Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Закінчення. Поч. у ч. 42 за 2015 р.
Потоптувач української історії і культури, спадкоємець більшовицьких комісарів Д. Табачник утік до землі обітованої, але дух його продовжує отруювати атмосферу завдяки харківському видавництву “Фоліо”, яке видавало його фальсифікат. Схоже, є в екс-міністра й послідовники.
Урок ошуканства від Яценюка: представники культури мають дотримуватися законів ринку. Яценюк навчався в українському вузі і не знає, що шлях української культури в її тяглості — тернистий шлях поневоленого народу? Знає. Знає і те, як щедро і в різний спосіб підтримується культура у благополучних країнах. Пречудово усвідомлює, що безоглядно кинути українську книжку на ринок — остаточно її донищити. Усвідомлює, але єзуїтствує.
Пам’ятається як на одному з етапів своєї життєдіяльності Арсеній Яценюк випустив буклет зі світлинами членів свого генеалогічного древа. Випустив з метою переконати виборців, що він українець. Але українець свідомий свого українства, та ще й інтелігент не буде рубати гілку, на якій сидить. Не напише в анкеті у графі національність — громадянство Україна. Воістину, як сказано у Святому письмі: “Немає нічого прихованого, що не стало би явним”.
За свідченням газети “За вільну Україну” (№ 23, 18 червня 2015) мережу підірвав дзвінок тьоті Цилі Яценюку, яка висловила йому “последнее одесское предупреждение”.
“Вы уже почти полтора года назад сказали, что проведете реформы, за которые вас проклянут. Знаете, Арсений, мы уже начинаем вас чуть-чуть думать за проклинать, но хотя бы покажите кусочек своих реформ. Чтобы определились — или обещать вашу райскую жизнь хотя бы детям, или проклинать вас уже дальше вслух”.
Об’єктивність претензій тьоті Цилі, як виразника громадської думки, підтвердив рейтинг великого нереформатора: 2 відсотки голосів.
Вигадливий у способах обдирання населення, неабиякий майстер вибивання кредитів за бугром, які ляжуть на плечі дітей та онуків, прем’єр-міністр, під яким захиталося крісло, змушений рятуватися, аби не щезнути з політавансцени, під президентським крилом. Але жити в кредит не можна. Ці слова належать поету Євгену Маланюку. Доносимо їх до Прем’єрських вух. Бо ж вуха, за шумерськими уявленнями, уособлення мудрості.
НАЦІОНАЛЬНА культура небезпечна для глобалізованої влади. Вона просвітлює мізки і змушує їх думати. А думання — кроки до осмисленої дії. Це інстинктивно відчували акультурні кати культури. “Не шукайте у справі звинувачуваного доказів; чи повстав він проти радянської влади зі зброєю, чи на словах. У першу чергу ви повинні його спитати, до якого класу він належить, якого він походження, яка у нього освіта і яка професія. Ось ці питання повинні вирішувати долю звинувачуваного”.
Це — з інструкцій ЧК. М’ясницький документ цей прояснює механіку нищення інтелігенції.
Тижневик “Слово Просвіти” оприлюднив статтю доктора фіз.-мат. наук В. Швеця, а в ній список і освітній ценз тих, хто “фільтрував” науку і культуру. Список настільки промовистий, що, їй-право, варто його повторити. Ягода Генріх Григорович, перший нарком внутрішніх справ СРСР, освіта середня. Курський Володимир Михайлович, заступник наркома внутрішніх справ УРСР, училище в с. Кам’янці. Леплевський Ізраїль Борисович, нарком внутрішніх справ УРСР, самоук, до школи не ходив. Блюман Віктор Михайлович, особо уповноважений наркомату внутрішніх справ УРСР, три класи парафіяльного училища. Рубінштейн Наум Львович, особо уповноважений наркомату внутрішніх справ УРСР, три класи міського училища.
Немає сенсу продовжувати список анальфабетів, але є сенс у тім, щоб помізкувати над цим унікальним документом і зрозуміти, чим же обумовлений ірраціональний страх різників перед інтелектуальним прошарком населення. Так, саме страх. І саме ірраціональний.
Сьогодні міністри з вищою освітою. Інтелігентів, слава Богу, не розстрілюють. Їх поборюють непомічанням, злиденними зарплатами й пенсіями. Гуманітарії, учителі, непробивні письменники існують у в’ялотекучому режимі виживання. Єзуїти посилаються на кризу і війну. А ми пошлемося з поміччю Ірини Фаріон на Бісмарка: окупант приходить туди, де програв священик і учитель. Це означає — Порошенку з челяддю треба виставити рахунок за нехтування гуманітарною політикою як елементом безпеки.
Так, говорить він красно і переконливо. Забиває слова як цвяхи. Непереконливо діє. Був у стародавній Греції діяч Алквівіад, славний своїм ораторським талантом. З особливим піднесенням вітійствував він тоді, коли треба було приймати нагальні рішення. Історія зберегла слова мудрого грека Нікія, звернені до народного зібрання: “Не дозволяйте Алквівіаду виблискувати за рахунок держави!”
Українська влада в її персоналіях — виблискування за рахунок держави. Вдома і на європейських теренах. Певний позитив від виблискування є, але він надто мізерний у морі негативу. Це поширена фарисейська практика — підміна словесною жуйкою реальних справ.
Неспроможність навести бодай якийсь лад у державній хаті, половинчастість рішень, свідоме затягування резонансних карних справ, недалекоглядність і брак політичної волі, що за військового вторгнення межує зі злочином, спонукають до печального висновку — не на своєму місці ці мальовничі типажі.
Намагання приховати від суспільства справжній стан речей, зовнішні і внутрішні торги, що виходять Україні боком, дух інтриганства, що пре з “королівського двору” — це удар за ударом по наших рожевих ілюзіях.
Уже й АТО стала об’єктом фольклору, а Порошенко все не наважувався назвати події на сході російсько-українською війною. Так, Захід з відомих причин цього не хоче. Але на те існує інститут президентства, щоб захищати інтереси держави. Здіймаючи побляклу від постійного вжитку вивіску АТО, Порошенко тим самим дає козир західним політикам тлумачити те, що відбувається в Україні, як внутрішньоукраїнський, а не міжнародний конфлікт, чого й домагався і домагається Путін.
Українські і європейські дворушники граються у Мінські домовленості і тим затягують протистояння на невизначений строк. Всім зрозуміло, що російська сторона виконувати їх не збирається. Сентенція, що гра у Мінські домовленості потрібна, щоб виграти час і підготуватися до повнометражної війни, спекуляція або ж самоомана. Цей, в окремих пунктах принизливий для України, документ уже спричинився до збою мобілізації: молодь не хоче вмирати в режимі неіснуючого перемир’я. Під чию б диктовку не оголошувалась ця готовність в односторонньому порядку підставляти під кулі й “Гради” своїх громадян, це аморальний жест, це злочин, за який, прийде час, винні відповідатимуть. Як злочин те, що сталося під Іловайськом.
Іловайськ — свідоцтво нерозторопності верховного головнокомандувача та його кабінетних генералів. Іловайська трагедія сколихнула країну. Люди чекали на справедливий суд, на публічне озвучення прізвищ зрадників і недоумків, які безпосередньо спричинилися до масового вбивства наших солдат.
Не дочекалися. Як не дочекалися воздаяння убивцям на Майдані і товстосумам, що підживлювали сепаратизм. В Україні карають тільки кишенькових злодіїв і дрібних шулерів. Коли не несуть покарання винуватці трагедій такого масштабу, владі треба сказати рішуче — геть!
ПСИХОЛОГІЯ раба — звикання до принижень. Тим і небезпечна. Так звана російська гуманітарна допомога — допомога смерті. Кожна чергова її з’ява — загибель людей і руйнація. Колони ворожих машин, начинених найдосконалішою зброєю, безперешкодно вповзають на українську територію і роблять свою чорну справу. Кожне повідомлення про це — чергове приниження. Природно запитати: чи все зробив Порошенко і його дипломати, щоб переконати Захід, аби неконтрольована допомога гуманітаріїв смерті стала контрольованою?
