Правда, яка не боїться смерті

Я думав, що раніше за нього помру. Думав, що не я його, а він мене проводжатиме в дорогу до предків. 19 грудня 2001 р. я приїхав до нього з Варшави, подарував йому портрет Данила Галицького і сказав: “Данило Романович Лубківський берегтиме цей портрет, як спогад про свого батька, що є і завжди буде видатним українцем, поетом часів відновлення української державності. Образ Данила Галицького витиснутий на шкірі. То не воляча, то моя шкіра, дорогий друже, але ж я вдячний Тобі, що Ти боронив мене, співчував мені, коли з мене її здирали!”.

Комуністи з мене здирали шкіру, а Романа Лубківського вішали, як Байду Виш­невецького, на гак. Він же й написав тоді про те, як помиратиме, за щó помиратиме, а ті рядки його я вивчив напам’ять і повторив у вірші про Романа Лубківського.

Романе дорогий, прийми здоровче слово

На пагорбі життя, де камінь не цвіте,

Та треба далі йти, бо йти — обов’язково,

Чи камінь, чи пісок, чи поле золоте.

Мій друже, не віддай свого життя нікому,

Ні похвальбі гучній, ні пліснявій хулі!

Ти сам собі склади і славу, й осорому,

І не засмучуйся до смерті на землі.

Хай ця Твоя земля недобра, як погонич,

Та все ж вона жене в легенду надтривку.

“І золоту стрілу подасть Тобі Антонич,

Коли вмиратимеш, як Байда, на гаку”.

І все розв’яжеться, що міцно так в’язали

Півпатріоти вже, та ще напівхахли;

Лиш не забудеться, як з вулиці до зали

На поклик Твій брати наш прапор занесли.

Роман Лубківський перший у Верховній Раді 24 серпня 1991 року закликав занести до зали синьо-жовтий прапор України. Роман Лубківський приніс Пересопницьке Євангеліє, на якому складав присягу служити Україні Леонід Кравчук. Роман Лубківський — голосом тихий, а думками й ділами могутній громадянин Української держави. Ні Київ, ні Львів через своє самолюбство не назвали його своїм почесним громадянином, але Кременець, унікальне місто наше, надав йому це звання 4 вересня цього року, ніби відчував, що запізнюватися негарно.

Три дні тому в моїй оселі озвався телефон. Кременець дзвонить. Голос тремтячий: “Роман Лубківський помер”. Удар у серце. А переді мною на столі (ніколи не збагну, як це могло статися!) — том Романа Лубківського, відкритий на “Шевченківських автопортретах”. Ось де той гак-Україна, з якого воїн Роман Лубківський, помираючи, просить Антонича подати йому золоту стрілу!

Тарас Шевченко, очима якого дивився Лубківський на Україну, — це ж і є душа і слово Романа Мар’яновича. Тут Шевченкова сповідь переходить у сповідь Лубківського. І нема жодної видатної події в історії Народного Руху, становлення нашої державності, де не чути спокійного, мудрого, чесного, а до того ще й рідкісного, відкарбованого слова Романа Лубківського. Шевченко, Франко, Маркіян Шашкевич, Богдан Ігор Антонич могли б, якби знали творчість Лубківського, подякувати йому за ту правду, що смерті не боїться. Ось вона:

Так живу, в повсякденній гризоті,

В самовбивчих докорах: це ти.

Ти дозволив плюгавій мерзоті

На священній крові возрости.

Ви, що вбили надію і віру,

Що скалічили болесть на сміх,

Що холуйську плекаєте шкіру

Під нещадний московський батіг,

Мертвяки із тамгою на лобі, —

Пожалійте хоч матір живу!

Рідну матір. Оживших во жлобі,

Ненавидячи вас, так живу.

Каяття, мука життя поруч із хахлами, “ожившими во жлобі”, — це ж і є велика правда Романа Лубківського.

Серця українців по всіх закордоннях здригнуться, почувши про смерть Романа Лубківського. Здригнуться так само серця слов’янських поетів, що їхні твори переклав і приєднав до українського духу наш поет. На жаль, досі не опубліковано другий том “Вибраних творів” Лубківського з його версіями антиімперських творів російських авторів, зокрема поемою “Войнаровський” Кіндрата Рилєєва. Наші ідеологи не можуть збагнути, що ми досі живемо у мазепинській добі. Львів і вся материкова і світова Україна затужать, бо відійшов будівничий численних музеїв, пам’ятників нашої культури, збирач скарбів мистецтва нашого та забутих імен неподоланного, ще вчора московськими танками чавленого нашого народу.

Дорогий мій друже Романе! Я осиротів остаточно! Ні в Києві, ні у Львові, навіть у Стопчатові моєму нема мені ближчої і ріднішої за Тебе людини. Ти вчив мене бути людяним. Жартома звертався до мене, як до Олекси Довбуша, наказував одкласти топірець і позапоясну зброю, думати глибше, поважати навіть ворогів.

Романе, брате мій, з Тобою

Пройшли ми разом всі фронти.

Мене виносив Ти із бою

І в білі загортав бинти.

Біля Твоєї домовини

Я плачу над життям своїм.

Даруй мені мої провини, —

Кому ж про них я розповім?!

Куди ж мені тепер одному,

І як на смерть без Тебе йти?

Дай знак мені, що в мить погрому

Знов біля мене будеш Ти!

Дай знак…

 

Дмитро ПАВЛИЧКО

26 жовтня 2015 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment