Валентина СИДОРУК,
член НСПУ, просвітянка,
Одещина
“Ніщо так не збагачує й не надихає людей,
як подорожі. А ще — дає можливість насолоджуватися
спогадами, які, як карамельки, залишають
довготривкий і особливий присмак”.
Олександр Смик
Наші спогади від подорожі до Тернополя ще свіжі і яскраві, враження незабутні. Оті “карамельки”, про які пише автор, зринають у пам’яті, залишаючи неповторний присмак.
Я вже писала раніше про особливість наших подорожей — через “Просвіту”. Так ми побували в Полтаві, Запоріжжі, Кіровограді, на Черкащині. Цього разу вирішили відвідати Тернопіль. Вирушили ті, хто ще не був у цьому місті. Зустрів нас голова обласної “Просвіти” Петро Шимків, поселив у готелі в затишному куточку міста, опікувався нами весь час перебування.
Враження дуже приємне. Гарні парки, чистота, неквапливий ритм життя. А ще — вражає краса й виразність пам’ятників І. Франку, С. Крушельницькій, Т. Шевченку. Відчувається європейськість міста не тільки відсутністю сміття на вулицях, потворних стовпів і дверей у під’їздах, обклеєних оголошеннями, а й культурою обслуговування, чемністю громадян. А ось те, до чого ми не звикли й відчували певний дискомфорт, — відсутність вуличної торгівлі. Морозиво? Кава? Вода? Заходь у кнайпу, кав’ярню — тебе обслужать.
Є в Тернополі велике озеро — дивосвіт води й зелені. Помилувалися ним із прогулянкового катера. Надають величності місту золотосяйні церкви, храми, собор.
Тернопілля урочисто відзначало 150-річчя від дня народження українського церковного, культурного та громадського діяча, митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Відбулася Всеукраїнська проща і молитва за мир в Україні в духовному центрі “Зарваниця”. Нас також запросили в наукову бібліотеку на духовні читання “Великі ідеї великої людини”. Виступи науковців, священнослужителів висвітлювали величну постать А. Шептицького. Схвильовано слухали живий голос Праведника: “Нехай нині умру, нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлучений буду від Христа, аби лише ви, брати мої по крові, були спасенні!”
Побували і в Зарваниці. Є там що подивитися, до чого прихилити серце, але найбільше сподобалося нам виховання церквою дітей. Після служби священик звертається до дітей: “Подумайте про батьків, як їм важко, коли ви чините щось негарне…
Для чого канікули? Для духовного й фізичного зросту. Вимкніть комп’ютер, допоможіть батькам, візьміть книжку в руки, помоліться…”
На території села працює колегіум для дівчат “Знамення”.
Ми відвідали краєзнавчий музей, оглянули експозицію від доісторичного мамонта до сучасності. Історія краю цікава, але людська пам’ять багато не втримає, а буклети, на жаль, відсутні. От не вміємо себе рекламувати, не вміємо!
Історико-меморіальний музей політичних в’язнів вразив достовірністю (колись тут перебували політичні в’язні), багатством фактичного матеріалу. Вів екскурсію старший науковий співробітник музею Ігор Олещук, бо сам п’ятнадцятилітнім відсидів тут вісім років за зв’язок з упівцями. Йому вже 80, але тримається з усіх сил, бо “…хто ж розкаже, як не я?..”
Запам’яталися нам і літературні зустрічі. Поетеса, літературний критик Тетяна Дігай відвідала нас у готелі, і зустріч несподівано перетворилася на літературний вечір. Звучала поезія, проза. Ми розповіли про творчість членів Іллічівського літературного товариства “Сузір’я”, пораділи за тернопільських літераторів, що в них виходить журнал “Літературний Тернопіль”.
Наступного дня ми мали зустріч із головою Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників Олександром Смиком в бібліотеці-музеї “Літературне Тернопілля”. Там відбуваються виставки, зустрічі з письменниками, уроки літератури рідного краю, презентації, майстер-класи, літературні вечори. Епіграфом до всіх цих справ є слова Тараса Шевченка “І ми читая оживаєм і чуєм Бога в небесах”.
О. Смик працює на посаді заступника міського голови з гуманітарних питань. Активний, креативний, має багато планів щодо культурної роботи в місті та області. Ми цікавилися, чи сприяє влада діяльності громадських організацій, чи немає протистояння. Відповідь була однозначною: “Ми робимо одну справу”. З гіркотою думаю: а ми хіба не одну справу робимо? Чомусь таке зверхнє ставлення до просвітян, наче ми по різні боки барикад.
У Тернополі давно вже не живуть із тоталітарними символами, тішать слух назви вулиць:
І. Франка, Коперника, Бандери, кн. Острозького, Гетьмана Сагайдачного, бульвар Шевченка, проспект Волі тощо. Державна мова — в пошані, кіоски заповнені українськомовною пресою, багато газет виходять у Тернополі.
Спілка письменників і “Просвіта” мають свої приміщення. На жаль, нам до цього ще йти і йти.
Єднаймося, друзі, подорожуймо, просвітяни! Свій до свого по своє! Тільки так!
До нових зустрічей!
