Петро АНТОНЕНКО
Фото автора
Бабі Галі — за 70, їй би сидіти удома, гуляти з онуками, плести їм шкарпетки, дивитися телевізор. Не кажучи вже про закордонні мандри, що не про нас, — то американки, німкені чи француженки у свої далеко за 70 чи й 80 вирушають у подорожі дивитися Велику Китайську стіну чи гору Фудзіяму. У баби Галі інші клопоти, стіни й гори — стіна злиднів і гора клопотів. Треба горбитися на городі, поратися на домашній фермі у хліві, а потім ось так везти тачкою хоч щось спродати на міському базарі.
Бабами Галями переповнені приміські електрички і міські тролейбуси, зрідка — автобуси, бо там уже треба платити, а де взяти зайві гривні за бабиних пенсій.
Тачка має свою назву — “кравчучка”. Це від прізвища нашого першого президента Кравчука, коли і з’явився цей незамінний “гужовий транспорт”. Може, за це визначення хтось образиться, адже “гужовий” тягнуть коні, але чому ображатися?
Колись в один зі своїх перших приїздів до Польщі, ще в середині 90-х, я намагався пояснити своїм польським друзям, що ж таке “кравчучка”. Ну, кажу, це така сумка на колесах. Запитують: а нащо на колесах? Кажу: бо це велика сумка. А нащо така велика сумка? Бо в малу не натопчеш багато для продажу на базарі чи купівлі в магазині. А для чого тягти щось продавати на базар? Для чого натоптувати гору товару в магазині? Ох, кажу, темні ви люди, вже забули свою бідність, як за соціалістичної Польщі ми ж возили вам сюди, на продаж, кип’ятильники і електропраски. Забули. Погане забувається швидше.
Натомість ми йшли далі. На зміну “кравчучці” прийшов “кучмовоз”, також від прізвища президента, другого. “Кучмовоз” — це вже щось масивніше, адже й президентство в нашого другого глави держави було не два з половиною роки, як у першого, а цілих десять. Таки внесли наші глави держави щось у її розвиток — хоча б два нові слова в українську мову.
Правда, далі щось забуксувало зі словотворенням довкола тачки. Нові терміни за наступних президентів чомусь не з’явилися — ні “ющучка”, ні “янучучка”. Мабуть, двох перших достатньо. За п’ятого президента теж. Хоча, може, схильні до гумору українці ще щось вигадають.
…А поки що баба Галя тягне свою тачку. Їй думати й вигадувати ніколи.
А все ж в Україні “в середньому” живуть добре
18 років тому в складі невеликої делегації журналістів України я їздив на двотижневе журналістське стажування до США. І от постійно виникали ситуації, коли переконувалися, що ми потрапили не просто в новий, могутній світ, а в абсолютно інший, що ми з різних планет з американцями. Інколи ми не розуміли їхніх реалій, а вони наших.
Їдемо на чергову зустріч у журналістську організацію на околиці Вашингтона, столиці США. Як і Нью-Йорк, й інші великі міста, мегаполіс ділиться на дві частини: “корінний” Вашингтон і довколишня багатокілометрова зона, яку по-нашому можна назвати передмістям. Навіть чисельність населення вказується окремо: по місту і з районом “великого Вашингтона” чи Нью-Йорка. Тут немає висотних забудов, хмарочосів (до речі, у Вашингтоні їх узагалі нема і в самому місті). Натомість їдемо просторими зеленими вулицями, забудованими котеджами. Будинки всі різні за архітектурою, кожен на 2—3 поверхи, з окремим зеленим двориком.
І треба було ж комусь із нас, допитливих, запитати, скільки сімей живе в такому дво- чи триповерховому будинку? Це виявилося одним із тих запитань, які ставили американців у глухий кут. Вони в таких випадках довго вдумувалися у смисл наших питань, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Після певних роздумів-здивувань один із супроводжуючих пояснив нам: у цих будинках мешкає по одній сім’ї. Інакше й бути не може, це окремі садиби.
…Час рікою пливе. Минуло якихось 18 років, і можна сміливо говорити, що наша дійсність спростувала деякі радянські догми. Наприклад, коли за Микити Хрущова Компартія висунула гасло “Наздоженемо і переженемо Америку!”, люд сприйняв це доволі скептично. Ще й антирадянський анекдот породив. Начебто хтось каже Хрущову: “Микито Сергійовичу, наздогнати Америку, може, й варто, а от переганяти не треба. Бо тоді всі побачать, що в нас штани залатані”.
Таким же влучним був ще один анекдот. Вірменське радіо запитують: “На скільки ми відстали від Америки?” Відповідь: “Назавжди”.
Але дійсність внесла свої корективи. Передмістя Вашингтона можна побачити в передмістях Чернігова, Києва та й багатьох інших наших містах. Правда, після того я в Америці не був, але навряд чи через 18 років у передмістях Вашингтона стали будувати більш пишні котеджі. Тож ми просто їх таки ж “наздогнали”, а може, й “перегнали”.
Це вулиця у так званій Олександрівці, свого часу — окремому селі, згодом внесеному до складу Чернігова, східна околиця міста. Зекономлю час на опис цих котеджів, усе видно на фото, і все сказано вище, про американські.
Так що загалом, “у середньому”, в Україні живеться непогано. За непоганої “середньої” зарплати в три з половиною тисячі гривень.
Що таке “середня”? Аби зайве не сумувати, згадаю ще один короткий радянський-антирадянський анекдот. На колгоспних зборах колгоспниця Маня, послухавши голову і представника райкому про високі “середні” показники в СРСР, сказала: “Так це якщо в мене один чоловік, а в сусідки Тоні — п’ять коханців, то “в середньому” у нас по три?”
