Джон Стейнбек у Києві 1947 року

Дмитро МАЛАКОВ

5 березня 1946 року в американському місті Фултон виступив із промовою колишній прем’єрміністр Великої Британії сер Уїнстон Черчілль. Зважуючи кожне слово, він попереджав світову спільноту про небезпеку виникнення Третьої світової війни. На глибоке переконання досвідченого політика, загроза походила з СРСР, котрий по завершенні Другої світової війни заходився насаджувати комуністичний режим у визволених від нацизму країнах Східної Європи. У відповідь на цю промову в Радянському Союзі вчорашнього союзника назвали “палієм війни”. Так виникла інформаційна “залізна завіса” і почалася “холодна війна” між Заходом і СРСР. Нині ми є свідками нової загрози миру уже від обкраяної імперії під назвою РФ.

А на тій хвилі розсудливим західним інтелектуалам заманулося самим побачити цю загрозу. Так улітку 1947 року Радянський Союз запросив двох “прогресивних журналістів” відвідати країну. То були відомий американський письменник Джон Стейнбек (1902—1968), уродженець Каліфорнії, вихованець Стенфордського університету, та Роберт Капа (1913—1954) — він же Ендре Ерньо Фрідман, уродженець Будапешта, визнаний класик фотомистецтва та військової фотожурналістики.

Їх приймало Всесоюзне товариство культурного зв’язку з закордоном (поросійськи скорочено — ВОКС). Гості побували в Москві, Києві, двох колгоспах на Київщині, у Сталінграді, Тбілісі та Батумі. Знайомилися з життям пересічних радянських людей. Потім була написана й проілюстрована книга “Російський щоденник” (повна назва: “John Steinbeck. A Russian Journal. With photographs by Robert Capa”). Невеличке за обсягом видання вперше побачило світ у США 1948 року. Видання одразу ж стало сенсацією для західного читача, неодноразово перевидавалося. Російською мовою книжка змогла бути перекладена та видана тільки 1990 року за доби “гласності” — в приреченому на розпад Радянському Союзі — що, врешті, й передбачав сер Уїнстон Черчілль.

Книжка написана тепло, з добротою й гумором, проілюстрована жанровими фото. Тим, хто добре володіє англійською, радимо читати автентичний текст. Московське видання адаптоване “для розуміння радянськими людьми” та так, ніби “холодна війна” триває.

Сучасні інформаційні технології дозволяють побачити фотографії Роберта Капи, включені в американське видання, а також ті, що не ввійшли до нього. Особливий інтерес представляє “київська” серія знімків, доступна в Інтернеті, але переважно не згадувана в книжці.

Не можна не звернути увагу на те, що на обкладинці американського видання 1999 року “Російського щоденника” вміщено фото Р. Капи з …українською колгоспницею з Київщини, а не з якимось суто російським сюжетом. Невипадково: українки — красуні й трудівниці — найбільше вразили іноземців і тоді.

* * *

Із Москви до Києва летіли чотири години на американському двомоторному “дугласі” С47 — єдиної на той час компанії “Аэрофлот”. У Радянському Союзі ці знамениті на весь світ надійні машини виготовляли за ліцензією під маркою “Ли2”. Зразок можна побачити просто неба на майданчику військової техніки на Печерську.

Дж. Стейнбек пише: “… літак пропливав над полями України, такими ж родючими та пласкими, як наш Середній Захід. Під нами лежали нескінченні поля гігантської житниці Європи, землі обітованої…” Точна оцінка!

Приземлились у Жулянах, а звідти попрямували на “інтуристівському” довоєнному лімузині “ЗиС101” (у СРСР завжди було таємницею, що це — теж американський “б’юїк”) у готель “Интурист”, який містився на теперішній вулиці Богдана Хмельницького, 26.

Американський письменник занотовує: “Всі запевняли нас, що за межами Москви все буде цілковито інакше, що там немає такої суворості й напруження. І справді, на летовищі нас зустріли українці з місцевого ВОКСа. Вони весь час усміхалися. Вони були веселішими та спокійнішими, аніж люди, з якими ми зустрічалися в Москві. Й відкритості й сердечності було більше”.

Так, сьогодні ця різниця стала ще помітнішою…

У Києві їхнім гідом був український письменник Олексій Полторацький, “який чудово володів англійською мовою”.

І це теж суголосно нашим дням.

Першим враженням від Києва, крім руїн, побачених ще з борту літака, Дж. Стейнбек поділився одразу ж: “Дорогою в готель ми помітили, як то, звичайно, помічають усі, що українські дівчата дуже вродливі, більшість з них — білявки, з привабливими жіночними фігурами. Вони усмішливі, чарівні, ходять, похитуючи стегнами. І хоча вдягнені так само, як і москвички, проте вбрання на них, як нам здалося, сидить краще. Хоч Київ зруйнований дуже сильно, а Москва — ні, кияни все ж не мають такого смертельно стомленого вигляду, як москвичі. Вони не горбляться при ходьбі, плечі розправлені, на вулицях часто чути сміх. Може, це типово для тих місць, адже українці різняться від росіян — це слов’яни окремої гілки. Незважаючи на те, що більшість українців може говорити й читати поросійськи, їхня рідна мова цілковито самостійна й не пов’язана з російською, а радше ближча до південнослов’янської групи мов”.

На цьому місці в московському виданні з’явилася дразлива примітка: “Украинский язык (как и русский) относится к восточнославянской группе языков”. І ще: в московському виданні англійське дієслово “can” (може) “чомусь” опущено, і тоді виходить, що “більшість українців говорить поросійськи”, а не “може говорити”, як у Стейнбека. Такими “редакційними правками” російське видання рясніє, не соромлячись попросту брехати, що ми сповна відчуваємо й сьогодні.

Наступна мовна сентенція автора залишилася поза увагою прискіпливих редакторів, зате сьогодні прямотаки суголосна євроінтеграційним устремлінням України: “Багато українських слів, здебільшого з фермерського лексикону, звучать майже так само угорською, а чеською вони повторюються частіше, ніж російською”.

Московський переклад не тільки рясніє неточностями, а й тонко просякнутий заздрісною ворожнечею. Сьогодні це вже, повторимо, не приховується.

Тоді американців першого ж дня вразили не тільки київські дівчата, а й київське застілля, щоправда, вони не здогадувалися про таке поняття, як “показуха”:

“У готелі “Интурист” українські господарі влаштували чудовий обід. Нам подали свіжі помідори й огірки, дрібну солону рибку, чорну ікру та горілку. Ми їли смажену дніпровську рибу і прекрасно приготовані біфштекси з українською зеленню. Ми пили грузинське вино, а українські ковбаси були чудові”.

Роберт Капа, напевно, наслухавшись про Україну і українців, надивившись на українок, зайшов до тої ж “інтуристівської” перукарні та підстригся поукраїнськи “під горщик”.

На Хрещатику, на той час уже розчищеному від руїн, у першому ряду, з розширеною проїжджою частиною і визначеними межами майбутньої забудови, увагу Капи привернула вродлива регулювальниця. Стейнбек пише: “На перехресті стояла дівчинаполісмен. На ній були чобітки, синя спідниця, біла туніка з військовим ременем та маленький кокетливий берет. Її жезл був пофарбований у чорний і білий кольори, а вуличним рухом вона керувала з військовою хвацькістю. Вона була дуже гарна”.

Додамо: на її плечиках були погони з одною личкою — єфрейтор.

Письменник продовжує: “Я дивився на жінок, які йшли вулицею як танцівниці. У них легка хода і гарна постава. Багато з них чарівні”.

Десь неподалік Роберт Капа угледів дошки об’яв, закріплені на стіні спаленого будинку, який розібрали до рівня першого поверху, з віконними й дверними отворами, закладеними битою цеглою. Якийсь молодик, надкусивши яблуко, читав афішу Українського драматичного театру імені Івана Франка: “Ярослав Мудрий”, “Талан”, “Гроза” (цей спектакль дивились американські гості), “Євгенія Гранде”, “Далеко від Сталінграда”, “Тев’є Молочник”. Двоє колишніх фронтовиків у до блиску начищених чоботах стояли перед програмою літніх гастролей і запрошенням юнаків і дівчат йти на роботу на завод “Арсенал”. Нагадаймо: на початку війни цей завод разом із кадровими робітниками та обладнанням (виробництво артилерійських систем) евакуювали до Воткінська, звідки по війні нічого не повернулося, а в залишених на Печерську корпусах розмістилося оптикомеханічне виробництво вивезеної по репараціях із Німеччини фірми “Карл Цейсс. Йєна”. Отож і перераховувалися з півтора десятка основних робітничих професій на рекламному щиті. На жаль, у новій Україні не зуміли зберегти прославлений “Арсенал” з його космічною програмою та робітничими династіями…

Побували гості і в наддніпрянських парках, у Софійському соборі, в Лаврі, де Капа зробив кілька ефектних знімків Великої дзвіниці та руїн Успенського собору. В музеї їм показали макет реконструкції Хрещатика.

Одним із культурних заходів після тяжкого й незрозумілого усім неросіянам спектаклю “Гроза” стало відвідання цирку. Звичайно, американцям пояснили, що справжній цирк висадили в повітря “фашистські загарбники”, тому вони дивились виставу в літньому цирку “шапіто”. Цей брезентовий намет стояв праворуч театру оперети, перед входом на стадіон імені Хрущова (нині “Олімпійський”). Природно, американцям “дісталися” гарні місця, і Роберт Капа отримав дозвіл на фотозйомку.

Першими виступали повітряні гімнасти, потім — дресировані собаки, а дресированих тигрів, пантер і леопардів випустили на арену, відгородивши її від публіки сталевими ґратами. “Впродовж всієї вистави оркестр завзято грав циркову музику, яка ніколи не міняється і всюди однакова. Кращими за всіх були клоуни. Коли вони вперше вийшли, ми помітили, що всі дивляться на нас і невдовзі зрозуміли чому. Тепер їхні клоуни незмінно зображають американців. Один грав багату даму з Чикаго, і те, як росіяни уявляють її, просто чудово. Глядачі подивлялись і в наш бік: чи не образить нас така сатира, але було справді смішно. Й так само, як деякі наші клоуни чіпляють довгі чорні бороди і виходять з бомбою, називаючи себе при цьому росіянами, так російські клоуни називають себе американцями. Публіка сміялася від душі. На багачці з Чикаго були червоні шовкові панчохи і черевики на високих підборах, всіяні фальшивими діамантами, на голові — кумедний, схожий на тюрбан капелюх. Її вечірня сукня з блискітками була схожа на довгу потворну нічну сорочку. Жінка ходила зигзагами по манежу, трясучи штучним животом, а її чоловік перекидався і підтанцьовував, оскільки він був багатий чиказький мільйонер. Жарти, ймовірно, були дуже смішними; ми не розуміли їх, але публіка стогнала від реготу. Всі, здавалось, раділи, що ми не образились на клоунів… Це був гарний цирк. Діти, сидячи на передніх місцях, були повністю поглинуті виставою, на що здатні тільки діти”.

В Інтернеті є фотознімки Р. Капи з “київського циклу”: відвідини хлібозаводу — автомата з тисячами житніх буханок на конвеєрі: будь ласка, дивіться — ніякого голоду вже нема; але, зауважимо, карткова система ще існує і цей хліб продають за картками.

…Продаж “бочкового” пива. Видно цінник: 0,5 літра — 6 карбованців 50 копійок. За склом кіоску — тюлева фіраночка, цукерки в папірцях та цигарки “Донбасс” (“Вышел в степь донецкую парень молодой…” — навіть назвою цигарок заманювали молодь на шахти).

…На розі біля Центрального універмагу “дають” яблука. Шалькові терези з гирями, паперові кульочки, згорнуті конусом, плетені корзини і дуже уважна черга (була така формула радянської торгівлі: вас обрахувати чи обважити?).

…На сусідній Бессарабці Капа звернув увагу на вбогий асортимент головного, як завжди вважалось, але й найдорожчого базару. Ось прилавок з кустарним милом, яким торгують приватні виробники. На цінниках — 21 крб за плитку. А ось прилавокострівець з фірмовою вивіскою “Гастроном”: голівки сиру одного сорту, кільця копченої ковбаси одного сорту, смалець (27 крб). Не видно, що купує городянка, не забуваючи притримувати ногами плетений з лози кошик (крадій міг схопити і втекти). За спинами продавців, які, угледівши фотографаіноземця, сховалися за терезами, виструнчилась ціла батарея пляшок з винами, лікерами та коньяками. Троє покупців стоять біля другого продавця, теж заворожено втупивши очі в стрілку терезів. Видно цінник: джем — 8 крб.

Справжній базар містився на сусідній вулиці Басейній: тут не треба сплачувати базарний збір. Торгівці вишикувалися в два ряди, сидячи спина до спини, пропонуючи сезонні овочі, фрукти, квіти. Туттаки, просто на бруківці, продавалися гончарні вироби: глечики, горщики, гладишечки, полумиски, макітри. Поруч — корзини, плетені з лози, і кошики — з очерету. Звичайно, Капа сфотографував і цю екзотику разом із покупцямигородянками.

Усі ці та інші фотографії Роберта Капи сьогодні становлять велику цінність як згадка про Київ, про міський побут повоєнної доби. А ми розповіли лише про деякі сюжети, хоча кожна світлина — то ціла новела, і весь “український” цикл вартий окремого, прокоментованого видання.

* * *

Збігли роки. Роберт Капа, фронтовий фотограф переднього краю, автор серії фотопортретів Льва Троцького (Копенгаген, 1932), маючи за плечима війни в Іспанії (1936), Північній Африці, Італії, Нормандії (1944) загинув як солдат, підірвавшись на міні у В’єтнамі.

1955 року була заснована нагорода “Золота медаль Роберта Капи”, якою щорічно відзначають фотожурналістів за “кращий оприлюднений фоторепортаж ізза кордону, який потребував виняткової хоробрості та ініціативи”. Чи хтось з іноземців наважився відвідати зону бойових дій на українському Донбасі?