Павло МОВЧАН
Поки людина не усвідомить, що вона відповідає не лише за вчинки, а й за свої помисли, доти вона неповноцінна, отже, не духовна і не самостійна, адже відомо, що думка, як і слово, є першоджерелом світогляду. Спотворена думка, як і спотворене слово, спотворюють світ і саму людину. Саме тому ми прагнемо правдивої думки про свою історію, аби мати правдиве уявлення про самих себе.
Минуле і сьогодення визначають наше завтрашнє. Знаючи правдиве своє минуле, ми можемо передбачати завтрашні проблеми, уникаючи таким чином так званих, кармічних стереотипів, які впливають не лише на кожного з нас поокремішно, а й на життя всього національного організму…
Події минулого впливають на нас надзвичайно потужно, тому їх необхідно знати і засвоювати, як певний урок, а не жити за сфальшованим історичним минулим, яке, власне, і накидалося нам як програма з нейтралізації нашої національної пасіонарності… Ось чому минуле невідривне ані від сьогодення, ані від майбуття… Опанування свого історичного минулого необхідне ще й тому, що воно ніби екстраполюється у завтрашнє як невід’ємна складова твоєї долі і історичної долі нації… На наше сьогодення, як і на формування кожної особистості, історичне минуле має визначальний вплив, тому і відлучали нас і наших пращурів від історичних джерел, від правдивої історії, накидаючи всі роки колоніального минулого нам лжеісторію, сконструйовану в СанктПетербурзі і в Москві, аби ми не могли розгледіти і свого завтрашнього, яке нам нав’язувалось як щось “спільне” і “навіки разом”. Кожна людина (кожна!) зобов’язана усвідомлювати свої похибки і здобутки для того, щоб з’ясовувати, чому це сталося саме так, а не інакше, чому в нашій національній долі були такі катастрофи, як Батуринська чи Голодомор 1933 року… Ми зобов’язані дошукуватися тих джерел, що мобілізують нас, а не вкидають у розпач і зневіру… Тому наші національні перемоги такі, які мали місце і за часів Петра Сагайдачного, що прибив щита до Арбатських воріт Московського Кремля 1618 року, і за часів Богдана Хмельницького, часів Івана Виговського дуже важливі… Почуття меншовартості, яке нам прищеплювали 300 років, не мобілізувало націю, а робило її депресивною… Необхідно змінювати наше світосприймання і світотлумачення відповідно до правдивих знань про наших пращурів. Меншовартісне самоприниження гальмувало еволюцію духу і не звільняло від згаданих мною кармічних стереотипів, що супроводжували не одне покоління українців. Нам нав’язували почуття меншовартості разом із почуттям провини, які спотворювали нашу національну сутність…
Кожен із нас, сущих, є часткою Господньої життєвої сили, і ми повинні гордитись тим, що є спадкоємцями правдооборонних пращурів… Звільняючись від фальшивих знань про себе, від сфальшованої історії, ми змінюємось самі і змінюємо наше завтрашнє, тобто змінюємо і наших нащадків. Власне саме тому ми і звертаємось до найменш висвітлених сторінок життєпису Петра КонашевичаСагайдачного, якого приписали до застільної пісні, в якій він “проміняв жінку на тютюн та люльку”, перетворивши його із звитяжця на такого собі гульвісу, а його гучні перемоги на прогулянки “долиною широкою, гей!”
Ми не чули своїх перемог. А для актуалізації такої важливої національносуспільної категорії, як перемога, необхідно чути, отже, знати, минулий час, що є складовою часу історичнотяглого… Як відомо, допомога “згори” приходить до тих, хто вірить у найвищі закони і духовну ієрархію… Актуалізуючи ту чи ту історичну постать, ми ніби прикликаємо їхні небесні сутності до себе. І це особливо важливо тоді, коли ми знову стали на прю з богозневажниками і вічними нашими кривдниками…
Знання про героїчне минуле актуалізують колективну національну свідомість, енергетично наснажують національний організм, сконцентровуючи його волю для досягнення мети вже в теперішньому часі… Адже національний організм стає цілісним і запрограмованим на перемогу, якщо минулому відводиться особлива корегуюча роль у сьогоденні, аби уникнути минулих помилок і врахувати ті чинники, які впливали на ту чи іншу подію… Великі історичні події співвідносяться з самим зоряним небом, тобто з астрологією. Небесні знамення, що являлися свого часу, ніби співвідносяться з масштабами самої історичної події.
Хіба міг подумати гетьман Сагайдачний, що зі своїм двадцятитисячним запорізьким військом, завоювавши всі найбільші міста Московії і прибивши щита до Московського Кремля, власне до Царгорода, наслідуючи великого князя Олега, що його велика перемога згодом може обернутися на трьохсотрічне поневолення України і тільки тому, що осіння комета над Московією була потрактована польським королевичем Владиславом як знак на замирення з Московським царем, що, власне, і спричинилося згодом до втрати поляками своєї держави. Прийнявши золотий відкуп з рук боярина Пожарського і князя Волконського, королевич Владислав, можна з певністю сказати, зрадив не лише Петра Сагайдачного, а й свій нарід, і відкинув небесну звістку на необхідність підпорядкування Москви польській короні… Грандіозні історичні уроки, які необхідно знати і українцям, і полякам…
Гетьман Сагайдачний, який здійснив неймовірно стрімкий похід на Московщину, нагадавши нам дії князя Святослава актом прицвяхування свого щита до Арбатських воріт, засвідчив, що другого Царгороду вже не існує… Але зиск і віра “московитам” обернулися згодом на трагедію. Бо небесне знамення потрібно було прочитати інакше…
Петро КонашевичСагайдачний став синонімом слова “перемога”. А його образ, зафіксований невідомим портретистом XVII ст., не збігається з тим фольклорним, згадуваним вище. Наша уява доповнює його портрет тими рисами, без яких він не відбувся б як великий гетьман війська запорізького.