Проколи на фронті не піддаються обліку. Їх уперто замовчують, що загрожує повторами трагедій. За словами екс-глави Луганської ОДА І. Веригіної, місто можна було взяти під контроль ще у минулорічному серпні, коли було воно оточене українськими військами. Не взяли, забракло кебети й волі. За Веригіною, війни на Донбасі не було би взагалі, якби Турчинов, Яценюк та Порошенко вжили заходів, щоб у зародку задушити інспірований Росією сепаратистський рух.
Майже анекдотичний факт, що схиляє однак до сумних роздумів. Під час відвідин Путіним окупованого Криму “хтось у нас відсунув український тимчасовий кордон на Перекопі на 800 метрів углиб країни” (“День”, ч. 154—155).
Експерти стверджують: коли б військові діяли професійно, то Гіркіна-Стрєлкова можна було б знешкодити за лічені дні. І тоді тисячі бандитів не пішли б зі Слов’янська у Донецьк.
У військових частинах, приречених на бездіяльність порошенківським перемир’ям, замордованих безглуздям наказів генералів-штабістів, відсутністю новітньої бойової техніки і необхідного спорядження — усе зловісніші симптоми деградації. Солдати пиячать і мародерствують. Головнокомандувач кепський психолог: нічогонероблення людини зі зброєю небезпечне для неї і для оточення.
Я ПИШУ цю статтю у переддень події, яка так чи інакше відгукнеться в майбутньому. Завтра парламент має ухвалити зміни до Конституції. Це обумовлено тими ж Мінськими домовленостями. На цьому наполягає Європа. Цього хоче Путін.
Знаю тільки в загальних рисах, про які зміни йдеться. Схоже, як і ті, від кого залежить прийняття їх чи неприйняття. Але товкучка навколо цього, тиск, який чиниться Порошенком на парламентарів, нервозність і поквапливість з якими без обговорення, без висновків експертів влада намагається переінакшити статті найголовнішого закону країни, насторожують. Тим паче, що й самі зміни, як запевняють фахівці, потребують змін.
Не маю жодного сумніву: Порошенко і підпомічники у всеозброєнні гарантій, обумовлених закулісними торгами, усе зроблять для того, щоб проект був проголосований. Не можу позбутися лихого передчуття, що без ексцесів не обійдеться.
Минають дні, абсурд не минає. І надається до гнітючого висновку: блокування владою постачання зброї, спорядження, продуктів харчування добровольцям, приховування справжніх причин іловайського та дебальцевського котлів, непокарання зрадників, нападки на “Правий сектор”, який зачепив корумпований гнійник на Закарпатті, розкошування у Незалежній російських медіа і телеканалів, не арешт майна агресора як компенсація за Крим, не розрив дипломатичних стосунків з Росією, не припинення торгівлі з нею ж — чому?
Одна з дотепних газетних версій: досі мали гібридну війну, відтепер маємо гібридного президента. Трошки проукраїнський, трошки антиукраїнський. Ще промовистіший анекдот, оприлюднений у г-ті “День”. Їй-право, він вартий цитації. “Вбігає міністр оборони до Порошенка з криком: “Армія нас зрадила! — Що таке, вони збунтувалися і йдуть на Київ? — Ні, гірше! Вони зайняли Донбас і Крим і йдуть на Москву!”
Гумор чорний, посутній. Гумор як президентське дзеркало. Чи анатомував хто прізвище нашого лідера? Результат несподіваний, забавно викривальний. У серцевині прізвища — солодкий мотив.
Щоб читач збагнув про що йдеться, виділимо це графічно: ПоРОШЕНко. Маємо, як бачимо, назву президентської фабрики в м. Липецьку Російської Федерації. Президент сам вилущив назву з власного прізвища? Чи це провіденціальний знак? Ще не все. Досить у другому складі літеру О поміняти на А, чи просто помилитися і вже отримаємо не рошен, а рашен. ПоРАШЕНко. Що за чортівня? Зловісна, погодьтеся, символіка.
Та досить лінгвістичних вправ. Не все ж про президента. Є й інші колоритні фігуранти. Приміром, Турчинов. Саме з ним і Яценюком пов’язує громадська думка здачу Криму.
Пригадується, ще до злету політичної кар’єри, російськомовний письменник Турчинов звалив усю вину за більшовицькі репресії в Україні на… українців, неякісний, за його тлумаченням, народ, який буцімто… дозволив знущатися над собою.
