Арсен ЗІНЧЕНКО,
доктор історичних наук, професор, заступник директора Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України
Не раз, буває, лунають голоси скептично налаштованих чи необізнаних громадян і навіть впливових офіційних осіб, які сумніваються у нагальності й загалом у слушності постановки питання про звільнення України від тоталітарної й колоніальної символіки та пов’язаних із ними назв населених пунктів, вулиць тощо. “Навіщо це робити зараз, під час війни й економічної нестабільності?”, — кажуть вони. “Зміна назв вулиць тепер не на часі!”, — безапеляційно заявляє градоначальник великого міста. “Це коштуватиме чималих грошей, краще віддати їх пенсіонерам і дітям”, — бурчить потривожений новаціями обиватель, який уже звик до того, що реальні й ідеологічні окупанти й досі розпоряджаються долею України, її правом на саме існування.
Відразу зауважу, що тут ідеться не лише про ідейну суверенність нашого народу, що сама по собі є великою вартістю й метою, але і про його психологічне здоров’я, здатність позбутися т. зв. Стокгольмського синдрому, тобто психологічної прив’язаності до свого ката. Тому питання про назви є складовою питання про готовність нашої країни до оновлення, до того, щоб врешті ступити в нове, чистіше й правдивіше життя. Бо якщо ви щодня ходите вулицею Леніна, який кидав війська Муравйова і Троцького на придушення Української держави 1918 р. чи вимагав негайного розстрілу тисяч священиків, робітників, промисловців і селян за найменшу незгоду з більшовицьким режимом (у них це називалося диктатура пролетаріату), якщо у вашій столиці стоїть пам’ятник заколоту проти вашої держави, то ви мимоволі погоджуєтеся з волею окупанта на знищення вашої держави, на репресії, окупацію, брехню, переписування історії вашого народу, на накинуті ним символи, назви, місця пам’яті, словом, на все те, що ядучою іржею в’їлося в наше повсякденне життя.
У нашій статті йтиметься про одне з таких наймень, а саме про ойконім, що колись був накинутий окупантом важливому тепер промисловому місту на берегах річки Самари в нинішній Дніпропетровській області. Можливо, за деякий час і сама ця область скине колишню більшовицько-вождівську назву, коли її головне місто стане, за вибором його мешканців “Дніпром” (як вони тепер його доречно, стисло й гарно називають) чи, можливо, й Січеславом (якщо у них вистачить на це національних почувань). Отже, йдеться про теперішній Новомосковськ, чужа назва якого приліпилася на місце органічної назви Новоселиця, яку дали місту його засновники — запорізькі січовики у XVIII cт.
Згадаємо коротко про ті старі події. На берегах Самари здавна перебували осередки запорозького козацтва, його форпости у боротьбі з татарською небезпекою. Є дані про те, що 1576 р. тут уже існувавало чимале поселення Самар, що стояло на шість верст вище впадіння річки Самари в річку Дніпро. В документах другої половини XVI ст. місто Самар значиться як давнє запорозьке місто, в окрузі якого були численні зимівники й хутори. У цей час Південне Подніпров’я й Присамар’я дедалі активніше освоює український люд. Цьому сприяло багатство земель і природи південного краю. Про родючі чорноземи, могутні ліси на берегах Орелі, Самари й Дніпра, води яких були переповнені рибою, писали заїжджі подорожні, а згодом історики. Яскравий опис тамтешньої природи, господарства й звичаїв місцевого козацького люду знайдемо, зокрема, в “Історії запорізьких козаків” Дмитра Яворницького.
Історичні джерела зберегли свідчення про церкви та християнські звичаї на запорізьких землях, про опікування над Запоріжжям духовенства Києво-Межигірського монастиря та митрополита Київського. Саме ж Запоріжжя становило парафію Межигірського монастиря. Звідти приходили до Січової Покровської церкви та до Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря священнослужителі та ченці. Ченці Києво-Межигірського монастиря були для запорізьких козаків духовними наставниками й молільниками. За посередництвом цього монастиря до Покровської січової церкви й до Самарського монастиря, що стояв над однойменною річкою, надходили освячені антимінси для церков, миро для парафій Запорізької Січі.
