Олексій ОЗІРНИЙ,
член НСПУ
Видавництво “Ярославів Вал” започаткувало серію “Український бойовик”, в якій побачив світ роман Євгена Стеблівського “Звенигора. Шабля на комісара”. Ця книжка — бойовик про звенигородських повстанців 1917—1921 рр. Десятки епізодів шалених боїв козацької кінноти з російськими окупантами. Зокрема славетні й маловідомі: на станції Бобринська (Сміла), де Звенигородський кіш Юрка Тютюнника до ноги вирубав восьмитисячну російську армію Муравйова — того самого, який вбивав хлопців під Крутами. Романтична й страшна легенда про козацьку кінноту часів УНР. І про кохання, яке сильніше за смерть. Пропонуємо читачам “СП” погляд Олексія Озірного на роман Є. Стеблівського.
Книжку звенигородця Євгена Стеблівського “Звенигора. Шабля на комісара” прочитав тричі. Більше трьох разів я читав у своєму житті тільки одну чи дві книжки найвидатніших світових класиків.
“Звенигора” вийшла у видавництві “Ярославів Вал” у серії “Український бойовик” і ще не встигла спричинити гучного розголосу на шпальтах літературних часописів. Але так і має бути зі справжньою книжкою, що відокремлюється від автора і живе самостійним життям.
Я бажаю їй щасливої долі, вдячного читача, адже вона вражає в саме серце, бо висвітлює одну з найтрагічніших і найприхованіших сторінок нашої історії — 1920ті роки ХХ сторіччя. Незакінчена українська революція. Коли дійовими особами стали наші діди, а події розгорталися саме у нас на Черкащині. Тут “оживають” і отаман Василь Чучупака, і Семен Гризло, і Симон Петлюра, а читач потрапляє в гаряче горнило таких солодких і несправджених надій на державність…
Пригадую Женю Стеблівського в шкільні роки. Я тоді працював тренером із легкої атлетики у Звенигородській ДЮСШ. Таке буває нечасто, щоб в одному класі, в одній школі підібралося стільки учнів — сильних і в навчанні, і в спортивних досягненнях. Класним керівником у них був дуже хороший педагог Олександр Осьмак, учитель математики. На жаль, його вже немає з нами. Навіть через 20 років я добре пам’ятаю багатьох дітей із класу: Валю Тупчій, Олега Ісакевича, Миколу Федину, Віктора Поліщука, і, звичайно ж, Євгена Стеблівського. Він ще тоді привертав до себе увагу: худорлявий інтелектуал з упертим блиском в очах.
Цілком природним здався мені його шлях до технічного вишу після відмінного навчання в школі. Але тут є ще один незвичайний збіг. Саме в цій школі — Звенигородській СШ № 2 за 19 років до Євгена навчався відомий автор роману про Чорного Ворона — Василь Шкляр. Мабуть, це також не можна назвати випадковістю, адже Звенигородка в усі часи була козацьким, повстанським містом на самому степовому прикордонні. Тож генетичний код вибухнув одночасно, народивши на Звенигородщині відразу не одного автора повстанських романів.
Найбільше, що вражає в книжці “Звенигора. Шабля на комісара”, — це побудова сюжетних ліній: сучасне життя і переживання головного героя переплітаються з минулим, динаміка розвитку подій тримає в напрузі, захоплює, не відпускає. Відчувається, яку колосальну роботу виконав автор, дослідивши гори історичного матеріалу, збираючи по краплі спогади людей, що були очевидцями страшних років “становлення” совєтської влади в Україні. Та навіть опрацювати архіви — це півсправи. Письменник прожив кожний епізод, пережив кожний факт, загинув із кожним повстанцем і народився знову. Для мене це ознака справжнього таланту Євгена Стеблівського. Письмо його справді блискуче, бо пише чесно, мов списуючи власну долю з розповідей учасників тих подій.
На сторінках видання автор постає немовби в двох іпостасях: у нашому часі Романом Рудинським, звичайним сучасним юнаком із безтурботним дитинством, спопеляючим першим коханням, веселим і насиченим студентським життям. А в іншому часі — молодим українським козаком, сотником Вільного Коша, якого Перша світова війна відірвала від мирного життя, а національну гідність розбудила Українська революція.
Але дивним чином ці персонажі дуже схожі у своїй суті, особливо коли життя кидає їх в екстремальні ситуації, — як це трапляється з Романом Рудинським у війні в Придністров’ї.
Головна інвектива книжки в авторських словах: “Ця книжка про козацький дух, що спить у кожному з нас. Спить лельом — аж поки не проснеться. А тоді нікому мало не здасться!” Коли я прочитав ці слова на самому початку книжки, мені стало трохи не по собі, адже на дуже серйозні речі замахнувся письменник. І, чесно кажучи, побоявся за нього, щоб не сповз у пафос і банальну профанацію.
Але вже у передмові знаходжу ключ до розуміння його письменницького і людського задуму: “…За півстоліття втопленого в крові спокою українці заплатили значною ціною. Ціною забуття — себе, своїх предків, своїх героїв. У мільйонах людських мізків, оброблених ядучим маревом совєтського летаргічного сну. Нам не дають жити звички вічного рабства. Розчинені в крові іони великого страху і самовбивства свободи. Хіба наші внуки колись відчують себе великою і вільною нацією.
Для цього вони повинні знати, якими сильними були наші предки.
Для цього комусь треба бути сильним сьогодні…”
Ця книжка про те, як конче необхідно стати сильним сьогодні. Вона написана жаром серця молодого українського патріота, нашого земляка, якого не зросійщила російськомовна Одеса, і життя не зламало в ньому стрижень, що передається з генами предків.
Те, що вдалося сконцентрувати у виданні безліч історичних фактів, вплести їх органічно в канву сюжету, вважаю за справжню її правдивість. Адже факти, описані на сторінках “Звенигори”, я чув від своєї бабусі, коли вона розповідала мені про діда Митрофана, побратима Юрка Тютюнника ще з Першої світової, який брав безпосередню участь у тих подіях.
Із не меншою достовірністю подано тут і події війни в Придністров’ї 1992 року, героєм яких став мій менший брат Митрофан, названий так на честь діда.
На особливу увагу заслуговують батальні сцени за участю козацької кінноти, що страшною силою постає в боях проти котовців і будьонівців. І сакральносимволічний образ козацької шаблі, здобутої в бою, що містичною блискавкою прошиває весь зміст книги, зникаючи насамкінець таємничо і несподівано зі сторінок, залишаючи в душі читача відчуття свого неминучого повернення.
Шабля в руках Максима Рудинського, мов невідворотна кара, наздоганяє більшовицького комісара Лазаря Блюмкіна, і на звитяжному місці наших предків, на Звенигорі, вершить, здається, найсправедливіший суд самої історії.
Так завершується книжка Євгена Стеблівського “Звенигора. Шабля на комісара”. І ще довго болить душа від прочитаного, бо вінтаки є в кожному з нас — козацький дух.
