«Я до тебе йшов крізь далі…» Етюд про любовну лірику Бориса Олійника

Олеся МУДРАККОВАЛІВ

 

Доробок Б. Олійника, досить місткий і різноплановий, завжди мав свого читача. Певно, його громадянська лірика лишиться даниною свого часу, натомість любовна переживе віки, тому що в ній відображені вічні питання, які повсякчас хвилюють людину. Насамперед ідеться про її сердечні переживання, про її здатність у хвилини еротичних осяянь піднятися на духовні висоти, відчути внутрішню єдність з постійною креацією природи. Читач вбачає у пройнятому тонкими емоціями ліричному героєві любовної лірики Б. Олійника не тільки відображення самого автора, попри те, що між ними існує певна дистанція, а й самого себе, здатного весняної пори, “як прокинеться вербово / Березнева далина” звернутися бодай листовно до своєї коханої “золотим по голубому” — “Весна”, “голубим по золотому” — “Любов”, “голубим по голубому” — “Моя”. Поет невимушено обігрує кольори, що мають національну символіку сонця і неба, мимоволі переходячи до тавтологічної барви, що нагадує експерименти К. Малевича. Голубий колір у контексті таких сердечних зізнань означає небесний, божественний, тобто вищий рівень сублімації платонічної душі ліричного героя.

Любовна лірика Б. Олійника розкриває сердечну драму від першої закоханості до кульмінаційної пристрасті та осмислення любові в категоріях людського буття. Юнак при першому побаченні ще шаріється і не може знайти відповідного “сонячного слова, / Неповторного і вічно молодого”, якого вона так і не дочекалася, тому, розчарована, із побажанням “Будь щасливий” лишила його, самотнього, який усвідомив, що цієї миті втратив свою долю. Він потім її, єдину, шукатиме у світах, летітиме до неї “туманом через моря і дні” лебедем, віддаватиме “вітрові свій розпач і одчай”, щоб почути убивче “Ні”. Йому, вже знесиленому, випаде почути “Жду” тоді, коли впаде, мов камінь, тугою”.

Ліричний герой знаходитьтаки свою неповторну жінку, якою не лише милується, а й вражений її внутрішньою багатоликістю, коли вона постала перед ним то “вельми горда”, то “примхлива, наче скрипка”, то “холодна, наче скрипка”. Ці антитетичні порівняння сприймаються оболонкою, за якою прихована жіноча сутність, що потребує чоловічого декодування. Ліричний герой, наділений вольовими, маскулінними рисами, нарешті розшифрувавши її, “прокинувся уранці вельми гордий”, але, виявляється, що не міг повністю осягнути фемінного єства, про що йдеться у вірші “Був я вітром, був я лютим, був я нордом…”. Нонфінальна розв’язка ліричного сюжету з багатозначними трьома крапками не дає сподіваної відповіді “А вона до мене… плаче джерелом”, чи був той плач вдячності, чи болю й розчарування, лише одне відомо — він був чистим.

Ліричному герою відомі також пристрасні пориви еротичного інсайту, які набувають особливого сенсу, коли закохані чують один одного, розмовляють відомою тільки їм мовою тіла і душі. Тому до такого діалогу закоханих він ставиться з надзвичайною вимогливістю: “Не оскверни цю мить і не поруш / Цинічним словом чи гріховним жестом…”. Любов у його розумінні постає не просто ритуалом, коли відкривається довгождана “дивна ніч, о, дика ніч жаги, / Коли тремтить і чадіє любисток!”, а суттю даних Богом стосунків чоловіка й жінки, як пізнають один в одному основи світотворення. Ліричний герой готовий берегти їхнє одкровення від брутальних втручань, здатних зруйнувати світлі пориви: “Бо встане день і буде править суд”.

Жінка в інтерпретації Б. Олійника постає не лише природно багатозначною, а й надзвичайно вразливою. Вона неможлива поза любов’ю навіть у побуті, у будьякому віці. Він тонко відчуває її болісну драму, коли, “Витіснивши її зі свого гурту, / люто шугали на неї з реготом: “Старрра! Старрра!”. Однак травмована жорстокою ідентифікацією її коханого — “моложавого ворона”, тількино той потрапив у біду, “Вона ніжно торкнула крилом завинену голову: / Дурненький… я ж тебе… / Як же я тебе люблю!”. Про це мовиться у віршовій алегорії з промовистою назвою “От що таке … любов”.

Разом з тим Б. Олійник зображає жінку крізь призму народного світосприймання, як у “Парубоцькій баладі”, рясно оздобленій фольклорною тропікою. Ліричний герой уподібнює себе до “красивого чорта”, маючи на увазі не інфернальну істоту, а відчайдуха, який на вороному коні поспішає до “тієї Чураївни, / Що клялась від третіх півнів / Рушники послать мені до ніг”. Вона, наділена магічною силою (“Що як поведе рукою, / Солов’ї вмирають навесні!”), змальована як мета його життя, яка так і не відбулася, тому що він потрапив на “чуже весілля”. Автор уник будьяких пояснень чи моралізаторства з приводу зрадливої Чураївни, тамуючи душевний біль, відбувся лише докірливим питанням: “Де ж твої, Марусю, рушники?”. Б. Олійник, апелюючи до традиційної фабули про легендарну співачку, дав їй своє сюжетне тлумачення. Трагічні колізії балади не мають своєї розв’язки, хоч “Впала з горя Чураївна / Головою в проданий рушник”, проте ліричний герой уже ніколи не знайде схожої на неї, тому завжди сумніватиметься, чи потрапив “До тієї… не такої. / Під чиїм же коню, ми вікном?!”.

Подаючи різнолику любов у своїй ліриці, Б. Олійник виходив на рівень філософічного узагальнення, коли вбачав у жінці основу буття попри постійну мінливість життєвих реалій — від скіфської гори, приреченої розсипатися, до Дніпрельстану. Навіть модернізація одягу не рятує його від усвідомлення вічних проблем, сфокусованих у загадковій досяжнонедосяжній для нього жінці як меті:

 

Я роззув черевики, я біг сто літ,

Я побив олімпійський рекорд!

Та вона вже на третій межі стоїть,

А нехай би взяв мене чорт!

 

Я поклав собі: вмерти і стерти слід.

Хай гуде по мені Дніпрельстан…

Але ж бісова дівка на кручі стоїть,

Огорнувши вітрами стан.

Related posts

Leave a Comment