За Андрусівським миром 1667 р. землі України були поділені між Московським царством і Річчю Посполитою, землі Війська Запорізького перейшли під зверхність царського уряду. Маючи на меті зміцнити позиції Москви на Дніпрі, царські урядовці наприкінці 1680-х рр. взялися будувати фортеці на берегах Самари. Дмитро Яворницький з цього приводу зазначає: “З боку Московського уряду побудова кріпостей на межі Запорожжя, крім відкритої мети мати постійну базу для війни з бусурманами, мала в собі й приховану мету зайняти спостережний пост, що мав би в полі зору поселення запорозьких козаків і знешкодити їхні дії, а потім із плином часу і зовсім прибрати їх до рук. Запорожці ясно бачили, яку мету пов’язувала Москва з побудовою самарсько-орільських кріпостей й стали на сторожі своїх власних інтересів”. Однією з перших з’явилася Богородицька (згодом — Новобогородицька) фортеця. Прибулі царські воєводи стали чинити перешкоди тутешнім запорізьким козакам у пересуванні річкою Самарою та в їхніх господарських заняттях — рибних ловах, грабували зимівники, займалися здирництвом.
Протестуючи проти побудови московських укріплень на річці Самарі, запорожці відправили листи до гетьмана Івана Мазепи, просячи захисту. Слідом за цим було надіслано скаргу безпосередньо в Москву. У відповідь на цю скаргу 14 липня 1688 р. на ім’я кошового отамана Григорія Сагайдачного надійшла грамота, якою Кошу Запорізькому давалися запевнення в непорушності прав козацтва. Прикметним є те, що московські царі присягали при цьому ім’ям Богородиці й києво-печерськими чудотворцями: “…указали мы, великие государи, за помощію Божіею и за представительством пресвятые Богородицы и за молитвами московских и киево-печерских чудотворцев на реке Самаре для наивящего непріятелю утеснения и для защищения от них же неприятельского приходу на Великоросійские и Малороссійские города, … построить город”.
Далі тодішні московські правителі запевняли кошового отамана й усе Низове козацьке військо в тому, що “на Самаре крепость в тяготу и во отнятие пожитков ваших ни в чем быти не имеет и права ваши и вольности нарушены никогда не будут, а пасеки и рыбные ловли и всякую добычь на обвыклых местах имети б вам по-прежнему без всякого сомнения, а обидимы ни от кого не будете”. Одержавши запевнення царів, запорожці були вимушені згодитися з будівництвом московських фортець на річці Самарі. Сучасні дослідження, ґрунтовані на доказовому археологічному матеріалі, дають підставу локалізувати старовинне запорозьке місто Самару або Стару Самару на території північної околиці м. Дніпропетровська на правому березі р. Самари. Близько до неї розташувалася й Богородицька фортеця (Старосамарський ретраншемент).
Із побудовою 1688 р. Новобогородицької фортеці на запорізьких землях з’явився царський воєвода з цілим штатом службових осіб та чотирма тисячами війська. Нові укріплення на берегах Самари, зокрема Новобогородицька фортеця, збудована на споконвічних запорозьких землях, всупереч царським обіцянкам, стали осередками утисків і обмеження прав запорізьких козаків і причиною їхніх протестів проти гетьмана й царського уряду. Однак, закріпившись на берегах Дніпра, царський уряд вже не зважав ні на козацькі протести, ні на власні обіцянки, які були дані ім’ям Богородиці.
Зосередження московського війська та царських урядовців у Старій Самарі відчутно обмежувало права та посилювало численні утиски запорозьких козаків. Саме тому значна частина запорожців вийшли зі Старої Самари й заснували вище за течією Самари нову слободу — Новоселицю. На цю причину переселення козацього люду вказував, зокрема, і відомий краєзнавець, єпископ Феодосій (Макаревский): “В старовинних паперах місцевих архівів, — писав він, — є прямі й ясні вказівки на те, що коли місто Стара Самара стало головним станом російських військ і перейшло наче в повне розпорядження їх, багато з мешканців Старої Самари самі по собі пішли з міста й поселилися між Старою Самарою і Самарським монастирем, тобто зайняли місцевість нинішнього Новомосковська, утворили слободу Новоселицю”. Вони визначили Новоселицю осередком Самарської паланки. Щоправда, в документах це місто позначали й Самарчиком чи Самарчуком (за назвою протоки річки Самари) або для стислості вживали назву Самар.
Як відомо, територія Війська Запорізького поділялася на паланки, що були військовими та територіально-адміністративними одиницями. Однією з них була Самарська паланка, найбагатша й найзначніша паланка Запорізького війська. На території Самарської паланки існували важливі населені пункти, окрім її центру Новоселиці або Самарчика: Переметівка, Кам’янка, Сокільський редут, Бригадирівка, Ревівка, Кільчень, Бардаківка, Адамківка, Пишнівка, Військове, Чернече та сільця й хутори, що належали Самарському монастиреві, а також численні козацькі зимівники та хутори.
Ф. Макаревський в історії Катеринославської єпархії, виданій 1880 року, зазначав, що “нинішнє повітове Єкатеринославської губернії місто Новомосковськ в старовину, як в просторіччі в устах народу, так і в ділових писемних паперах називалося різними іменами — то Самарою, то Самарчуком і Самарчиком, то Новоселицею і Новоселівкою. Остання назва… ясно вказує, що перші мешканці Новоселиці, теперішнього Новомосковська, — були переселенцями, вихідцями з різних місць Запоріжжя, й особливо з близько розташованого міста Старої Самари”.
Ф. Макаревський підкреслював, що це місто славилося “багатолюдністю мешканців, багатством своїх природних продуктів й своїми торговельними, комерційними оборотами. Самарчик — це було в усіх відношеннях головне місто східного Запоріжжя”. Отже, новопостала слобода Новоселиця виникла біля протоки річки Самари — Самарчика (Самарчука), назва якої стала паралельно вживаним ім’ям міста.
Указом цариці Катерини від 26 вересня 1794 р. місту було присвоєно назву Новомосковськ. До речі, в цьому указі згадується його попередня назва Новоселиця. Отже, місту, заснованому козаками, які не хотіли терпіти утисків московських воєвод і московської адміністрації, царським указом була накинута таки московська назва!
Тоді, у 1790-ті роки, ще жило чимало очевидців зруйнування Запорізької Січі, яке відбулося 240 років тому. Російський уряд не обмежився посиленням контролю за Січчю, а в березні—квітні 1775 р. спланував її ліквідацію та військову акцію проти неї. Розробниками цієї операції були царські вельможі Пьотр Рум’янцев та Григорій Потьомкін.
Незважаючи на те, що козацькі підрозділи відіграли вирішальну роль у ключових епізодах російсько-турецької війни 1768—1774 рр., саме після цієї війни Катерина ІІ наказала російським військам, що поверталися з війни під командуванням генерала Петра Текелія, знищити Січ. Московські війська оточили Січ 4 червня 1775 р. в день великого християнського свята Трійці. А наступного дня взялися руйнувати Січ, не спиняючись і перед пограбуванням храмів та церковного начиння. Московська підступність не зважала ні на клятьбу іменем Богородиці, ні на велике православне свято Трійці, ні на нещодавню спільну війну з Османською імперією.
Особливо виразно виявляється ця підступність в обставинах нинішньої московської окупації Криму й Донбасу. До честі Дніпра — Січеслава нині місто й область стали форпостом оборони України.
В ім’я цієї ж честі й історичної справедливості й Новомосковську слід скинути з очей полуду й облудну назву, накинуту колись московською владою, й повернути власну, питому козацьку назву — Новоселиця.
