Сліди від щита Сагайдачного на Арбатських воротах Кремля

Павло МОВЧАН

 

Поки людина не усвідомить, що вона відповідає не лише за вчинки, а й за свої помисли, доти вона неповноцінна, отже, не духовна і не самостійна, адже відомо, що думка, як і слово, є першоджерелом світогляду. Спотворена думка, як і спотворене слово, спотворюють світ і саму людину. Саме тому ми прагнемо правдивої думки про свою історію, аби мати правдиве уявлення про самих себе.

Минуле і сьогодення визначають наше завтрашнє. Знаючи правдиве своє минуле, ми можемо передбачати завтрашні проблеми, уникаючи таким чином так званих, кармічних стереотипів, які впливають не лише на кожного з нас поокремішно, а й на життя всього національного організму…

Події минулого впливають на нас надзвичайно потужно, тому їх необхідно знати і засвоювати, як певний урок, а не жити за сфальшованим історичним минулим, яке, власне, і накидалося нам як програма з нейтралізації нашої національної пасіонарності… Ось чому минуле невідривне ані від сьогодення, ані від майбуття… Опанування свого історичного минулого необхідне ще й тому, що воно ніби екстраполюється у завтрашнє як невід’ємна складова твоєї долі і історичної долі нації… На наше сьогодення, як і на формування кожної особистості, історичне минуле має визначальний вплив, тому і відлучали нас і наших пращурів від історичних джерел, від правдивої історії, накидаючи всі роки колоніального минулого нам лжеісторію, сконструйовану в СанктПетербурзі і в Москві, аби ми не могли розгледіти і свого завтрашнього, яке нам нав’язувалось як щось “спільне” і “навіки разом”. Кожна людина (кожна!) зобов’язана усвідомлювати свої похибки і здобутки для того, щоб з’ясовувати, чому це сталося саме так, а не інакше, чому в нашій національній долі були такі катастрофи, як Батуринська чи Голодомор 1933 року… Ми зобов’язані дошукуватися тих джерел, що мобілізують нас, а не вкидають у розпач і зневіру… Тому наші національні перемоги такі, які мали місце і за часів Петра Сагайдачного, що прибив щита до Арбатських воріт Московського Кремля 1618 року, і за часів Богдана Хмельницького, часів Івана Виговського дуже важливі… Почуття меншовартості, яке нам прищеплювали 300 років, не мобілізувало націю, а робило її депресивною… Необхідно змінювати наше світосприймання і світотлумачення відповідно до правдивих знань про наших пращурів. Меншовартісне самоприниження гальмувало еволюцію духу і не звільняло від згаданих мною кармічних стереотипів, що супроводжували не одне покоління українців. Нам нав’язували почуття меншовартості разом із почуттям провини, які спотворювали нашу національну сутність…

Кожен із нас, сущих, є часткою Господньої життєвої сили, і ми повинні гордитись тим, що є спадкоємцями правдооборонних пращурів… Звільняючись від фальшивих знань про себе, від сфальшованої історії, ми змінюємось самі і змінюємо наше завтрашнє, тобто змінюємо і наших нащадків. Власне саме тому ми і звертаємось до найменш висвітлених сторінок життєпису Петра КонашевичаСагайдачного, якого приписали до застільної пісні, в якій він “проміняв жінку на тютюн та люльку”, перетворивши його із звитяжця на такого собі гульвісу, а його гучні перемоги на прогулянки “долиною широкою, гей!”

Ми не чули своїх перемог. А для актуалізації такої важливої національносуспільної категорії, як перемога, необхідно чути, отже, знати, минулий час, що є складовою часу історичнотяглого… Як відомо, допомога “згори” приходить до тих, хто вірить у найвищі закони і духовну ієрархію… Актуалізуючи ту чи ту історичну постать, ми ніби прикликаємо їхні небесні сутності до себе. І це особливо важливо тоді, коли ми знову стали на прю з богозневажниками і вічними нашими кривдниками…

Знання про героїчне минуле актуалізують колективну національну свідомість, енергетично наснажують національний організм, сконцентровуючи його волю для досягнення мети вже в теперішньому часі… Адже національний організм стає цілісним і запрограмованим на перемогу, якщо минулому відводиться особлива корегуюча роль у сьогоденні, аби уникнути минулих помилок і врахувати ті чинники, які впливали на ту чи іншу подію… Великі історичні події співвідносяться з самим зоряним небом, тобто з астрологією. Небесні знамення, що являлися свого часу, ніби співвідносяться з масштабами самої історичної події.

Хіба міг подумати гетьман Сагайдачний, що зі своїм двадцятитисячним запорізьким військом, завоювавши всі найбільші міста Московії і прибивши щита до Московського Кремля, власне до Царгорода, наслідуючи великого князя Олега, що його велика перемога згодом може обернутися на трьохсотрічне поневолення України і тільки тому, що осіння комета над Московією була потрактована польським королевичем Владиславом як знак на замирення з Московським царем, що, власне, і спричинилося згодом до втрати поляками своєї держави. Прийнявши золотий відкуп з рук боярина Пожарського і князя Волконського, королевич Владислав, можна з певністю сказати, зрадив не лише Петра Сагайдачного, а й свій нарід, і відкинув небесну звістку на необхідність підпорядкування Москви польській короні… Грандіозні історичні уроки, які необхідно знати і українцям, і полякам…

Гетьман Сагайдачний, який здійснив неймовірно стрімкий похід на Московщину, нагадавши нам дії князя Святослава актом прицвяхування свого щита до Арбатських воріт, засвідчив, що другого Царгороду вже не існує… Але зиск і віра “московитам” обернулися згодом на трагедію. Бо небесне знамення потрібно було прочитати інакше…

Петро КонашевичСагайдачний став синонімом слова “перемога”. А його образ, зафіксований невідомим портретистом XVII ст., не збігається з тим фольклорним, згадуваним вище. Наша уява доповнює його портрет тими рисами, без яких він не відбувся б як великий гетьман війська запорізького.