Лише з хроніки його перемог ми можемо відтворити правдивий портрет неперевершеного звитяжця, для якого Україна була змістом життя, була його програмою, його космічною долею, адже він брав участь у визначальних геополітичних подіях, як, наприклад, Хотинська битва… Україна була для нього і надихаючим символом, і самою суттю життя…
Величні подвиги гетьмана Сагайдачного мусять бути хрестоматійно прописані в свідомості кожного українця, оскільки вони, як стверджує історик Петро Сас, “цементують історичну пам’ять спільноти, живлять чуття колективної згуртованості, пробуджують громадянські чесноти і гордощі за Вітчизну, а в годину великих звершень або важких випробовувань змушують серця битися в унісон…”
Найбільш вичерпну характеристику Петру Сагайдачному склав польський мемуарист Яков Собеський у латиномовній праці “Історія Хотинської війни”, що побачила світ у Гданську 1646 року.
“Цей Петро Конашевич настільки підносився над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю суджень, надзвичайним дотепом у словах і ділах, що з усією справедливістю мусить бути зарахований для нащадків серед найвизначніших людей… Скільки не керував він запорозьким військом, усюди, вкритий славою своїх подвигів на суші й морі, він користувався незмінною ласкою фортуни… Кілька разів розгромивши татар, наводив страх на Крим… Він зробив своє ім’я пострахом для всієї Московщини… Не менш прославили ім’я Конашевича й морські походи… Кілька зруйнованих визначних торговельних міст Європи і Азії, попалені околиці Константинополя, нарешті, рідкісна повороткість, виявлена ним у Хотинській війні… Загалом це був чоловік великого духу… Обряд і релігію грецьку він оточив незвичайно гарячим культом”. Грушевський М. Історія УкраїниРуси, т. 7, стор. 371—372. (Подано за працею П. Саса “Полководець Петро Сагайдачний”).
Людина високоосвічена — Петро Конашевич, з’явившись на Запоріжжі, був украй затребуваним для тогочасної козацької Січі, бо відразу був залучений до походів на Крим, брав участь у молдавській та лівонській війнах, після чого до його родового прізвища долучилося ще й Сагайдачний, що вказувало на його особливу прицільність. Набувши згодом звання обозного, він сформував у Запорізькій Січі на той час найпотужнішу на європейському континенті артилерію, після чого 1605 року на раді куренів обирають наказним отаманом, в обов’язки якого входили окрім військової справи ще й зовнішні стосунки Запорізької Січі з іншими державами… Найважливішим і найвагомішим його першим здобутком було взяття головної турецької фортеці на Західному узбережжі Чорного моря — Варна, після чого була здобута надійно укріплена Кримська Кафа, в гавані якої він знищив потужну турецьку ескадру…
До морських походів Сагайдачний готувався надзвичайно ретельно, про що свідчить відгук відомого французького інженератопографа Гійома де Боплана: “Коли козаки замишляють свій похід морський, обирають наказного гетьмана на військовій раді, затим будують човни 60ти футів довжиною, 12 футів шириною, 12ти глибиною, по обох боках яких садовлять по 15 веслярів і пливуть вони швидше від будьякої турецької галери… Кожен козак озброєний 2ма рушницями і шаблею. А на кожному човні по 4 чи 6 фальконетів і необхідні харчі…” Успіх Сагайдачного в походах супроводжувався суворою дисципліною…
1607 року за згодою запорожців Сагайдачний оголошує себе гетьманом обох берегів Дніпра і війська Запорозького.
1609 року він узяв Кілію, Білгород, Ізмаїл. 1610го здобув фортеці в Облучі та Нове Сідло. А ще через 2 роки штурмував Гезлево, Бабадак, Месемрію. Згодом розтрощив у гирлі Дніпра вислану проти запорожців турецьку флотилію, а пізніше здобув фортецю Сіноп. Після двох поразок Султан наказав повісити великого візира Наухпашу…
1615 року запорожці підійшли до самого Константинополя і поміж міськими портами Мізевіною та Архіокою провели успішну операцію, а вже навесні 1616 року вщент розтрощили відбудовану турецьку ескадру в гирлі Дніпра, захопивши 15 турецьких галер і десятки дрібніших суден, після чого Сагайдачний знову здобув Кафу і Трапезунд.
Італійський мандрівник П’єтро делла Валле в 1618 р. зазначав, що турки не мають на Чорному морі жодного міста, яке б не було спустошене козаками. “Принаймні на сьогодні козаки є тією силою, яка цілковито контролює води Чорного моря…”
У серпні 1618 року Сагайдачний із рук польського короля одержав булаву, бунчук, печатку, прапор і очолив 20тисячне військо в поході проти Московії. Послідовно підкоривши московитські міста Путивль, Рильськ, Курськ, Єлець, Лівни, Лебедин, Скопин, Данков, Ряжськ, Ярославль, Перяславль, Романов, Кашіра, Касимов, Коломну і взявши в облогу Московський Кремль, прибив до Арбатських воріт свій щит, сліди від якого нарешті ми побачили майже через 400 років і збагнули, що дорога до осиного гнізда нами не забута.