Як виконувач обов’язків Голови Верховної Ради України Турчинов запам’ятався тим, що не підписав указу про скасування ганебного закону Ківалова—Колєсніченка, мотивуючи це тим, що це “…призвело б до соціального напруження та створило умови для політичних спекуляцій”. Ще один взірець фарисейства в його найпотворнішій формі. Чи не тією ж мотивацією керувався Турчинов, коли випустив на волю злочинця-українофоба І. Маркова, затриманого італійською Фемідою?
СВАВОЛЯ — похідна безкарності. Складається враження, що влада свідомо культивує розбещення, привчає суспільство до перманентного хаосу.
Якщо вилущити напрямні українського вертепу, то вибудується ряд, за яким чітко проглядається продовження курсу попередників на деукраїнізацію. Наявність у президентському блоці, як власне, і в інших партіях червивого людського матеріалу не полишає сумніву: курс цей нарощуватиме оберти.
Крайній цинізм полягає в тім, що прогинаючись перед сильними на обидва боки, режим підставляє під “Буки” і “Гради” ту верству населення, яка в потенції може виявитися для нього небезпечною у разі збурення мас. А воно гряде. Зовнішня війна для фарисеїв, хоч як це парадоксально, один із засобів самозбереження. Банальний фарисейський прийом: критика влади — на користь агресора. Прикриваючись війною як фіговим листком, вони мріють довести до завершення війну внутрішню, остаточно зламати хребет українству. Виграти у цьому протиборстві для них важливіше, ніж війну на сході. Хоча вони чудово розуміють: без перемоги там важко розраховувати на перемогу тут.
Позаяк для імітаторів і лицемірів свої чужі, а чужі свої, то надамо слово чужим. Рабин з Ізраїлю Авраам Шмулевич: щоб змусити Захід виконувати Будапештський меморандум, Україні слід блокувати або підірвати газопровід, що йде до Європи, і заявити про відновлення ракетно-ядерного потенціалу. Якщо Україна озиратиметься на Захід, то неодмінно зазнає поразки. Необхідно керуватися виключно національними інтересами. Євреї не озиралися на Захід, діяли жорстко і перемогли.
Історик-емігрант Ю. Фельштинський: не АТО, а війна з Росією — ось що українські очільники мали б заявити на весь світ. Вислати з України усіх російських громадян, які не засудили агресії. Припинити виплачувати довоєнні борги, розірвати з агресором дипломатичні стосунки. Тільки після цього можна говорити про санкції Заходу щодо Росії.
Запитання до Порошенка, Яценюка, Турчинова, Гройсмана: вам ніби ж не чужа напрямна руху Ізраїлю, то чому ж поневажуєте його досвідом?
Україна — країна тисячі аномалій і аномальних політиків. Це знають Європа й Америка. Ще краще знає Росія. Тому й воліють наші благодійники зіпхнути наші проблеми на нас. Тому й остерігаються розсваритися з Путіним через неуспішну країну.
“Московський ведмідь загарбуватиме доти, доки знає, що європейські звірі не здатні вчинити опір. Московщина опирається не так на свою власну силу, як на боягузтво європейців. Вона залякує Європу і ставить їй якомога більші вимоги, щоб мати потім чим поступитися і тим показати свою поступливість, миролюбність”.
Ця цитата, яка напрочуд прикладається до нашої ситуації, належить… Карлу Марксу. Не виключено, що такі “поступливість” і “миролюбність” Росія продемонструє невдовзі потому як український парламент проголосує за бажані їй зміни в Конституції і в державну пазуху потрапить двоголовий троянський кінь-мутант у вигляді ДНР і ЛНР, який і донищить Трою.
ДРАМА держави, що ніяк не відбудеться, і драма людини у такій державі — тема невичерпальна. Українська держава — вмістилище скверни. Функціональна аномальність державних інституцій призвела до незворотних змін. Найстрашніше з них: здичавіння людини. Опускання її у доісторичний морок. Втрата нею опорного духовного стрижня. Україна стає непридатною для життя у його розумній органічності чи органічній розумності. Тому в нинішньому своєму варіанті не має права на майбутнє.
Режим шоколадного короля за півтора року явив свою неспромогу навести бодай видимість ладу. Він не тільки не призупинив хаосу, а став продуцентом хаосу, його частиною.
З повідомлень преси: у Царському селі виявлено незаконне присвоєння землі заступником голови фракції “Блок Петра Порошенка” І. Кононенком та самим Порошенком. Факт з тих, що підтверджують: в особі глави держави, грізного таврувальника носіїв зла, маємо такого ж, хіба що гнучкішого загребу, як і його попередник. Людину з психологією крамаря, майстра вирішувати свої справи навіть коли гинуть співгромадяни. За фасадною риторикою про боротьбу з корупцією криється видиме небажання заїдатися з такими ж хижаками як він сам. Сприт і винахідливість олігарха Порошенка працюють на зміцнення феодалізму в його сучасних і тому ще потворніших формах.
Парадокс: вимагаючи санкцій від Заходу, українська влада уперто не вводила економічних санкцій проти суб’єктів РФ. І тільки зараз, очевидно, під тиском західних партнерів і громадської думки сталися деякі зрушення. Олігарх-президент боявся втратити бізнес у Росії?
З ігрищ останнього часу. Київський мер Кличко, що став “посміховиськом із найвищим антирейтингом у столиці” (г-та “Рух за реформи”), щоб не вилетіти із мерського крісла, здав свою фракцію “Удар” і об’єднався з порошенківською “Солідарністю”. Наслідок цього об’єднання може виявитися для нього фатальним: керуватимуть столицею люди Порошенка, а відповідатиме за всі негації він, великий боксер і нікудишній мер Віталій Кличко.
Яценюк теж здав свій “Народний фронт”, аби утримати прем’єрство, бо рейтинг його ще загрозливіший, ніж у Кличка. Це означає, що Порошенко зміцнює свої позиції і, як запевняють фахівці, понад 200 багнетів у парламенті уже йому забезпечені. З великим ентузіазмом президент залучає на керівні посади учорашніх, у тім числі пройдисвітів з “молодої команди” Черновецького. Все повертається на круги своя?
30.08.2015
P. S. Мої лихі передчуття підтвердилися. Те, що сталося 31 серпня під стінами Верховної Ради, мало статися. Троє загиблих і сто тридцять покалічених — така ціна візантійства і волюнтаризму Порошенка. Не можна обертати Конституцію на товар, предмет торгів.
“Особливий статус Донбасу призведе до дезінтеграції, розпаду і зникнення України з політичної карти Європи. Будь-які поступки Путіну — це смерть України. Сьогодні найстрашніше для нас — цей дух капітулянства, який витає в Адміністрації Президента, Кабміні й Верховній Раді. Абсолютно очевидно, що особливий статус Донбасу — це троянський кінь Путіна, можливість для нього за допомогою цих двох анклавів перетворити Україну на московський протекторат”.
Так писала г-та “День” за два дні до трагедії. А ось що — після неї. “Порошенко і Ко вже втягнули Україну в Мінський “котел”, який за наслідками гірший за Іловайський і Дебальцевський. А тепер активно намагаються втягнути в конституційний “котел”. Особливо розчулюють обіцянки влади через осінні місцеві вибори отримати “нові еліти”. А узаконених сепаратистів не хочете отримати? У період війни децентралізація є самогубством. Коли йде війна, всі країни максимально централізуються”.
Невже Порошенко не усвідомлював, що країна наелектризована? Що не довіряє його заявам, позаяк він сам зруйнував цю довіру? Що непоінформованість суспільства про конституційні зміни і поспіх, з яким він намагається просунути “кота в мішку”, вагітні непередбачуваним перебігом подій?
Г-та “Вести”: “Головна проблема — нахабна і розв’язна поведінка бійців батальйонів. Ще на початку АТО вони були першою силою, обороною, тепер же просто розбестилися і вважають, що їм усе дозволено”.
А хто ж розбещувач? — запитаємо. Ні, головна проблема — нахабна і розв’язна поведінка глави держави і парламенту, який під його тиском прийняв документ, що мав би бути винесений на громадське обговорення.
Що й казати, немає виправдання тому, хто кинув гранату, до якої політичної сили він би не належав. І все ж звинувачення “Свободи” ще до розслідування справи викликає підозру: партії явно хочуть позбутися, цебто заборонити на втіху Путіна.
