Новели та послання
Тисячолітня смерть
Пам’яті Євгена Безніска
Тисячолітня смерть
Розшукувала могилу
Сколеного рідним братом
Князя-втікача Святослава.
Вигнанця-утікача?
Ізгоя-політемігранта?
Не так се, браття, важливо.
А правда була така:
Брат підняв меч на брата,
А коли той утік,
Погнався в довгу погоню.
У Бескидах аж наздогнав
У тихій, вузькій долині,
Де так недавно пройшла
Мадярська орда на захід.
Ще пара з її котлів
Висіла понад борами,
А піт і піна коней
Звисали з гілок смеречих…
Отут і скоїлось зло:
Брат убив свого брата.
…Тисяча літ — як рік!..
Художник Євген Безніско
Довершує меморіал;
До саркофага князя
Зводить висячий міст…
Охочих допомогти
Не знайшов у своїй державі.
“Замащеники”, — кажуть бойки
Про бездар і невдах,
А сенс у слові ще глибший!
Вони — спадкоємці Зла
Вони — праправнуки Лиха
Замазані кров’ю — так! —
Кровію Святослава!
…Тисячолітня смерть.
Аж до Славська дійшла…
Правда, відпочивала
Між Кальміусом й Дніпром,
Жовтими Водами й Сеймом,
Вигрівалася над Дністром,
Плескалася в Дунаї.
…Тисячолітня смерть
Чує: гірський потік
Пробивається, струменить,
Лютує і шаленіє,
Зірвати хоче моста,
Жбурнути сторч головою,
Хоча ще його нема,
А вже промовці товпляться…
“Опір!”¹ — чує вона,
Піною сходить з люті.
“Опір! Опір!” — кричить
І конає на місці, —
Тисячолітня Смерть.
Проїжджаючи попри Коростень
Пролітаючи
Попри Коростень
Швидкісним потягом часу,
Мимоволі здригнувся:
“Се ж — та сама древлянська столиця!”
Спаленизною віяло. І несло
Чад пожáрища. Боже, Боже!
З-під Василькова, із Крячків
Вітер жбурляв у вагон
Жмут історичних асоціацій,
Смердючий запах
Вічних пожеж!
…Горять нафтосховища!
(Лава вогню
Пекельним перснем
Стискає Київ
Охоплює Десятинну…)
Вибухають цистерни…
Рине кипляча смола
З вежі сторожової…
Валує клубами дим
(Чорнобиль плавиться…)
Пломінь
Шугає понад Майданом…
Горить Україна — від
Чорного моря аж по Бескиди
Горить, горить і горить…
Уподобав країну мою вогонь
Схоже, навіки в ній загніздився
Бозна-коли,
Може, від того часу
Як голубки і голуби
На лапках пломені помсти
Заносили в Іскоростень!
Іскоростень в огні!
Під попелом стосотліть —
Те, що мусило жити,
Те, що мало дійти до нас,
Усе-таки постає
Неопалимою купиною…
Самодрево
Я — дерево немолоде,
Котре дізналось і пам’ятає
Своє число в реєстрі на зруб, —
Код ідентифікаційний.
І хоча я — мислене древо,
Фактично часу в мене нема
Розмишляти глобально;
Чиєсь там слово “розтікається мислею” по мені
(Див. “Слово про похід Ігоря”…)
Так і стою незрушно,
Тисову згадуючи рідню,
Вирубану на боярські хороми,
Братаничів згадую, — гордих дубів, —
Об які кришились княжі сокири,
Букові праліси спалених дебр,
Інших ровесників-побратимів,
Котрі (хоч їх зосталось і мало).
Ладні підтвердити: правду кажу!
Дехто з друзяк пам’ятає Богдана
Хмельницького, дехто Сковороду,
Інший товаришував із Шевченком
А хтось живе спомином про Франка.
А якось озвавсь молоденький берест:
“Прадід казав, що на цій галяві
Рокитнянській спинився сам
Король Карло ХІІ, швед,
Коли по дорозі з Жовкви
Наказав он там накривати стіл;
Але зненацька ринула злива
І шведський монарх змок, як ніхто
З прихильних до України чужинців”.
Згадую інших друзів — одних
Амбітних, завзятих та балакучих,
Інших — безмовних як темні пні;
Всіх погубила людська захланність,
Заздрість. І схильність до випивань
Екологічно вбивчих дощів, —
І хто тут винен, мовити важко.
Тож я залишився властиво, сам.
Однодумців у мене не так багато,
А в кожного доста своїх проблем,
Мало кого розрадити можу.
…Відвесновуєм ще сяк-так,
А восени, як скидаєш листя,
Оголюєш сутність. Тоді, бува,
Не впізнаєш ні себе, ні друга.
Ну, ось наприклад, один скрипить
Чи день чи вечір, свято чи будень
Гасло священне, для нас, дерев,
Як і для нашої Батьківщини,
А декілька напівсухих штурпаків
Відповідають: “Героям Слава!”
А треба знати: в наших лісах
Уже давно героїв немає,
Отож на вітер не кидай слів,
Ліпше тримай у зеленім серці!
Та все ж найтяжче мені, коли
Звідтіля, з Яворівського полігону
Лунають марші, кличі команд, —
Се подвигає стояти струнко!
А коли чую Державний Гімн,
То підіймаю праву галузку,
Вона обрубана, напівмертва
Хилиться тільки на лівий бік,
Де ще недавно билося серце.
Вона закриває вирву-дупло
Розверзту рану, забиту труском,
Та будівельним сміттям, назверх
Залиту наспіх грубим бетоном.
Думаю вистояти до весни.
Не покидайте мене, братове.
А тоді хай поріжуть мене, складуть
Усе придатне задля укріплень
Першої лінії оборони.
Прощальне слово Музі возлюбленній
Усе Життя я пишу про Тебе
Нескінчаєму “Повість временних літ”.
Чертами і ризами розпочиналась,
Потім — кирилицею
(Між тим спокушувала латина,
Зваблювало арабське письмо,
Причаровували ієрогліфи
Із закодованою в них
Любовною ніжністю та жагою.
Відсторонив чужинецькі
Вимовні й пристрасні письмена;
Переконався: наша абетка
Не вичерпала ще всього
Ніжного, несказанного!
Отож признаюся Тобі,
Мого серця Княгине,
Що лишень завдяки Тобі
Дійшов я висновку-скутку
На роздоріжжі печалі-смутку:
Цю “Повість” дописуватиме
“Хтось і хтось” —
Через сто,
Двісті ще й триста літ!
Бо Ти — я вірю —
Завше була
І завше пребудеш
(Як навіть мене забудеш!)
Юною, молодою
Непідвладною
Проминанню —
Проминущому
Квітуванню.
І, як знову зостанусь сам
(А се означає “колись-колись”),
Час від часу твій стан майне
У ромашковім золотоморі.
А в повітрі, зимнім як шкло,
Парашутики срібні
Підхоплять мене
І опустять у Твоїх володіннях —
Мов на сміх чи на гріх, —
Серед маків, троянд і мальв.
Переконаюся:
Ти десь близько, отут:
Прочитав я слідочок
Зрозумілий лише мені, —
Заголовну буквицю
“Повісті временних літ”, —
Так, моїх і Твоїх,
Позачасових років…
Київ, 14.06–17.06.2015
——————
¹Назва гірської річки на Сколівщині, що протікає через Урочище Святослава, сина Київського князя Володимира.
