Про гуманітарний важіль трансформації

Володимир ФЕРЕНЦ,

м. ІваноФранківськ

 

Для українців важливо не дати себе звести на вавилон. Це не тому, що жаль прекрасної і неповторної етнокультури, без якої, кажуть, не буде українців. Українці будуть завжди. Якість українства може бути різна, що залежить від правильного сучасного орієнтиру в культурі, вміння виявляти шкідливі вкиди і технології. Технологію треба впізнавати за тим, як вона служить Світовій Мамоні і як радо вона закликає українців заробляти на культурі, що продається світові. Технологія стимулює культурне середовище до марної праці на світ заради омани світового визнання. А тим часом за спиною амбітної культурної нації хтось вправно будує нам в Україні так звану культуру без етнічної основи — універсальну, космополітичноросійську гуманітарну платформу поза мовною і життєвою сферою буття аборигенів. Ми ж бачимо, як повсюдно створюється синтетичний культурний продукт, який при уважному огляді є еклектичним поєднанням різних культур світу. Іноді це має вражаючий вид, бо воно дико незвичне. Звісно, в цьому твориві якийсь час ще можуть бути потужні етнічні мотиви як тло чи рефрен, але все це тільки на сцені. Згодом це етнічне слабшатиме з двох причин — автори переважно не є носіями українського культурного первня та мови. Друге — вони є такими собі інженерами гуманітарних компіляцій. Підіть за куліси на таких культурних імпрезах, послухайте мову поза сценою і все зрозумієте! Дуже часто українська етнічна приправа гарно продається як оживляюче тло псевдоафриканської компіляції з тамтамами і бойовими вигуками з нетрів Міссісіпі. Все це дуже гарно рекламується і деколи цікаве, до того ж тішить українця фабулою присутності етнічної культури, але ми повинні знати — це лише технологія. Подібний “продукт” здатен захоплювати Європу дахабрахівським епатажем, а завтра гуманітарний інженер генної інженерії в царині культури створить за гроші нове культурне ГМО і там вже буде зовсім інше, без українського макового зерна. Декого дивує, чому справжні народні таланти неформат, а це культурне гмо так гарно продається. Нормальні люди давно не вірять у байку, що воно краще, конкурентніше і ринковіше! Воно таке, як і є — гмо, але хтось його потужно рекламує, просуває вперед, заповнює ним телебачення і фестивалі. Очевидно, комусь це вигідно, бо хтось за це платить грубі гроші, а за справжнє українське чомусь не платить. Якщо бути чесним із собою — українці теж не платять за своє те, що могли б. Такі ми є, хоч правди ради все одно поза конкуренцією, бо не маємо таких грошей. Ми це розуміємо, тому тішимо себе наївними сподіваннями, мовляв, українського справжнього ще багато і воно якось проб’ється, як і сторіччя тому. Нам не хочеться бачити реальність, породжену ХХІ століттям, — невмолиму тенденцію збільшення частки отого дикого культурного міксу з незмінною російською двомовністю. У країні, де живе переважна більшість етнічних українців, таке не може бути вільним процесом розвитку культури. Це справа рук так званих гуманітарних технологів. Хтось дає на культурне гмо великі гроші і ми про це здогадуємося, хоч і не знаємо, навіщо це робиться. Грішним ділом, хтось вважає володарів публічного культурного простру ворогами українства, але це не зовсім так. Це не тільки вплив “русского міра”. Це просто гуманітарний ефект бізнесу, що панує. У такий спосіб домінуючий бізнес створює, захищає і формує штучну гуманітарну фабулу існуючого порядку життя суспільства під свій стандарт буття, заради своєї безпеки та вільного життя, в якому не всім дозволено багатіти. Українці, переважаюча більшість, могли б щось змінити, якби не були більшістю бідною. Треба знати світову історію — бідні автохтони не мають сили на своїй землі. В ХХІ столітті ставлення до аборигенів, які не мають сили, не змінилося, хіба що війни стали гібридніші й відбувається це паскудство під солодкі розмови про права людини і світову допомогу на бідність.

Здається, що ми справді не маємо сили щось змінити, інакше за 24 роки мали б інше телебачення, ЗМІ, мовне середовище і незрівнянно більший відсоток носіїв українських етнічних вартостей у політиці, владі й бізнесі. Якщо нічого не змінювати, українське етнічне населення може розписатися у власному безсиллі, хоч це занадто болюча процедура для народу, який споконвіку прагне свободи, справедливості і жаданої заможності в опоетизованому раю етнічної традиції. Тим не менш, треба мати мужність сказати собі жорстоку правду для того, щоб розібратися у причинах і рятуватись замість імітувати процес. Тим паче, що гуманітарні технології штовхають нас саме на шлях імітації і боротьби проти другорядних чинників. Будьякі спроби будувати національний порятунок на поверхових судженнях, ілюзіях і звичній вірі у наше диво виживання є щонайменше безвідповідальними. ХХІ століття буде добою небаченої жорсткої конкуренції народів і держав за ресурси і статус життя. Тому нам треба пильно роздивлятися навкруг, розуміти світ. Потрібно знати “в обличчя” хоча б ті технології і їхніх замовників, які рухають механізм нашої деградації. Потім треба будьякими засобами зробити ці технології відомими, розкритими, щоб припинити їхній руйнівний вплив. Далі потрібно домогтися українського телебачення і ЗМІ. Головне — в жодному разі не треба слухати чужих філософів і технологів. Їх неможливо переговорити — їх треба висміювати і псярити! Ніде правди діти — ми інколи, від великої мудрості та самолюбування дозволяємо гуманітарним технологам хитро проповідувати між нас. Недавно прочитав інтерв’ю з Маратом Гельманом, відомим політтехнологом, а тепер гуманітарним інженером, як він сам себе називає. Крім всілякого великомудрого деградансу він ще й пропонує міністром культури Влада Троїцького. На диво, Львів радо приймав його як бажаного учасника так званого Конгресу культури Східного партнерства.

 

Що таке сучасна гуманітарна основа суспільства?

Вочевидь економіка не має права підминати під себе гуманітарні основи суспільства, тобто культуру у громадянському сенсі слова. У нас це є і тому ми бідні, і не можемо бути вільними дітьми своєї землі. Якщо ми не повернемо все навпаки, наші потомки житимуть так само, а може, й гірше. Гуманітарна матриця суспільства є визначальною для державнополітичної системи, визначає характер економіки і влади. Ринок нічого не диктує — це всього лише домовленість за ціну товару, де точно хтось має залишитися лохом. Пора скинути з власних вух локшину пропагандистів ринкової моделі суспільства, бо це застаріло і веде до деградації. Сучасна наука про модерне життя суспільства пропонує інші моделі.

Цього літа в Києві відбувся другий міжнародний Конгрес Активістів Культури. На цьому форумі з дуже цікавою доповіддю виступив Лучіано Глур, голова швейцарської колсантингової компанії Consort B (опубліковано на сайті LB). Ішлося про справжній взаємозв’язок між культурою та економікою і необхідність запровадження домінуючої ролі культури в Україні. Саме це є основним завданям еліти нації, незважаючи на кризу і війну. Пан Лучіано для переконливості зацитував Уїнстона Черчілля, як той на пропозицію генерала збільшити оборонний бюджет за рахунок коштів на культуру сказав: “Що ж тоді ми будемо захищати?” Нам радять “випустити культуру з закритого простору шкатулкиоберега нації і зрозуміти її справжнє призначення стратегічної рушійної сили, яка оживлює будьяку форму суспільного розвитку, гуманітарну, соціальну чи економічну”. Далі пан Лучіано дуже дотепно довів, що відома модель ієрархії потреб людини (піраміда Маслоу) є застарілою, доречною для первинного етапу еволюції людства і в сучасних умовах її варто читати навпаки:

Щоб вдовольнити потребу поваги, людина прагне самореалізуватись;

Щоб почуватись захищеним, людина тяжіє до сім’ї, групи чи товариства;

Щоб людина могла вдовольнити потребу (в їжі, житлі, продовження роду), вона прагне безпеки. Висновок: без самореалізації та самоповаги не так просто повноцінно задовольнити фізіологічні потреби. Вочевидь суспільноекономічна формація, яка прирікає українців на бідність, може бути змінена лише гуманітарним важелем культури, переважною частиною суспільства — етнічними українцями. Для цього їм треба поставити самоповагу і самореалізацію на вершину піраміди життєвих інтересів. Традиційне виживання будьяким чином — це шлях деградації української нації.

Домінуючий чинник культури в житті особи в ситуації України виконує не тільки роль стабілізатора правильної системи економіки і влади. Громадяни — носії спільних культурних цінностей здатні на потужну культурну, творчу участь в реалізації власних здібностей в умовах держави — на інновації. Останнє є запорукою швидкого подолання загальної кризи, викликаної не відповідною інтересам людини владноекономічною формацією.

