***
Ми не знаємо назви цієї водойми. Ми навіть не знаємо — це річка чи озеро. Вода тут стоїть чи вона тут протікає? Протікає, як люди? Як — ми?
І нікого запитати. На цьому березі — ми, на іншому — вони.
Тут заходять у дім, не стукаючи. Тут на твоє: “Агов! Є хто живий?” — оживає лише відлуння.
Тут вікна лежать на підлозі і замість того, щоб дивитися у світ, дивляться у небо крізь продірявлену стелю, а останні вцілілі шибки перетворюються на пісок під твоїми берцями.
Тут яблука в садах падають додолу не тоді, коли прийде час, а коли прилетить міна чи снаряд.
Тут кожна собака біжить до тебе, сподіваючись, що ти — його новий господар.
Ще не так. Тут кожен покинутий собака біжить до тебе, сподіваючись, що то повернувся його старий господар. Дарма, що повернувся з війни.
Люди покинули своїх собак. Напризволяще. Самих на себе. Залишили жити диким звіром, диким вовком. Але собаки відмовилися ставати вовками. Собаки не втратили віри в людей. Мабуть, лише вони.
На подвір’ї початкової школи розкидані іграшки. Недобудовані піщані замки, мости, залізниці, розтоптані дорослим чоботом, вивернуті ранці, покидані, недочитані, прибиті курявою книжки.
Таке враження, наче діти в одну мить стали дорослими. Раптово відмовилися від свого дитинства. Що мало статися, щоб діти в одну мить перестали бути дітьми?
На цвинтарі покинуті могили. Ніхто не протоптує стежок до своїх мертвих. Мертві — нікому не потрібні у світі, де немає живих.
Коли нікуди йти, коли усі шляхи впираються у перекошені ворота, відчинені навстіж, живі можуть піти до своїх мертвих. Куди йти мертвим? Нікого. Жодної свіжої стежки. Жодного живого сліду. Лише вітер. І шелест сухої трави.
Покинуті тварини, покинуті будинки, покинуті могили, річки без назви, вона, безіменна, і — ми.
Ми щодня бачимо її обличчя, її випотрошені нутрощі, її відірвані руки, її відтяті ноги, розкидані, де тільки можна, її численні прострелені навиліт голови. От тільки імені не знаємо. Називаємо “війною”. Першим, що спадає на гадку.
Але це не “війна”. На “війну” вона не озивається. На “війну” вона навіть не схожа. Це — щось інше. Без імені. Нетутешнє. Потойбічне. Моторошне і заворожуюче. Ніхто до пуття не знає що.
Вересень 2015, с. Водяне
***
Чи важко навчитися писати вірші? — запитує вродлива жінка, перестрівши у Львові на форумі, — у мене син наступного року закінчує школу, збирається вступати на філологію. Але такі — щоб виривало серце з грудей і зносило голову. Ну, ви розумієте, про що я? Такі — як ви. Та ні, відповідаю жінці, вірші навчитися писати дуже просто. Але спершу хлопець повинен вступити на філологію, гарно вчитися, багато читати і чекати війни.
Своєї війни йому, можливо, чекати доведеться довго. Війни трапляються рідко. Багато поетів так і не дочекалися. Так і пішли. З нічим.
Поки хлопець чекатиме війни, він може вивчитися, одружитися, народити дітей, відвести їх до школи, видати свою першу книжку, потім другу, третю — і це можуть бути доволі навіть пристойні книги, їх високо оцінять читачі і критика. Але все це не те. Головне, щоб хлопець ніколи не переставав чекати війни.
Війна — почнеться, головне вміти правильно її чекати, бо ще ніколи такого не було, щоб війна не починалася. Повірте мені.
Ніхто не знає, скільки доведеться чекати. Може, він на той час стане сивим чоловіком, літературним класиком, бо знайдуться такі, які будуть його переконувати, що можна стати поетом, пишучи про смереки, квітучі полонини, оспівувати бабині горщики та жіночу вроду чи що там ще? — досліджувати гендерні взаємини ссавців.
Усе це спокуси. Усе це — щоб збити його з правильного шляху. Поезія не має жодного стосунку до літератури. Поезія і література взагалі не мають нічого спільного, якщо копнути глибоко. Не розумієте? Ну, це те саме, як хтось Біблію — назвав книжкою. Але не про це зараз. Він повинен чекати війни.
І одного разу вона почнеться. Не даремно він так довго чекав її. І ось тоді ваш син покине все — родину, роботу, навіть вас, дорогу матусю, спалить старі рукописи, старі книги, якщо треба — спалить хату — і піде на війну.
При першій зустрічі з війною головне не відводити погляд. Дивитися їй просто у вічі. Навіть якщо ти дуже боїшся, не можна показувати страху.
Війна тебе лякатиме вибухами, стріляниною, обкладе тебе мінами і розтяжками, наїжджатиме на тебе танками, вимастить кров’ю, заляпає лайном і мізками твоїх загиблих товаришів. Ти теж можеш взяти до рук зброю і спробувати відлякати війну. Принаймні — можеш спробувати. Не намагайся. Тут ще щонайменше 50 тисяч таких, як ти, і 50 тисяч з протилежного боку займаються подібною роботою. У тебе інше завдання. І ти — один. Коли війна втомиться тебе лякати, коли вона побачить, що це не дає жодного результату, вона зайде до тебе в бліндаж, втомлено сяде на порожній ящик зпід набоїв, загляне у твій записник — їй теж цікаво, що ти там про неї пишеш, і скаже: “Гаразд. Твоя взяла. Шо ти хочеш знати? Запитуй. Тільки я говоритиму швидко. Часу обмаль. Бачиш от тих, які зібралися битися? Треба їм кинути під ноги зо два десятки гранат. На те я й війна. А що робити?” І ти почнеш записувати. Нічого такого: відірвані руки, відірвані ноги, прострелені голови, закатовані полонені, зрада, бабло. Дуже багато бабла. Ось де тобі стане у пригоді твій філологічний фах. Ти маєш розділяти, де закінчилась одна оповідь і почалася інша, інакше кажучи — переводити подих і вчасно ставити крапку.
У той самий час, коли ти розмовлятимеш з війною, інші скажуть: “що це таке? чому він весь час щось пише? замість того, щоб убивати?” А потім вони скажуть, що ти, мабуть, щось вкрав. Забий. Ти від них так далеко, як свого часу пророк Єзекіїль від юдеїв. З тобою говорить війна. А немає іншого способу навчитися писати вірші? — з надією в голосі запитала жінка. Іншого я не знаю, — чесно відповів я. Хоча — можна було б збрехати.
Ой, не знаю, — навіщо йому та філологія? У нього непогані оцінки з математики. І заквапилася. Якась враз змарніла. Вниз по Коперника.
Вечоріло. Львів. Осінь.
Шкода буде, якщо цей вечір, цю осінь і це місто розбомблять. (Візія) Війна.
21.09.2015р.
***
Мене з дитинства переслідує дивний сон, командире. Сон, у якому нічого не відбувається, нічого нема, окрім одного пронизливого, моторошного звуку.
Уперше я почув цей звук року десь 75го, коли ми з пацанами ловили раків за селом, у місцині, яка називається “Панська яма”, і знайшли мертвого німця.
Те, що це був німець, з’ясувалося згодом. Він мав при собі шмайсера, флягу, похідний ранець, каску відповідної форми і був одягнутий у військове. Мабуть, смерть застала його зненацька. Перебігав річку, наздоганяв чи тікав від когось, не вмів плавати, загрузнув у болоті своїми величезними, важенними чоботами, і болото не відпустило його. Тридцять років пролежав. Чекав на янгола, який знайде і витягне його з цього гнилого болота. Чекав свого. А знайшов мене.
А тоді шестеро хлопчаків, які знайшли мерця, відчайдушно намагалися якнайшвидше вистрибнути з води і дістатися берега. Але це погано виходило. В’язке болото не відпускало, — не хотіло нас відпускати. Ми дізналися його тайну. Ми йому сподобалися. Ще й мрець обома мертвими руками тримав нас за босі, посинілі від страху ноги. Було дико страшно. Було дико важко робити кроки. Хто був у взутті — назавжди згубив його. І цей звук, коли висмикуєш з болота ногу, — всмоктуючий, квакаючий, турбулентний, — закарбувався у пам’яті назавжди.
Так звучав страх.
Потім цей звук снився мені з певною періодичністю — як передвісник небезпеки, біди, поки не наздогнав наяву, в Пісках, через 40 років.
Коли почався обстріл наших позицій градами, ми йшли зі штабу на “точку три”, через городи, навпростець, щоб скоротити дорогу. Перший снаряд приземлився від нас за п’ять кроків і зайшов у розмоклу від дощів землю майже повністю. І — не розірвався. Буває таке. Ми стояли і дивилися на нього, наче зачаровані. Секунд зо п’ять. Коли прилетів другий снаряд і впав трохи далі, але теж поряд, ми вже лежали на землі.
І тоді я знову почув цей звук. Турбулентний, квакаючий, всмоктуючий. Він рухався, наче поршень величезного шприца з інфікованою смертю голкою.
Так щоразу. Він заходив глибоко в землю, глибоко в людей і зворотною тягою затягував усередину все, що трапиться на шляху — землю, наші крики, нашу зброю, нашу техніку, нас — а потім, наче граючись, видавлював назад у світ, але вже понівечених, перемелених, перетрощених.
То вже потім знайомі артилеристи пояснили, чому піхота має молитися на негоду. Під час негоди, особливо після затяжних дощів чи ранньою весною, — земля розкисла. Снаряд чи міна заходить в землю глибоко, і вибухова хвиля та розліт осколків спрямовується вгору. І зовсім інша історія, коли земля тверда. Тоді снаряд вдаряється до неї, як до бетону, а осколки та вибухова хвиля розлітаються паралельно до землі, в різні боки.
Війна — це звуки. Розриви снарядів, свист куль, гул двигунів, хлопки мін, крики живих, стогін поранених, гидкі голоси “речників”, які транслюють інформповідомлення з фронтів, гидке деренчання рикошетів.
Востаннє я чув той моторошний звук, коли в нашого бійця влучила куля великого калібру і наскрізь пройшла крізь живіт. Та мить, коли в тілі людини вже діра розміром як кулак, але ще немає болю, ще немає крові, ще рана суха; коли куля пролетіла, а звук запізнюється.
Куля — вбила, а людина — жива. Ще жива. Поки що.
Ти безсило дивишся на безсилі спроби санінструкторів затампонувати діру — діру в людському тілі — і твої такі ж безсилі заклинання до вищих сил, на кшталт: “Встань, Лазарю. Наказую тобі”. Слова — є. Бракує віри.
Але тепер, після усього, я спокійно сплю. Мене більше не лякає той з далекого дитинства звук. Я бачив таке. Мене не злякаєш гнилим болотом, мертвим німцем, командире.
12.10.2015р.
***
— Кто стрєлял??!! — дріботить коротенькими ніжками у бік позиції монголоїдного вигляду півпалкан і верещить так, наче йому гусеницею яйця переїхало.
Всіх він посадить, всіх віддасть під трибунал, на всіх чекає особіст і військовий прокурор, у нього, відєті лі, з сєпарами перемірьє, яке ми тут безсоромно нарушаємо. Йому, сука, стидно перед захарченком.
— Ну, я стріляв, — раптом підіймається із землі кущик глоду, але, виявляється, що то ніякий не кущик, а одягнутий в кікімору козак, лютий — як Страх Божий.
— Здать оружіє!!
— А прикладом в зуби?
— Что ти сказал?!!
— А то, курдуплю, шо оцю ручницу, яку ти паскудним словом “оружіє” назвав, я у мисливському магазині придбав. А гроші на ню — 20000 баксів — мені цьоця з Аргентини прислала. А набої до неї — один коштує 20 зелених — мені вуйко з Канади запрезентував. 1000 штук — наразі морем контрабандою переслав, але на який гріх не підеш задля доброї справи — очищення рідної землі від навали.
А шоб випередити твої запитання, то скажу одразу: ліцензія на відстріл “скажених псів” у мене є. Конституція. Практично усі статті. Основний закон не тільки й но дає мені право боронитися від скажених, до того ж бродячих псів, але прямо вимагає.
Перемиріє, як ти кажеш, то у вас, у військових, а я — цивільний чоловік, я нікому не присягав, хіба своїй Галині перед вівтарем, 25 років тому, косьмо шлюб брали. А шо таке бути цивільним? Ци — це Божа енергія, це наче святий дух, а вільний — це воля, наш тризуб. Але забалакався я тут з тобою. Нема коли. Треба йти робити справу.
Опустив сітку на обличчя, подав знак напарнику, який, виявляється, увесь цей час тримав на прицілі ліву ратицю підполковника, і обоє зникли у високих травах.
16.09.2015р.