Треба, заради справедливості, зауважити, що “Свобода” вельми підмочила репутацію в очах прихильників сумнівними діями чи недіями таких своїх членів як Махніцький і Швайка, коли вони перебували на високих державних посадах. Але складається враження, що трагічний випадок намагаються використати, щоб ужорсточити репресивні заходи щодо проукраїнських сил. Як це було з “Правим сектором”. Жодного сумніву — провокація готувалася заздалегідь. Хто ж провокатори, замовники й виконавці? Чи дочекаємося вичерпної відповіді, чи як завжди — кінці у воду?
NOTA BENE Закон про зміни в Конституції в першому читанні прийняли. Продемонструвавши зворушливу єдність, обнялися “Блок Порошенка” і “Опозиційний блок”. В політиці за так не обіймаються. Що виторгували Бойко з Рабиновичем у Порошенка? Не знаємо. Але знаємо достеменно, що віддяка буде за рахунок українців. Бо на календарі — порошенківщина.
Порошенківщина — це тріумф лицемірства і зрада ідеалів. Це кров пролита із її вини, а не лишень агресора. Розор і безкарність. Неперервний ланцюг принижень. Розтоптана особистість. Заохочення шахрайства. Стимуляція озвіріння. Відсутність перспективи і зневіра. Це, за Степаном Хмарою, зачистка України від українців.
Хвиля невдоволення, замордованого цінами і тарифами населення, крутішає. Хвилю спробують осідлати ті, що мріють про реванш. Аби розвернути судно навспак, в ойкумену “золотого батона”. У Харкові їх рейтинг найвищий. У Дніпропетровську з’явився “Укроп”, виплід коломойщини на чолі з Корбаном, типажем з розбійницькою фізією. У Києві до хижацького стрибка готові льовочкіни, шуфричі, вілкули. Якщо він вдасться, а шанси завдяки Порошенку у них високі, то у столиці в недалекій перспективі замаячать й осоружні втікачі: Азаров, Табачник, Черновецький, Арбузов, Курченко, а може, й сам сатаніст на білому коні. І не таке вже це неймовір’я, як видається.
Осмислюючи черговий етап української гротескової історії, доходиш висновку: мрія про президента-україноцентриста так і залишається мрією. Болотне середовище здатне лише на болотних лідерів.
Зі спогадів Р. Лубківського. Коли у вересні 1991-го піднімали національний прапор над куполом Верховної Ради, то Леонід Кравчук звелів зберегти і прапор УРСР, який там висів. І тільки під тиском обуреного люду наказав, щоб останній зняли.
Символічний факт. Усі без винятку українські президенти намагалися всидіти на двох стільцях, служити нашим і вашим. Тому й втрачаємо Україну.
Вершина цинізму, але факт: війна, як з’ясувалося, можновладцям на руку. Війна як золоте дно. Як можливість примножувати статки на крові, смертях, каліцтвах. Але не тільки.
Війна для акул наживи, мародерів високого державного рангу — відволікаючий маневр від бедламу внутрішнього. Цебто в певному сенсі гарантія їх безпеки. Добровольчі загони, які стримували натиск агресора в найкритичніші дні, коли розгублена влада не знала, що і як робити, найбільше ж і натерпілися від цієї влади. У них свої претензії до неї. Як і в “Правого сектору” і “Свободи”.
Перед реальною загрозою розукраїнення ці партії мають об’єднати зусилля і розгорнути системну інформаційно-пропагандистську кампанію. Виграти вибори — важливо. Ще важливіше — виграти довіру зневіреного населення.
Українська людина має відчути: є така сила, на яку вона може зіпертися. Чи вистачить у Тягнибока і Яроша волі й розуму, щоб стати такою силою?
Зараз проукраїнство розПОРОШене (і тут Порошенко!) й розгублене. Якщо порошенківці і явні реваншисти порозуміються, а їх багато що об’єднує, то на ілюзіях про Україну з українським обличчям можна буде поставити крапку. Усе, що вони нам дозволять, це співати “Щe не вмерла” і влаштовувати паради вишиванок.
13.09.2015