 

Актуалізація

національної ідеї

Доречно принагідно зачепити проблему осучаснення української національної ідеї. Вона є такою, як і в кожного народу на захід від нас — це національна держава європейського типу. Можна назвати безліч ознак і чинників, які доведуть, що насправді наша мета є недосяжною, якщо залишати в політиці і громадському житті все так, як є. Є три варіанти реакції на український цейтнот — чекати слушного часу, нерівно бодатися з вгодованим бугаєм системи і актуалізувати національну мету, прийнявши інші життєві пріоритети українців — щосили прагнути самоповаги і самореалізації в усіх галузях суспільного життя, у владі та економіці. Ми побачимо, що національна ідея швидко змінюється під впливом світових процесів і суть національної держави вже дещо інша. Ми не можемо мати за мету національну державу взірця ХХ століття, бо такого взірця у світі вже не існує. Успішними світовими гравцями боротьби за інтереси та вплив давно є інформаційнофінансовопромислові корпорації. Тому зверхдержави по суті є такими корпораціями або анклавом декількох потужних фінансовопромислових груп. І що важливо, вони тільки формально трактуються як світові з універсальними цінностями і правилами. Насправді державикорпорації мають дуже стійку гуманітарну складову, що робить їх схожими на відкриті національні держави. Вони тільки на перший погляд є ідеально толерантними і не захищають власну гуманітарну ідентичність — це успішно роблять їхні гроші та силовий світовий вплив. За космополітичною фабулою на експорт ховається типова національна держава, але корпоратизована до стандарту потужного глобального гравця на полі інформації, фінансів і геополітики. Отже, Україна може мати гідну мету — стати сильною державоюкорпорацією. Йдеться про відкриту інформаційнофінансову, високотехнологічну державну систему, орієнтовану в глобалізований світ із закритим типом гуманітарної основи та внутрішнього господарства суспільного самозабезпечення. Останнє є головною передумовою першого і може ґрунтуватися лише на цінностях унікальної ідентичності. Тому ми знову повертаємося до нагальної потреби створити потужний гуманітарний важіль трансформації України з допомогою нових життєвих етнічних пріоритетів кожного українця — самореалізації і самоповаги. Саме це понад усе, а потім буде держава як результат. Українці володіють другим, а можливо, й першим інтелектуальним потенціалом серед народів світу, але водночас у нас найвищий відсоток так званих адептів виживання, які готові здобувати собі успіх лише елементарною працею рук. Проте зараз успіх гарантує лише доступ до розподілу результатів праці, а праця без впливу на державу ніколи не виведе із злиднів. Гірш того — штучне тримання трудівників у злиднях є найдешевшою сучасною технологією цинічного тоталітарного гніту і гарантією безпеки надбагатої частини суспільства. Наголошую, те, що генетично забезпечувало виживання українців у ХІХ—ХХ століттях, тепер губить, відсуває український етнос від влади, впливу і грошей на маргінес навіть у власній державі!

 

Висновки

Слід визнати — в Україні гуманітарна основа суспільства будувалася за найгіршим сценарієм. Вихідні умови — діюча технологія винародовлення етнічних українців і домінування тих, хто це робив в усіх ключових галузях суспільства: економіці, інформаційнокультурному просторі, формалізованій духовній сфері. Ті ж люди мали доступ до дешевого заволодіння фінансовими та іншими ресурсами суспільства. Звісно, такі умови збагачення були б немислимими без спілки з нечесними ділками світу, а народ не дозволив би цього, якби велика частка коштів не була вкладена в технологію формування відповідної інтересам багатіючої верхівки сприятливої гуманітарної моделі суспільства. Справжні збурення в такій системі можливі лише в результаті конкуренції за владу у надбагатому середовищі. Наведені аргументи свідчать про те, що змінити ситуацію з допомогою стихійного громадянського конфлікту чи з допомогою механізму демократії нереально. Тому суспільство, не володіючи незалежними економічними та інформаційними ресурсами, не повинно грати в гру системи за сценарієм платних “гуманітарних інженерів”. Змінити існуючу несправедливу політичноекономічну систему на кращу можна тільки чинником культури, з допомогою гуманітарного важеля. Не треба вестися на технологічні провокації на кшталт “боротьби зі злочинною владою”, безконечної боротьби з корупцією чи ілюзії аматорського контролю влади без наслідків. Достатньо усунути головні чинники, які живлять і утримують чинну гуманітарну модель безпечного буття домінуючої надбагатої верстви — штучне стагнування української культури і зросійщення суспільства, бідність і дорогу політику. Не виживання, а самоповага, самореалізація і самоорганізація в ключі домінування української етнічної культури передовсім!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment