В Українському фонді культури відбувся круглий стіл за участю композитора Мирослава Скорика, поета Івана Драча, академіка АПН Георгія Філіпчука, диригента Віктора Гуцала, композитора Олександра Злотника, поетапісняра Віктора Герасимова, першого заступника міністра культури Ігоря Ліхового, директора Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка, письменника Мирослава Лазарука, лідера гурту “Гармонія” Володимира Дороша, Миколи Ляховича та Валерія Пільгука — представників Міністерства молоді та спорту.
Модератор зустрічі, заслужений діяч мистецтв України Ігор Курилів: Зацитую звернення до Президента України та ВР, ухвалене на VІІ обласному святі української пісні 13 вересня 2015 року у Чернівцях. “Шановний пане Президенте України та голово Верховної Ради! Уже всьоме цьогоріч на Театральній площі Чернівців відбувається обласне свято української пісні. Як відомо, саме 45 років тому з цієї площі уперше в телепередачі “Камертон доброго настрою” на всю Україну прозвучали пісні “Червона рута” і “Водограй” у виконанні автора — композитора і поета Володимира Івасюка. …Звертаємося до Вас із проханням прислухатися до нашої пропозиції: заснувати Національне свято української пісні, обравши знаменну дату в житті народу — 13 вересня”.
Нині ми, діячі культури, зібралися в Українському фонді культури для того, щоб підтримати цю пропозицію.
Отже, Національне свято української пісні, чи воно актуальне сьогодні?
Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, Герой України, композитор Мирослав Скорик: Я вважаю, що це дуже актуальне питання. Бо сьогодні гарних пісень мало. Треба працювати. Тому наша зустріч на часі.
Ігор Курилів: Сьогодні на всіх телевізійних каналах звучить слово “формат”. Існують два критерії: пісня гарна або невдала. А що таке “формат”?
Мирослав Скорик: “Формат” — це смаки, вироблені якимись стандартами, калькуванням тих пісень, що десь звучали. Багато так званих римейків. Це поняття створили люди, які не можуть оцінити пісню і прикриваються таким висновком. Тому свято пісні на часі!
Герой України, поет Іван Драч: Я обстоюю тезу: заспіває школа — заспіває Україна. І тому, коли ми хочемо справді порушити цю проблему серйозно, треба, щоб Міністерства освіти і культури почали працювати. Можновладці не розуміють сили і значення пісні. Тому нам треба докласти чимало зусиль, аби всі усвідомили, що для України значить пісня…
Перший заступник міністра культури Ігор Ліховий: Щойно повернувся з музейного фестивалю у Дніпропетровську і там якраз пропонують занести до фонду ЮНЕСКО українську козацьку пісню. Люди вклали кошти, переконали ЮНЕСКО в тому, що Петриківський розпис заслуговує на таке визнання і вони впевнені, що й українська козацька пісня теж. Тому нам потрібно мати програму введення української пісні у культурний український простір. У нас існують чудові національні колективи. І не тільки виконавці, це — науководослідницькі інституції, які мають популяризувати пісню і взяти на себе роль провідників. Пісня має нас об’єднати.
Георгій Філіпчук: Тут зібралися люди, які знають Буковину аж до історичних витоків. Пам’ятаємо усі фестивалі, особливо “Червону руту”, знаменитий фестиваль загальнонаціонального звучання, який вийшов за межі України, імені Назарія Яремчука — у Вижниці. Ці величини ніколи не будуть мати містечкового характеру. Не можна закривати музеї Івана Миколайчука, Назарія Яремчука. Не можна “Червону руту” сьогодні звузити до рівня позанаціонального звучання. Гадаю, будьяку ініціативу Міністерства культури повинні всіляко розвивати люди до того рівня, коли вона зазвучить у своїй повній формі, змісті, в освіті, культурі, у нашому інформаційному соціумі.
Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, головний диригент, художній керівник Національного оркестру народних інструментів України Віктор Гуцал: Потрібен такий день у нашому календарі, що приверне увагу всіх людей до нашої пісні. Адже вона — творець духовності нашого народу.
Вивчення у школі народної пісні як нашої спадщини, надбаної предками, мусить бути обов’язковим. У вищому навчальному закладі, навіть у консерваторії запитайте, хто знає хоча б десяток українських народних пісень. Ми на це не звертаємо уваги. Але всетаки це прерогатива очільників наших Міністерств освіти, культури і вони повинні на цьому наголошувати. Важливо, щоб суспільство звернуло увагу на цю проблему, а вже потім робити конкретні справи. Існують фестивалі, але цього недостатньо. Тому підтримую цю ініціативу, ми готові працювати на неї. Нещодавно відбули 140річчя від дня народження видатного хормейстера Олександра Кошиця, і ніде, ні в Міністерстві, ні по радіо, ні по телебаченню про це не почули. Навіть не знають, що така подія відбулася.
Володимир Дорош: Я бізнесмен і музикант, закінчив Харківський інститут культури ще в радянські часи, три роки популяризував українську пісню. І впевнений: якщо держава зверне на неї увагу, то не буде жодних проблем із її розвитком. Такі свята потрібні. Тому спершу треба затвердити фестивалі на законодавчому рівні. Якщо робити, то робити дієві справи.
Композитор Олександр Злотник: Справді, зробити день пісні, це — важливо. В якому сенсі? У цей день повинні бути на всіх теле і радіоканалах концерти української пісні, повинен бути весь зріз пісенної культури — від народної пісні, хорової і до кращих виконавців сучасної пісні. Тематика колосальна! Музична освіта у дітей. Все починається з малечі. Потім школа. Це крок до середньої культури. Потім училища, консерваторії. Якщо це відтяти, втратимо цю музичну освіту. Хоча нам є чим пишатись! Колосальні світові митці — вихідці з України. Значить, школа є, основа є. Весь світ зараз грає. Скрипалі, співаки, музиканти — це все вихідці з України.
І як, маючи таке надбання, не бачити цього? Існує багато пісенних конкурсів, фестивалів, треба робити менше. Як на мене, головний конкурс української пісні сьогодні — це “Молода Галичина”, який відбувається у Новояворівську, з першого дня Незалежності. Тільки раз його не було, торік. Цьогоріч він відбувся. Я вже всьоме — голова журі, 1920 країн брали участь. Не має значення, чи ти з Китаю, чи з Африки, чи з Америки, чи з Індонезії, співаєш одну пісню свою, одну пісню українську. Велетенська зацікавленість була! Ось такі конкурси треба проводити.
Віктор Герасимов: Я цілком підтримую цю ідею. Приємно, що точка відліку цього фестивалю йде від Володимира Івасюка. 1972 року ми створили на державному телебаченні та радіо естрадний оркестр. 1973 року прийшов Володимир Івасюк. Тоді закінчив лише музичну школу, а вразив мене своїм професіоналізмом, з яким підходив до реалізації творчих задумів. Це були українські пісні, підкреслюю, від нашого композитора. І наш оркестр під керуванням Ростислава Бабича…
Мирослав Лазарук: В останніх промовах частенько звучало слово “фестиваль”. Але ж у зверненні мовиться про свято пісні. Свят в Україні багато! Тільки пісня не має свята. Невже ми, українці, не спромоглися на це? Зініціював цю ідею кілька років тому, коли родина Івасюків запропонувала мені очолити музей. Дата його проведення закладена ще 13 вересня 1970 року, коли з Чернівців уперше прозвучали “Червона рута” і “Водограй” з уст автора. Кілька тижнів тому відзначали 45 років події. Що таке 45 років? Це — піввіку. Історія! А ми досі не спромоглися оживити цю дату, збагатившись духовно! Так постала ідея свята. Запропонував проводити свято на тій же Театральній площі в Чернівцях. Багато з ким доводилося говорити на цю тему, та підтримки поки що не знайшов, тому й сподіваюся на наш круглий стіл.
Саме пісня “Червона рута” вказує на дату 13 вересня. Тому що за ці 45 років звучання у різних ефірах стала справжнім славнем любові. Четверте покоління українців — тобто, батьки наші, ми, наші діти, внуки і правнуки співають пісню. Чому так? Бо там є те, чого нам, українцям, найчастіше бракує. Нам потрібна любов! Адже саме любов переконає Президента України підтримати нашу ідею.
Підготував
Мирослав ЛАЗАРУК
