люду — мов бджіл біля розбурханого вулика. Та й важне ж діялося на тому сході. Найперше, незвичне досі, — обирали сільського голову.
Ще від часів козаччини в селі за владу був староста. Проте за умов, коли поміщик у селі вважався над усіма панами пан, роль цього виборного чоловіка не була такою важливою у селі — він сприймався таким собі посередником, через якого начальство з повіту передавало громаді чергові вказівки. Інша справа тепер має бути з головою, обраним серед знаних і шанованих ізпоміж односельців. “Скоро і писар, і суд, і збір податків, — все під боком буде, — продовжував дивувати усіх присутніх приїжджий російськомовний високий чин. — А щоб усім стало зрозумілим, як будете починати життя поновому, маєте всі цієї суботи приїхати під обідню пору на майдан Володькової Дівиці, на спільний великий сход”.
Намальована вище данинська картинка з незвичним і загадковим сходом, результати яких породжували більше запитань, ніж відповідей, повторювалася в усіх селах Чернігівської губернії від 20 квітня до 10 травня 1867 року. Саме такий термін зустрічей посланців повітової влади з мешканцями кожного села був визначений губернським начальством на основі царського указу, який спустили з Петербурга в усі губерніальні центри і який до Чернігова надійшов чомусь із запізненням.
Нова адміністративна
карта повіту
Повний виклад рішення Чернігівського губернського у справах селян присутствія за номером №377 від 8 квітня 1867 року, що породило таке пожвавлення й насторогу в селах через поспішність його виконання, віднаходимо у спеціальному додатку до числа 16 “Черниговских губернських ведомостей” від 16 квітня того ж року. Цей офіційний документ, що за обсягом зайняв дві шпальти великого формату газети, називався “Про запровадження волосного управління та розподіл сіл за волостями”.
Аналіз цього документа дає можливість відтворити в деталях перший від часів Козацької держави волосний сход як початок утілення адміністративної реформи, на яку відважився піти російський царський уряд після знесення кріпосного права.
Відповідно до цього документа, в Чернігівській губернії створювалися 168 волостей, які, своєю чергою, об’єднувалися в мирові дільниці й підпорядковувалися повітовому управлінському органу. По Ніжинському повіту це мало такий вигляд: усі села поділялися на дві мирові дільниці, що формувалися з двох географічних зон, — північної (Вертіївська дільниця) та південної (Носівська дільниця). Цікаво, що Ніжин як давній адміністративний і культурний центр спочатку полку, а згодом — повіту, цього разу увійшов до Вертіївської дільниці і був ще й центром окремої, Ніжинської, волості. Кожне село входило до певної волості, яких у повіті утворювалося 12.
Як формувалося перше
волосне правління
А тепер уявно перемістімося на просторий майдан Володькової Дівиці середини ХІХ століття. Стільки люду, коней, возів, такого повноголосся, такої яскравості й строкатості в святочних строях це село не знало досі ніколи. За приписом мирового посередника, сюди мало з’явитися не менше двох третіх дорослого населення данинців, шатурян і самих дівичан.
Привчені віддавна до слухняності селяни не могли зігнорувати вказівкою прибути у Володькову Дівицю передусім тому, що були не стільки залякані, скільки заінтриговані виступом мирового посередника на сільських сходах напередодні, бо на багато запитань чули у відповідь одне: про все детально довідаєтеся в Дівиці — мусите всі там бути.
На подвір’ї просторої нежилої сільської хати при дорозі, що наспіх була облаштована під тимчасову адміністрацію волості, вже стояли “зі штиками до ноги” при виконанні своєї служби два формені чини, прислані напередодні з повітового поліцейського управління.
Рівно в полудень помічник станового пристава, споряджений у форму святочного дня, піднявся на заздалегідь виготовлене для цієї оказії в центрі майдану дерев’яне підвищеннясцену, на якому був прикріплений штандарт із зображенням імператора, й засурмив окремо на кожен із чотирьох боків усієї округи. Народ затих, очікуючи виходу наперед мирового посередника, — він мав вести зібрання.
Найперше, уповноважений владою високий начальник зачитав рішення губернського правління, ухвалене на основі царського повеління, про поділ сіл губернії на волості та про утворення з трьох сіл повіту, що розташовані поруч (Володькова Дівиця, Данина й Шатура), нової волості.
Далі належало вирішити, де буде центр волості, та вибрати волосне правління. Йшлося про незнані досі в краї посади волосного голови, його помічника, секретаря волості, збирачів податків, засідників (посадників) волосного правління і суддів волосного суду.
Якщо із вибором центру суперечок не виникло (Володькова Дівиця по праву претендувала на роль “столиці” — як колишнє самоврядне сотенне містечко вільних, а згодом і реєстрових козаків за часів Української козацької держави та найбільше село округи), то з розв’язанням наступних питань градус емоцій помітно підвищувався. Кожне село прагнуло бачити в начальстві більше “своїх”. Те перше волосне правління справді обиралося громадою хоча й непросто, але все ж демократично, бо заготовлених наперед списків тоді ще не вміли робити, а про спосіб наперед домовлятися просто не знали.
І останнє питання сходу, до якого селяни поставилися з особливою насторогою: ознайомлення з різними повинностями у грошовій і натуральній формі, які кожне сільське товариство мало відтепер сплачувати лише у волость за двома видами платежів: державними та земськими. Перші платежі — зокрема внески за користування землею, хлібоздача; до других — внески на утримання волості, оплата послуг писаря й суду та різні штрафні кошти.
Про конкретні суми поки що не йшлося. Як пояснив мировий посередник, вони визначатимуться на основі поданих упродовж місяця до волості сільськими головами остаточних даних про кількісні та якісні характеристики кожного селянського господарства.
Відголоски демократизму
в недемократичну епоху
Стара волосна система підпорядкування сільських населених пунктів діяла в нашому краї до середини 20х років минулого століття. Більшовики, які за допомогою російських військових витіснили з Лівобережної України 1919 року війська новопосталої на законних підставах Української Народної Республіки, в адміністративних справах на початках обмежилися лише заміною сільських голів, які віддавна обиралися громадою на сходах, радянським управлінським утворенням. Такими стали сільські виконавчі комітети (сільвиконкоми) Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
Відразу реорганізовувати волості й повіти не дозволяла на той час нестабільна політична ситуація: українські терени незабаром заполонили ще одні чужинці: цього разу шовіністично налаштовані денікінські ополченці, мета яких — повалити одночасно і залишки отаманського руху, який підтримував УНР, і український радянський уряд, який поступово стверджувався, та відновити Російську імперію, повернувши царат. Саме через це директивно створені влітку 1919 року, сільвиконкоми не змогли налагодити роботу. У Данині, наприклад, такий сільвиконком, що створений був на папері у повітовому ревкомі 6 січня 1920 року, реально було обрано на загальному сході села більш ніж на півроку пізніше.
Збережений в архіві протокольний запис про цю подію засвідчує, що, як і за козацьких часів, в українських селах продовжувало існувати неписане правило, за яким будьяке важливе питання життя громади обговорювалося і затверджувалося для безумовного виконання всіма лише на загальному сході села. З огляду на це прибулим у село уповноваженим — від Ніжинського повітового комітету тов. Сімакову та члену ВолодьковоДівицького волосного ревкому О. Крапивнянському — не вдалося зорганізувати актив нового радянського органу за заздалегідь складеним у волосному центрі списком лояльних до нової влади данинців. Старий сільський голова вимагав скликання сходу села.
Отож сільвиконком нової влади у кількості 27 осіб та його керівники — голова сільради Євмен Кошма і секретар Пилип Подолянко — були обрані на першому після завершення громадянської війни 1917—1920 років загальному сході села 8 серпня 1920 року.
Після сформування сільвиконкому нагальних справ у новообраного радянського активу села було непочатий край: суцільна розруха, голод, бандитизм, маса покалічених фізично й духовно тих, хто поверталися до домівок із різних театрів військових дій — ці та інші загальні біди всієї країни віддзеркалювалися в кожному населеному пункті, у кожній родині. Потрібно було терміново діяти.
Та вийшло так, що перше питання, яке вирішив розв’язати новоутворений радянський сільвиконком на початках своєї діяльності, стосувалося… відокремлення Данини від ВолодьковоДівицької волості та створення, разом із Шатурою та довколишніми хуторами, Данинської волості. Засідання активістів села саме з цього питання відбулося 24 серпня — через 12 днів після сільського сходу.
Підвело чуття
“старшого брата”
Сьогодні важко пояснити, чим керувалися ті активні данинці, вносячи питання про створення власної волості на обговорення як перше, найнагальніше, на ту пору. Можна лише припустити, що зпоміж інших обставин, які вплинули на такий крок, найголовніші дві.
Перша. Директивний, безапеляційний тон вказівок, що почав надходити з волосної столиці після “більшовизації” краю. Слова “должны”, “обязаны”, “немедленно”, “в течении суток”, “будете отвечать по всей строгости советских законов”, “пойдете под трибунал” (а стосувалося це не тільки хлібозаготівлі, а й поставки для червоної армії коней, реманенту, продуків) не могли не насторожити данинців. Попервах їм здавалося, що це волосне начальство прагне подавити дух вольності, який із давніх часів витав над цим селом, аби у такий спосіб помститися непокірним данинцям.
Друга. Можливість реалізації ініціативи цілої громади про згоду чи незгоду села входити до тої чи тої волості на законодавчому рівні. У Данині на ту пору ще живими були учасники першого всезагального сходу мешканців Дівиці, Данини й Шатури щодо створення 1867 року ВолодьковоДівицької волості і роз’яснення мирового судді про можливість відокремлення, що прописана в документі.
На тому засіданні сільвиконкому, після гарячого й тривалого в часі обговорення, сформулювали спільно три питання, на які всі 27 членів виконкому вже дали ствердну відповідь, але слід було заручитися думкою громади. І тут бачимо повагу до давнього колегіального органу громади — сільського сходу.
Позаплановий, можна сказати екстрений, сход усіх данинців на церковному майдані призначений був на 29 серпня.
Церковний майдан був переповнений вщерть. Голова сільради коротко інформує громаду про народжену в сільвиконкомі ініціативу та пропонує спільно обговорити й ухвалити рішення з таких трьох питань:
1. Чи бажає данинська громада відокремитися від ВолодьковоДівицької волості й створити разом із шатурянами та мешканцями хуторів волость у селі Данина?
2. Чи згодна громада, щоб для правління новою волостю передати церковний будинок, що віднедавна перебуває у власності громади, а для священика побудувати нову маленьку хату?
3. Чи готова громада Данини взяти на себе витрати на облаштування волості разом із шатурянами та хуторянами?
Поділені на окремі сектори майдану обліковці уважно перераховують підняті руки тричі — окремо з кожного з трьох питань. За кільканадцять хвилин майдан притих — слухають остаточний вердикт усієї громади:
— з першого питання: однозначне “так”;
— із другого питання: більшість — “ні”;
— з третього питання: більшість — “так”.
Результати голосування з другого питання (про відібрання церковного дому для потреб волості) потребують коментаря. Не без втіхи можна констатувати, що перший революційний наскок на релігію як “опіум для народу” і на церковне майно, як “маєток багатіяпопа”, з яким дещо пізніше радянська влада вирішуватиме всі болючі для громади питання, цього разу таки не пройшов. Немало тодішніх данинців ще пам’ятали живим отця Петра Скорину та його численні добрі справи, які він зробив упродовж свого майже півстолітнього пастирства для села. І хоч СвятоТроїцький храм 1920 року був ще закритим, а прах протоієрея Скорини вже більше десяти літ покоївся разом із прахом його дружини в церковному склепі, селяни не хотіли розбазарювати десятиліттями формоване обійстя авторитетного священика.
Важко сказати, чи вірили учасники сходу в реальність виконання і цього пункту, і всього рішення щодо створення волості. Сьогодні таке рішення видається все ж наївним і далеким від реального стану справ, які складалися на початок 20х років. Проте, можливо, тоді, в запалі очікування полум’яних обіцянок комуністів від реалізації лозунгів “Мир — хатам, війна — палацам!”, “Грабуй у багатого і володарюй!”, “Хто був ніким, той стане всім!” тощо все бачилося в іншому світлі…
Чому шатуряни зрадили
“старших родичів”
5 вересня спеціальний посильний із Данини приніс у сусідню Шатуру два документи, скріплені данинською печаткою: листа на ім’я Шатурського сільвиконкому та копію протоколу сходу мешканців Данини. Лист той був такого змісту (подаю мовою оригіналу):
“5 сентября 1920 г. Шатурскому сельському исполкому. Припровождаем при сем протокол Данинского схода для объявления такового на Шатурском сходе: согласно ли общество присоединиться к данинскому обществу для устройства в с. Данина своей волости на условиях, указанных в копии протокола. Данинский исполком”.
Данинці з нетерпінням чекали відповіді з Шатури. Вона надійшла 14 вересня через посильного. І цей документ доби слід процитувати так, як він був написаний:
“14 сентября 1920 г. Данинскому сельсовету. Шатурский исполком присовокупляет при сем протокол Данинского схода и доносит, что 11 сентября состоялся Шатурский сельский сход, которому был прочитан протокол постановления Данинского схода о присоединении открытия в с. Данине волости, на что общества с. Шатуры строить в с. Данине Волость не согласны. (ці два слова були підкреслені — прим. М. Т.). Шатурский исполком”.
Ці два унікальні документи, дивом збережені для історії, уособлюють класичний зразок офіційногохолодного листування двох донедавна дуже близьких сторін, що з різних причин перебувають у стані перманентної “холодної війни”. Це також нагадує хрестоматійний сюжет із “Кайдашевої сім’ї”: раз ви до нас так, то й ми до вас спиною.
Зрештою, за іншого ставлення “старшого села” до своїх молодших родичів шатуряни легко могли пристати на ту ініціативу за найголовнішим аргументом — відстанню до волосного центру. Якщо від Данини туди — сім кілометрів, то від Шатури ще слід додати три. Ходити у різних справах на таку відстань пішки чи рихтувати щоразу підводу не завжди з руки, а Данина — вона спредковіку під боком. Та й витрат на облаштування волосного правління не так вже й багато було б — якщо в складчину, та разом із хуторами. Звичайно, Данина, як найбільше село, узяла б основний тягар витрат на себе.