Лише з хроніки його перемог ми можемо відтворити правдивий портрет неперевершеного звитяжця, для якого Україна була змістом життя, була його програмою, його космічною долею, адже він брав участь у визначальних геополітичних подіях, як, наприклад, Хотинська битва… Україна була для нього і надихаючим символом, і самою суттю життя…

Величні подвиги гетьмана Сагайдачного мусять бути хрестоматійно прописані в свідомості кожного українця, оскільки вони, як стверджує історик Петро Сас, “цементують історичну пам’ять спільноти, живлять чуття колективної згуртованості, пробуджують громадянські чесноти і гордощі за Вітчизну, а в годину великих звершень або важких випробовувань змушують серця битися в унісон…”

Найбільш вичерпну характеристику Петру Сагайдачному склав польський мемуарист Яков Собеський у латиномовній праці “Історія Хотинської війни”, що побачила світ у Гданську 1646 року.

“Цей Петро Конашевич настільки підносився над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю суджень, надзвичайним дотепом у словах і ділах, що з усією справедливістю мусить бути зарахований для нащадків серед найвизначніших людей… Скільки не керував він запорозьким військом, усюди, вкритий славою своїх подвигів на суші й морі, він користувався незмінною ласкою фортуни… Кілька разів розгромивши татар, наводив страх на Крим… Він зробив своє ім’я пострахом для всієї Московщини… Не менш прославили ім’я Конашевича й морські походи… Кілька зруйнованих визначних торговельних міст Європи і Азії, попалені околиці Константинополя, нарешті, рідкісна повороткість, виявлена ним у Хотинській війні… Загалом це був чоловік великого духу… Обряд і релігію грецьку він оточив незвичайно гарячим культом”. Грушевський М. Історія УкраїниРуси, т. 7, стор. 371—372. (Подано за працею П. Саса “Полководець Петро Сагайдачний”).

Людина високоосвічена — Петро Конашевич, з’явившись на Запоріжжі, був украй затребуваним для тогочасної козацької Січі, бо відразу був залучений до походів на Крим, брав участь у молдавській та лівонській війнах, після чого до його родового прізвища долучилося ще й Сагайдачний, що вказувало на його особливу прицільність. Набувши згодом звання обозного, він сформував у Запорізькій Січі на той час найпотужнішу на європейському континенті артилерію, після чого 1605 року на раді куренів обирають наказним отаманом, в обов’язки якого входили окрім військової справи ще й зовнішні стосунки Запорізької Січі з іншими державами… Найважливішим і найвагомішим його першим здобутком було взяття головної турецької фортеці на Західному узбережжі Чорного моря — Варна, після чого була здобута надійно укріплена Кримська Кафа, в гавані якої він знищив потужну турецьку ескадру…

До морських походів Сагайдачний готувався надзвичайно ретельно, про що свідчить відгук відомого французького інженератопографа Гійома де Боплана: “Коли козаки замишляють свій похід морський, обирають наказного гетьмана на військовій раді, затим будують човни 60ти футів довжиною, 12 футів шириною, 12ти глибиною, по обох боках яких садовлять по 15 веслярів і пливуть вони швидше від будьякої турецької галери… Кожен козак озброєний 2ма рушницями і шаблею. А на кожному човні по 4 чи 6 фальконетів і необхідні харчі…” Успіх Сагайдачного в походах супроводжувався суворою дисципліною…

1607 року за згодою запорожців Сагайдачний оголошує себе гетьманом обох берегів Дніпра і війська Запорозького.

1609 року він узяв Кілію, Білгород, Ізмаїл. 1610го здобув фортеці в Облучі та Нове Сідло. А ще через 2 роки штурмував Гезлево, Бабадак, Месемрію. Згодом розтрощив у гирлі Дніпра вислану проти запорожців турецьку флотилію, а пізніше здобув фортецю Сіноп. Після двох поразок Султан наказав повісити великого візира Наухпашу…

1615 року запорожці підійшли до самого Константинополя і поміж міськими портами Мізевіною та Архіокою провели успішну операцію, а вже навесні 1616 року вщент розтрощили відбудовану турецьку ескадру в гирлі Дніпра, захопивши 15 турецьких галер і десятки дрібніших суден, після чого Сагайдачний знову здобув Кафу і Трапезунд.

Італійський мандрівник П’єтро делла Валле в 1618 р. зазначав, що турки не мають на Чорному морі жодного міста, яке б не було спустошене козаками. “Принаймні на сьогодні козаки є тією силою, яка цілковито контролює води Чорного моря…”

У серпні 1618 року Сагайдачний із рук польського короля одержав булаву, бунчук, печатку, прапор і очолив 20тисячне військо в поході проти Московії. Послідовно підкоривши московитські міста Путивль, Рильськ, Курськ, Єлець, Лівни, Лебедин, Скопин, Данков, Ряжськ, Ярославль, Перяславль, Романов, Кашіра, Касимов, Коломну і взявши в облогу Московський Кремль, прибив до Арбатських воріт свій щит, сліди від якого нарешті ми побачили майже через 400 років і збагнули, що дорога до осиного гнізда нами не забута.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment