Світлана ПАТРА,
журналіст Іміджцентру Університету “Україна”
Світлини з архіву Олени Чинки
Народилася Олена в Києві. Закінчила загальноосвітню школу з поглибленим вивченням німецької мови № 123. Танцями займається з 4 років. Після закінчення школи почала працювати хореографом. Після аварії, внаслідок якої втратила ноги, танці та хореографію не полишила і продовжила займатися з дітьми. Згодом закінчила Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, нині — активний громадський діяч, має нагороди на Чемпіонатах України та світу з танців на візку. Також останній рік вона присвятила політичній діяльності.
Олена Чинка — яскрава і потужна особистість. Вона присвятила своє життя танцям, має досвід моделі та актриси, працювала на телебаченні. Олену відзначено як “Гордість країни” 2004 року. Вона — випускниця Інституту філології та масових комунікацій Університету “Україна” (спеціальність “Видавнича справа та редагування”). Олена Чинка має численні нагороди як танцівниця на візку та хореограф.
— Олено, спробуймо розповісти нашим читачам про Вас у жанрі чарівної казки. Що і як Ви сказали б про себе після традиційних слів “Жилабула…”
— Жилабула дівчинка Олена… Мама віддала мене на танці, коли мені було 4 роки, і відтоді танці — моє життя. Я починала в колективі “Азбука”, що при заводі Артема, а в 14—15 років приєдналася до колективу танцювальної аеробіки, що орендував тоді приміщення на Кіностудії ім. Довженка. До того ж, крім танців і школи, я ще й співала у вокальноінструментальному ансамблі тодішнього Будинку піонерів Подільського району міста Києва. Таким яскравим і сонячним було моє дитинство.
Мені потрібно було встигнути скрізь: і школа, і два танцювальні колективи, і вокальноінструментальний ансамбль. Випробування полягало в тому, чи зможу я бути скрізь найкращою? У своєму житті все намагаюся робити якнайліпше.
Після закінчення школи вступала до театрального інституту ім. КарпенкаКарого на акторське відділення і не вступила. Це теж стало для мене випробуванням. Я почала працювати і протягом шести років поспіль намагалася вступити до театрального.
1995 року мені неймовірно пощастило. Я знялася у художньому фільмі режисера Григорія Кохана “Страчені світанки” у ролі Лесі Волянюк. Фільм про страшні часи, коли більшовики виселяли українські родини у Сибір. Господь подарував мені можливість прожити за період зйомок те, до чого так прагнула і про що мріяла. Ще й у картині такого знаного режисера поряд із такими акторами, як Олександр Биструшкін, Сергій Романюк, Світлана Прус. Для мене це справді подарунок від Бога.
Але тоді мені здавалося, що якщо двері не відчиняються — потрібно стукати сильніше, доки не відчиняться. Я шість років поспіль стукала, грюкала і двері відчинилися, але інші. Я вступилатаки до театрального, але — на телережисуру, а після вступу поїхала до моря відпочити і дорогою додому потрапила в аварію, втративши при цьому обидві ноги.
Так театральний інститут виявився для мене закритим…
— Що було найважчим у подоланні цих випробувань?
— Найважче було бачити, як страждають мої рідні, близькі. Я намагалася поводитися так, щоб полегшити страждання рідних, щоб вони бачили, що можу впоратися з цим випробуванням, що все гаразд, я контролюю ситуацію і нічого страшного не сталося. Я вважаю, що тим, хто перебуває поруч з інвалідом, найважче, адже вони хочуть допомогти, але не знають, як це зробити, як полегшити біль…
— А чи були чарівні події у Вашому житті?
— Усе, що відбувається, — це чудо. Коли тобі важко, потрібно пам’ятати слова царя Соломона: “Все минає — мине й це”.
Ще одне диво я відчула, коли була у лікарні після аварії. До мене приходило багато друзів. Тоді була тепла, золота осінь. Ми з друзями гуляли, а якось смажили шашлики біля лікарні, і мама нарахувала 30 осіб, що були тоді поруч зі мною (сміється — С. П.).
Друзі створили атмосферу турботи, добра, тепла і затишку. Я наче відчувала, що моє серце і душа — в руках Божих. Господь допомагає саме через людей. І мені допомагав, мене підтримувало багато людей. Загалом, у той період було тяжко фізично — через біль. Життя — велике чудо, яке і складається з маленьких деталейчудес.
— Олено, Ви — танцівниця і хореограф. Якими барвами розмальоване Ваше життя у танці?
— Яскравими! З дітками почала працювати 1993 року після першого невдалого вступу до театрального інституту. Я була у школі хореографом. 1995 року мене запросили працювати у клуб за місцем проживання “Супутник”. Я працюю там і зараз, проте сьогодні наш клуб — філія “Супутник” Центру творчості “Шевченківець” (Шевченківський район). Працювала з дітками різного віку, і мій колектив називався “Невгамовні”. Після аварії дуже переймалася тим, чи дочекаються мене діти, чи не розійдуться в інші колективи. Але мої учні мене дочекалися! Я спочатку послуговувалася візком, то діти приходили до мене додому. Батьки повністю звільнили одну з кімнат у квартирі, навіть меблі винесли, щоб ми могли займатися.
Приблизно через 2—3 місяці я почала ставати на протези і вийшла на роботу. Діти запропонували змінити назву колективу, і 2000 року з’явився “Геліос”. Ми ставили цікаві номери. Наприклад, “Підкорення раю”. Боротьба добра і зла — вічна тема. Як сказав Пауло Коельо: “Серце людини і є поле битви ангелів і демонів”. У цій фразі — вся суть номера. Ще одна дуже сильна робота “Геліосу” — “Чорна биль”, присвячена Чорнобильській катастрофі. Ця тема, на жаль, стала вічною у світі. Ми використовуємо музику Карла Орфа, а наприкінці звучить голос Ніни Матвієнко. Це була моя ідея. Я подумала про те, що Чорнобиль — це трагедія для всіх країн, але найперше для нас. Ми тут живемо, кохаємо, народжуємо дітей. І ми любимо Україну. За номер “Чорна биль” мене 2006 року як хореографа та балетмейстера відзначили на міжнародному конкурсі хореографії, що відбувався у Москві. Ми були єдиними учасниками від України.
Пишаюся своїми учнями, наш колектив отримав не одне Гранпрі у всеукраїнських і міжнародних конкурсах хореографії. Для мене дуже важливо, що моя вихованка Олександра Захарова згодом стала моєю помічницею та хореографом у “Геліосі”. Вона прийшла до мене зовсім маленькою дівчинкою у п’ять із половиною рочків, і я рада, що вона продовжує нашу спільну справу.
Після аварії розмірковувала над тим, як знову почати танцювати. І ось 2007 року випала нагода: мене запросили у клуб “Березіль” спробувати танцювати на візку. Хореограф клубу, Олена Леонідівна Чиж, побачила мене в одній із телепередач і попросила директора мене знайти. Я почала займатися, хоч і не мала спочатку партнера. Потім була довга співпраця з Михайлом Авраменком. Він не має інвалідності. Я дуже вдячна йому за ці незабутні роки! Ми почали танцювати європейську програму, у яку входять повільний вальс, віденський вальс, танго, фокстрот та квікстеп. Дебютом для нас став Чемпіонат Європи, що відбувався в Ізраїлі 2009 року. Звідти ми привезли бронзу. Наш тренер сказала: “А вам щастить, новачкам! Вітаю, але квікстеп був страшним!” (сміється — С. П.) 2009 року на Відкритому чемпіонаті Німеччини ми стали чемпіонами. І саме тоді я вперше пишалася тим, що змогла захистити честь Батьківщини. І хотілося плакати від радості, коли грав гімн твоєї країни. Зараз моїм партнером є Олександр Онищенко, він послуговується візком. Ми танцюємо дві програми: європейську і латиноамериканську. І так важливо, що ми можемо порозумітися, ми підтримуємо один одного не тільки на паркеті, а й у життєвих ситуаціях.
— Нещодавно Ви тріумфували на останньому чемпіонаті України з танців на візку. Поділіться, будь ласка, спогадами…
— Цього року на чемпіонаті до “стандарту” та “латиноамериканської програми” додали категорії “Single” (одиночний виступ, без партнера) та “Фрістайл” (шоупрограма, номер, що виконується з елементами різних програм — “стандарт”, “латиноамериканська”, або сучасна хореографія, все залежить від фантазії). У категорії “Single” серед жінок я здобула золоту медаль, у категорії “Фрістайл” у мене був сольний номер, і теж золото. У категорії “Фрістайл” (дуети) ми з Олександром узяли срібло і на другий день стали третіми у програмі з “дуостандарт”, коли дві людини на візках, а у “дуолатині” ми стали другими. Мій духовний наставник говорив: “Олено, не все ж Вам “золото” забирати, Господь і для інших милість приготував, він теж хоче когось втішити”. Дуже мудрі слова, мені одразу все стало зрозуміло.
Найголовніший суперник для людини — вона сама. Коли ми перемагаємо себе, свої лінощі, страхи, комплекси, то це найголовніша перемога у житті.
— Ваш досвід як моделі, який він?
— Перша моя фотосесія була 2003 року. Це був проект “Регенерація”, його автором був художник Юрій Соломко. Суть проекту полягала у світлинах, герої яких постраждали від різних техногенних, екологічних катастроф. Моя подруга познайомилася з Юрієм на вечірці, вони розговорилися. Юрій розповів, що знімає зараз жінку, у якої немає ноги, а подруга розповіла про мене. Юрій попросив нас познайомити. Ми зустрілися, і після ближчого знайомства він запропонував узяти участь у проекті, і я погодилася, хоча це були роботи у стилі “ню”. Виставка відбувалася в Києві та Москві і створила суспільний резонанс. Були абсолютно різні відгуки, наприклад: “У моделі немає ніг, а у художника — совісті”. Але завданням проекту було показати, що краса не залежить від тіла. Мені дуже подобаються слова Григорія Сковороди: “Не тіло, а душа є людиною”. І от саме про це говорив художник. Багато світлин проекту було з елементами венеціанського карнавалу. Причиною було те, що я не могла відкривати обличчя, оскільки моя бабуся на той час була жива і не знала про аварію, — вона була дуже старенька, і ми з батьками просто не наважилися сказати їй про це. Я пояснила Юрію ситуацію, і він придумав рішення, яке б допомогло сховати обличчя.
На проект “Незламні” мене запросила Уляна Пчолкіна і я погодилася відразу. На цьому проекті у мене була фотосесія з Владом Ямою. Такий вибір зумовлений тим, що і він танцює, і я. Влад дуже чемний, сором’язливий, ми спочатку ніяковіли, але фото вийшли чудовими. Я дуже полюбила команду “Незламних”, особливо організаторку проекту Вікторію Федорчук та фотографа Галину Литвинюк. З Вікторією ми зустрічалися кілька разів на телезйомках, але не було нагоди познайомитися ближче. Співпраця з Галиною залишила дуже приємні враження. Вони обидві — дуже позитивні.
— Що, на Вашу думку, дає учасницям і суспільству участь дівчат з інвалідністю в модних показах і фотосесіях?
— Такі проекти відкривають людей з інвалідністю з іншого боку. Як правило, якщо у нас говорили про людей з інвалідністю, то це було на такому “совковому” рівні: 3 грудня щось зробити переважно для “галочки”, запросити в Український дім, який майже не пристосований для людей з інвалідністю. А проекти “Незламні”, “Надзвичайний Peopleфест” мали посправжньому серйозний рівень, видно було, що для людей самодостатніх, які пережили певні обставини, але не зламалися і чогось досягли. Такі проекти показують “несоціальний” рівень людей з інвалідністю. Інші громадяни бачать, що, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, можна бути творчою особистістю.
Дуже соромно за нашу державу, за владу, що ми й досі лише говоримо про проблеми інвалідів. Але ж скільки можна говорити?! Час діяти! Почнімо хоча б зі столиці, покажемо приклад, як ці проблеми можна вирішувати в інших містах. Варто місяць присвятити змінам в одному районі міста, місяць — в іншому. Але це нікому не потрібно. Тому й гуртуються активні небайдужі люди з інвалідністю, самодостатні громадяни, котрі знають, як треба, бо якщо не зробиш ти — ніхто не зробить за тебе. Я для себе відкрила дуже багато сильних і мужніх людей, які є прикладом у цьому житті. Ми не лише “інваліди, яким потрібна певна допомога”. Ні. Я — людина, і я теж можу вам допомагати. Нам потрібно навчитися бачити одне одного в суспільстві, навчатися одне в одного.
Інклюзивне навчання — така ж ситуація: ми лише говоримо, але в Києві тільки одна школа, пристосована для дітей з інвалідністю. Але ж якщо дитину правильно виховувати, то вона чітко розумітиме, що є такі люди, їх не треба жаліти, а потрібно допомагати. Для моєї племінниці людина з інвалідністю — норма життя. Вона говорить: “Я повинна тобі допомагати!” Дитина не розкриває рота здивовано, побачивши людину, яка пересувається на візку або накульгує, дитина розуміє, що цій людині потрібна допомога, що це нормально, що всі різні, але і всі рівні: у когось великий ніс, а у когось немає ноги. А інша дитина буде боятися, або тикати пальцем, або мати ще і скаже: “Ходімо швидше! Не дивися, бо сам будеш таким!” Це взагалі жахливо…
Наше суспільство потрібно виховувати. І це зробимо лише ми з вами. У Книзі книг сказано, що Господь дарував таланти кожному, і їх треба розвивати. І якщо кожна людина буде з любов’ю ставитися до своєї роботи, розвивати свої таланти і бути на своєму місці, тоді суспільство розвиватиметься гармонійно. Чого бракує людям з інвалідністю? Найперше — умов для розвитку своїх талантів, для своєї реалізації.
…Якщо говорити про учасниць, то зі свого досвіду скажу, що я відкрила себе заново, прийняла себе і своє тіло. Саме здатність сприйняти і прийняти себе таким, як ти є, і дають подібні проекти учасникам і учасницям. Адже впевненість у собі, розуміння, що ти — єдина, ти — красива, — це дуже важливо для дівчини.
— Чому Ви вирішили долучитися до політичного життя України?
— Навіть не уявляла, що займатимуся політикою. Але під час Революції гідності до мене почали звертатися однодумці і переконували, що не можна стояти осторонь, що те, що я роблю, потрібно виводити на всеукраїнський рівень. Чесно кажучи, у мене були сумніви. А потім зрозуміла: зможу допомогти не десяткам людей, а сотням, тисячам, мільйонам. Тому долучилася до української політики.
Якщо ми хочемо допомогти іншим, повинні допомагати своїм прикладом. Що я можу — те роблю. Але треба намагатися робити ще більше.
