Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти України, заслужений журналіст України
У сучасних умовах особливо загострилися дві світові тенденції: а) глобалізація (економіки, торгівлі, інформаційних процесів тощо) і б) ренаціоналізація світу, тобто духовне і національне відродження народів і народностей, творення їхніх нових держав. Однак, наголосив академік С. Й. Вовканич, вектори цих тенденцій не лише не збігаються, а часто є протилежними за дією, за національними інтересами держав, особливо колишніх метрополій і колоній. Відсутність рівнопартнерського діалогу не сприяє виникненню синергетичного (додаткового, спільнодіючого) ефекту співпраці світової спільноти. Це яскраво видно на прикладі ставлення Росії до України.
Вся історія творення Російської держави — це водночас історія переплавлення різних ідентичностей (насамперед української — В. Л.) в одну — російсько-православну, російсько-імперську, російсько-євразійську. Московити присвоїли собі величезний культурний спадок, починаючи ще з часів давньоукраїнської держави Русі і Київської Русі, ізолювали Україну від Європи і світу.
Нинішня так звана гібридна війна РФ проти України — це війна цінностей, світоглядних орієнтирів. Українці завжди були будівничими — і в матеріальному, і в духовному сенсі. На їхньому креативі (згадаймо правдиву історію) поставали і Російська, і Радянська (комуністична) імперії. Росія завжди була агресивним споживачем, який загарбував і паразитував, і з того й жив. Війною Росія показала своє справжнє ставлення до України — агресивно-вороже. І в цьому конструктив цієї війни, — наголошує філософ Ю. Лобода. — Для українців вона — певний момент істини. Українці побачили справжню природу російської “братньої допомоги”. А війна ідей і цінностей із Росією — надовго.
Оптимальним варіантом утвердження демократичних, загальнолюдських цінностей, морально-духовних чеснот є національна держава, а їхнім гарантом — національні уряди. Головні засади української національної ідеї державотворення сформулював Тарас Шевченко. Вчитаймося у такі заповітні слова, осмислімо їх і відчуємо, як матеріалізується новаторське українське Слово Кобзаря-Пророка:
“В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!”
Коли нашею долею, — підкреслив польський філософ Лєшек Колаковський, — мало б стати знищення культурного розмаїття світу в ім’я якоїсь “планетарної” цивілізації, то це призначення, либонь, не могло б збутися інакше, ніж ціною такого переривання тяглої традиції, яке потягло б за собою смертельну небезпеку для кожної цивілізації зокрема і для людської цивілізації загалом. Доречно згадати про так званий “природний закон”, основи якого розробляли й українські мислителі ще з XVІ ст. Кожна нація — це творена вищою силою сутність, своєрідна ноосфера, знищення якої — злочин так само великий, як нищення індивідуальної сутності людини.
Глобалізація, як і російщення, не є ідеологічно нейтральним процесом. На жаль, чимало політиків, журналістів і навіть науковців не усвідомлює, що права і свободи людини не повинні нівелювати, зневажати права і свободи нації на її історичній території: нема Батьківщини без свободи і свободи — без Батьківщини, але без свободи нації забезпечити права людини неможливо. Це повинен розуміти кожний політик, громадський діяч, працівник ЗМІ і підтримувати в Україні національно-духовні цінності. Усвідомлення всіма громадянами тези С. Вовканича, що кожна нація живе не лише в собі і для своєї самобутності, а силою збереження самобутності творить множинність і багатства світу як фундаментальної основи подальшого суспільного поступу, сприяє утвердженню української національної ідентичності. Терпимість українців щодо змосковщення України чи англізації її інформаційного та гуманітарного простору аж ніяк не сприятиме розвитку розмаїття світу, навпаки — збіднюватиме культуру світової цивілізації.
У контексті глобалізаційних процесів загальносвітова культура аж ніяк не повинна формуватися як головна одиниця, одержана в результаті уніфікації й знищення множинних окремих національних і традиційних пріоритетів, хоч які б малі території ними були охоплені, — підкреслив усесвітньо відомий японський філософ, діяч культури, письменник Дайсаку Ікеда. — Перли не міцніші від діамантів, але від цього не менш прекрасні. Соловей дрібніший від орла, але не гірший від нього. І культура жива лише тоді, коли світ сповнений багатоманітністю.
Наша цивілізація зуміє створити воістину загальносвітову культуру, коли навчиться цінувати всі без винятку суспільні й духовні надбання людей як різноманітні варіанти вираження єдиної для всіх людяності. Отже, глобальний дім повинен стати світочем розвитку національних культур, духовним храмом, виражати всю поліфонію світу, а не знищувати національні, етнокультурні особливості.
Розглядаючи у цьому планетарному масштабі ситуацію в Україні, треба підкреслити, що українцям нині доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХІ ст., а й з проблемами, що перейшли з ХVII, XVIII i ХІХ ст., що пов’язані насамперед із перебуванням України під тяжкою ферулою російсько-більшовицької імперії та інших колонізаторів. Тому проблемне поле розвитку української нації сформувалося зі складнішого рельєфу, ніж у більшості європейських націй.
До проблем, які характеризують нашу історичну обтяженість і запізненість, академік Іван Дзюба справедливо зараховує проблему національної ідентичності. Більшість європейських націй пройшла шлях утвердження своєї ідентичності у ХVІІІ або ХІХ ст. Але торувати цей шлях наприкінці ХХ—на початку ХХІ ст., у період інтеграційного форсажу, у безмежному просторі глобальних викликів та імперативів — незрівнянно важча доля. Компасом на цьому шляху має бути національне самоусвідомлення. Адже людина — це не планетарна особина, планетарний громадянин, а конкретно-історична і національно-культурна індивідуальність. До найважливіших чинників збереження і формування національного “Я” належить освіта, наука, інформація. Конкурентоспроможною у майбутньому буде людина, яка опанувала основи наук, володіє новітніми способами сприйняття і передачі інформації, освічена та практично підготовлена, насамперед у мовному, професійному та світоглядному контексті.
В Україні основи системи виховання закладені ще в часи давньоукраїнської держави — Київської Русі. До нас дійшли настановчі твори з виховання: “Ізборники” Святослава 1076 року, “Слово про Закон і благодать” митрополита Іларіона, збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого і “Правда” Ярославичів (його синів), “Поучення” Володимира Мономаха та інші, що свідчать про високий рівень освіти та духовності в Київській Русі в Х—ХІІ ст.
“Поучення” (пишуть також “Повчання”, “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”, “Повчання дітям” та ін.) — це перша староукраїнська пам’ятка педагогічної думки в Україні, це трактат про виховання дітей, прищеплення їм моральних християнських якостей, господарності, поваги до людини, духовності, любові до Батьківщини. Володимир Мономах повчає, що треба “премудрих — слухати, старшим покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради”. Водночас Володимир Мономах нагадував дітям, щоб вони не грішили, бо є сім смертних гріхів: заздрощі, скупість, розпуста, захланність, гордощі, зневіра, гнів. У цьому творі звертається увага на основні риси характеру людини-християнина: правдивість, чесність, працьовитість, любов до ближнього.
Доба козацько-гетьманської держави дала потужний стимул ідеям національно-патріотичного виховання, чи, як тоді говорили, “народного” виховання, народної педагогіки. Виникли Острозька та Києво-Могилянська академії, вся територія України вкрилася мережею шкіл різних типів — братських, дяківських, церковно-приходських, козацьких, полкових, мистецьких тощо. Вся система виховання дітей, підлітків, юнацтва, молоді була спрямована на формування громадянина — патріота і лицаря, бо тільки такий громадянин здатний на жертовне служіння власному народу, на боротьбу за волю, за державу.
Український теоретик нації
О. Бочковський називає національну свідомість “громадським цементом, який об’єднує і перетворює первісний народ у новітню націю”. Національний інстинкт, правильно культивований сім’єю, школою, а також засобами масової інформації, зможе спрямувати всі особисті, егоїстичні й індивідуальні прагнення туди, де самопізнається кожна окрема особа, нагромаджуються психічні якості навколо “Я”, що закорінене у життєвій позиції “пізнай себе”
(Г. Сковорода), яка є основою національної світоглядної системи.
Людське суспільство завжди мало і має національну структуру. Нація — категорія природна і вічна. Природним є прагнення кожного народу мати свою державу, бо лише за цієї умови можливий продуктивний розвиток національного життя. Пізнаючи інші нації, їх взаємовідносини, народ як соціальна спільнота підходить до пізнання себе як спільноти, може зіставити пізнання особливостей інших народів зі своєю самобутністю, яка є своєрідним психологічним джерелом формування патріотично-національних почуттів, переконань”. У праці “Український націоналізм” Степан Ленкавський характеризує патріотизм, націоналізм і шовінізм:
“а) патріотизм — це підсвідоме почуття любови до всього, що рідне й нам близьке. Патріотизм може мати вужчі рамки (локальний) і ширші (народний). Локальний патріотизм — це прив’язаність і любов до нашого найближчого оточення, до родини, хати, родинної місцевості тощо. Народний патріотизм — це почуття любови до свого народу й охота йому допомагати;
б) націоналізм — це активна любов до Батьківщини. Це вияв не тільки охоти допомогти Батьківщині, але й чин. Практичне реалізування хотінь нації вийти на вищий щабель її розвитку. Націоналізм — вищий щабель патріотизму;
в) шовінізм — це сліпа, пристрасна любов до свого рідного й ненависть до всього чужого. Це крайня межа невідомо-чуттєвої патріотичної настанови”.
Наголошуємо, що патріотизм і націоналізм — поняття взаємозалежні: високий дух націоналізму випливає зі справжнього патріотизму, щирий патріотизм живиться гуманістичним націоналізмом. Патріотизм і націоналізм — єдиний духовний, морально-психологічний стан людини: українця, єврея, німця, поляка, француза, японця, адже “все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”, — наголошував Іван Франко.
Професор Володимир Монастирський підкреслює, що по-справжньому ефективним способом оздоровлення української нації є різке підвищення її природного імунітету, для чого “необхідно якнайшвидше повернути українців у стан їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму”. Потужною складовою системи формування націоналізму як філософії, ідеології та політичного руху є українська мова. Адже самостійна, вільна особа, її громадянський, державницький дух, всебічний моральний розвиток можливий лише у національно-культурному і високодуховному середовищі, за межами насильства, зневаги, асиміляції. Воля здійснюється у Духові, а Дух — у національному Слові, яке покликане слугувати насамперед порозумінню, злагоді, об’єднанню, ідентифікації української людності, розбудові та утвердженню суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової Української держави. Адже кожна держава з її економікою, фінансовою системою, політикою, ідеологією починається з національної мови, а отже, духовності, культури, національної моралі, самоідентифікації.
Отже, з погляду здорового глузду не повинно виникати проблеми функціонування державної мови у будь-якій державі. У Росії державною мовою, природно, є російська, у Німеччині — німецька, у Польщі — польська, у Туреччині — турецька, у Франції — французька, у Японії — японська… Однак у нас питання “бути чи не бути українській мові” означає “бути чи не бути Українській державі”. Бо “хто не береже чести рідної мови, той підкопує основи своєї нації”. Ці слова Івана Огієнка із дуже важливої праці “Наука про рідномовні обов’язки”, яка побачила світ на сторінках часопису “Рідна мова” 1936 року і перевидана доктором педагогічних наук Олександрою Мороз 2001 року, є актуальними й нині. Адже “рідна мова — це найважливіша основа, на ній зростає духовно й культурно кожен народ. У житті кожного народу рідна мова відіграє найголовнішу ролю: рідна мова — то сила культури, а культура — сила народу, — наголошував Іван Огієнко. — Тому зрозуміло, чому всі культурні народи ставляться до своєї рідної мови з найбільшою святістю, з найчулішою опікою. Рідна мова глибоко пересякає наше духовне життя — приватне й державне. Давно вже стверджено, що тільки рідна мова приносить людині найбільше і найглибше особисте щастя, а державі — найсильніші патріотичні характери. Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації — нема державности, як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення”.
У федеральній цільовій програмі мовної політики Росії статус російської мови сформульовано так: “В системі освіти російська мова посідає особливе місце: в різних геополітичних, етно- і соціолінгвістичних умовах вона виступає як рідна мова російського народу, як державна мова Російської Федерації, як мова міжнаціонального спілкування”. З 1 червня 2002 р. чинним став закон “Про громадянство Російської Федерації”, у якому виписана жорстка вимога до тих, хто бажає стати громадянином Росії: це — обов’язкове знання російської мови та конституції країни, необхідність прожити в країні п’ять років від дня одержання посвідки на проживання.
За мовним протистоянням в Україні стоїть питання її культурної та цивілізаційної орієнтації (Схід—Захід), і це добре розуміють політики, використовуючи проблему в своїх меркантильних цілях. Важливо підкреслити: якщо ринкова економіка є двигуном західноєвропейської цивілізації, то державною формою її існування є національна держава. Мовиться про державні структури на кшталт Швеції, Польщі, Франції, Німеччини, Чехії, Угорщини та ін., кордони яких більш-менш збігаються з етнічними землями титульної нації. Нормою для них є одна державна мова профільного етносу. Перемога саме цієї моделі державного будівництва робить неминучою трансформацію України в національну державу європейського типу з ринковою економікою і єдиною державною мовою. В Україні ж під впливом московських недругів насильно склалася парадоксальна ситуація, коли українська мова де-юре має статус державної, загальнонаціональної, а де-факто з усіх усюд чути російську. Це дає підстави прибічникам двомовності в Україні, які виступають фактично за російську одномовність, наполягати, щоб російській мові в Україні було надано статус офіційної, тобто державної. На їхню думку, це нібито забезпечить стабільність і злагоду у суспільстві.
З огляду на те, що мова є своєрідним синтезом усього національно-державницького, фокусом його бачення, то мовне питання виходить за безпосередньо лінгвістичні межі і набуває гострого політичного, соціального, ідеологічного характеру. Адже мова формує націю, нація будує державу, держава береже мову, бо мова — це константа державної самодостатності, самобутності, самоцінності, оригінальності. Мова — це знаряддя думання, це мірило розуму. Мова для кожного народу — це нервова система державного організму. Якщо у людини хвора нервова система, то хвора й людина. Якщо в державі не функціонує мова титульного народу, то така держава хвора й приречена на втрату національних і духовних особливостей, соборності та незалежності.
Отже, нинішні глобалізаційні процеси (стосовно України, то ще додається цілеспрямоване російщення, інформаційна та військова агресія) спонукають докладати максимум інтелектуально-духовних зусиль, щоби зберігати, розвивати і утверджувати українське національне життєве середовище.
Поряд із тяжінням до традиціоналізму, культура водночас прагне до оновлення, до породження нових форм і структур. І ця вічно рухлива динамічна картина аж ніяк не виключає важливої ролі традицій, духовної спадкоємності, творчих зв’язків між поколіннями. Навпаки, неперервність процесу є передумовою збереження і розвитку культури, її ефективності. “Діалог культур на міждержавному рівні передбачає розуміння того, що культура хоча і є феноменом національним, надбанням нації, у той же час вона ще й феномен загальноцивілізаційний, і в цій своїй якості прислужується духовному розквіту, збагаченню культур інших націй і народів”, — зазначив доктор політичних наук А. Чічановський.
Щоби гідним був український внесок у загальносвітову культуру краси, добра, радості, потрібно сповідувати, працювати на засадах україноцентризму. Нагадаємо, україноцентризм — це світоглядна і філософська морально-психологічна позиція, політична та соціально-економічна концепція, центральними тезами якої є:
— у зовнішній політиці — побудова власної самостійної логічної стратегії досягнення визначених цілей у взаємовідносинах з іншими країнами (особливо сусідніми) на рівних умовах з погляду реалізму і прагматизму;
— у внутрішній політиці — побудова та виконання соціально-економічної моделі розвитку країни з опертям здебільшого на власні сили;
— у культурі — переосмислення власної історії і пошук істини в ній, підтримка національної гідності, захист національної спадщини тощо;
— у філософії — на все, що відбувається у світі, треба дивитися українськими очима і мати власний погляд та оцінку.
Щоби в гуманітарному, інформаційному просторі України запанував україноцентризм, потрібні національно і соціально свідомі державні керівники, політики, журналісти — діяльні речники культурного націоналізму, які могли б у своїй діяльності і творчості реалізовувати ідеї національної консолідації і соборності українського суспільства.
Доля кожної людини, родини, народу, нації також залежить від того, якою є влада у кожній державі (національна, шовіністична, імперська, космополітична, кримінально-олігархічна, колабораціоністська тощо), чиї інтереси вона захищає, який приклад показують чиновники, які взаємини між керманичами і громадянами. Є чимало інших політико-ідеологічних, морально-психологічних критеріїв життєдіяльності людини, суспільства, держави.
Що і як робить, як діє, як творить, як чинить, з якою метою ступає по землі кожен “Я”, кожний “Ти”, кожний “Ви”, разом “Усі” в Україні, що носимо у серці своїм, яким зерном засіваємо (добродійності, зловорожості, заздрісності, любові, ненависті, оптимізму, щирості, патріотизму), як ставимося один до одного, як дбаємо про українське, — такою і є нинішня Україна.
Василь ЛИЗАНЧУК