Уроки історії
з не створеною волостю
Насправді ж, ніякої нової волості за нової, більшовицької, влади громади самостійно вже не могли створювати. Стихійна ініціатива сходу мешканців Данини — то відголосок, скоріш, демократизму й вільнолюбства, що генетично протікали у жилах українців ще від часів козаччини. Це саме ті риси, за які не любили в Російській імперії українців, які волею політичних обставин вимушено перебували в ній понад триста літ. І саме ці риси стали методично й наполегливо витравлювати зі свідомості українців носії комуністичної ідеології.
Головна мета соціалістичної революції — повсюдне ствердження диктатури пролетаріату — передбачала таке ж повсюдне придушення усілякого інакодумства, не санкціонованої зверху будьякої ініціативи та бодай найменшої спроби захисту своєї національної ідентичності.
Тоді, в далекі 20ті роки, втомлені розрухою й війнами данинці, як і мешканці інших українських сіл, щиро повірили обіцянкам комуністів про молочні ріки й киселеві береги скорої комуністичної доби. Тоді вони ще не знали, що до тих примарних кисільних берегів їм та їхнім родичам доведеться йти через голодомори, репресії, нову панщину, яка набула форми колгоспної, отож нічийної, потоптання віри пращурів, вихолощення з душ усього національного, самобутнього, свого власного.
Ще один урок напрошується з цієї історії. Він стосується колишніх і сьогочасних реформаторів командноадміністративної системи, яка формувалася упродовж десятиліть і цементовою міцністю тримається за старе, не хоче змінюватися на нагальні вимоги часу. Коли б ті владні, але недовчені чиновники знали історію своїх округів, повітів, волостей, коли б читали архівні документи, коли б розумілися на важливості сповідувати традиції, шанувати історію, вони б ніколи не посміли так багаторазово й бездумно тасувати українські села в їхньому адміністративному підпорядкуванні.
У тому тасуванні особливо не пощастило Данині й Шатурі. За 80ліття радянщини їх чотири рази перекидали з одного району в інший. Чи не від такого перекидання в цей закуток Ніжинщини тверду дорогу проклали останньою чергою, та й то з одного, заднього боку — на Лосинівку. Через неї до нового райцентру Ніжин шлях удвічі довший, ніж той, що через Володькову Дівицю. Уявити тільки: у першому випадку — 40 кілометрів, у другому — 20. Це ж скільки, скажімо, бензину, робочого часу, матеріальних ресурсів можна зекономити, це ж наскільки ефективніше можна було б господарювати в тих відсталих колгоспах чи нинішніх власних господарствах…
Ось і нині, коли знову заговорили про відновлення волосного поділу, ці два села — Данину і Шатуру — збираються приєднати до Лосинівської волості. Усупереч тій же історії, яка засвідчує, що оптимальною для цих сіл була б волость у селі Червоні Партизани.
До речі, таку назву стародавня Володькова Дівиця отримала 1927 року, на честь 10річчя жовтневого перевороту. Треба віддати належне мешканцям цього славного колись козацького містечка: як тільки заговорили в краї про декомунізацію назв населених пунктів, у Червоних Партизанах відразу створена була ініціативна група, яка поставила за мету повернути малій батьківщині давню історичну назву — Володькова Дівиця.
Мешканці ж сусідньої Данини, яку за більшовицьких часів бездумно й неграмотно перейменовували тричі — на Данино, Даніно, Данине, поверненням історичної назви не переймаються. Із середовища нинішньої данинської інтелігенції, до якої належить і тамтешнє вчительство, недавно почув: “А яка разніца? Ті, для яких первинна назва — Данина була дорогою, вже давно повмирали. А нам всьоравно”. Більше того, значна частина сучасних данинців і далі воліють мешкати на вулицях Воровського та Петровського. Кажуть, що перейменування цих вулиць на славного українського гетьмана Тараса Трясила та його правнука Івана Тарасевича, які мешкали колись тут, не зменшать їм ціну газу та не підвищать вартість їхніх земельних паїв.
Чув я, що такі аргументи данинські селяни мотивують не зі свого голосу. А з голосів тих представників колишніх членів місцевих виборчкомів (туди зазвичай зараховували “надійних”, підкормлюваних попередньою владою, представників сільської інтелігенції), хто за 200 гривень, які регіонали традиційно видавали на кожен голос тим, хто радив довірливим стареньким колишнім колгоспницям, як “правильно” слід голосувати.
… Історія нічого не вчить тоді, коли її через лінощі й байдужість не хочуть пізнавати.
