16 вересня 2015 р.
За вишні і вареники
Вечір. Утома. Але подію дня хочу записати. З’явилися у хаті гості здалеку. Накоротко і по-діловому. Родичі по лінії батька моєї онуки Стефаночки — її тітонька Галя Чабан із чоловіком Володимиром Чмирьовим. Сімейний десант аж… із Америки, з Бостона. Чудеса роблять наші українці в еміграції. Відколи війна на сході Батьківщини, добрі люди, об’єднавшись навколо тамтешньої церкви Христа Царя збирають кошти. Нароблять вареників, різних українських наїдків і приворожена тими екзотами людність, переймаючись військовою бідою в Україні, все те купує — щедро дає гроші на допомогу нашим воїнам.
Щойно відправили Галя й Володимир (мають помічників) броньовану машину на фронт. А я маю днями занести до шпиталю торбу дуже потрібних медичних препаратів і грошенят пораненим — від них.
А ще велику допомогу одвезли Галинка з Володимиром до військового шпиталю рідного Львова. Уклін і подяка всім, хто збирається у Бостоні біля церкви Христа Царя!
20 вересня 2015 р.
Цілюща блакить
…Найчастіше являється мені дивна картина: у першій палаті гнійної хірургії лежить красивий, болями змучений чоловік. І сльоза на оці. Як із хреста знятий. Романові — 33! Над ним навстоячки, як струна, завмерла чарівна добродея. Блакитне бездоння її великих очей (їй-Богу, я таких не бачила!) спрямоване на нього, коханого. Цілюща блакить!
Раптом думку кинуло в далеке. Згадалися ті, давні жінки біля Розіп’ятого…
Та то було колись. А це — тепер!
…Коло Романа Ганецького — Людмила, дружина. Вони з містечка Косівка Володарського району, коло Білої Церкви на Київщині.
Донечка Ліза поки не знає про тяжке поранення тата. Не хочуть дитину травмувати. Полегшає, тоді скажуть. Він дуже дбайливий і люблячий батько. А вже як дитина до нього прив’язана, каже Людмила. Захищав своє щастя Роман од несподіваного й наглого ворога. 26 серпня (зовсім недавно!) в Мар’їнці перевіряв із побратимами на своєму БТРі блокпости. Смертоносний вогонь. Один воїн загинув, двох поранило. Машиною довезли їх до Червоноармійська. Там доктор Сергій Риженко надав Романові першу допомогу. Поранений боєць якось по-особливому емоційно сказав мені: “Я життям йому зобов’язаний!”
А тих поранень у Романа! Найважче — відкритий перелом правої плечової кістки і роздрібнені кістки; відкритий вогнепальний багатоосколковий перелом верхньої третини обох кісток правого передпліччя. Я його бачила після третьої операції, а попереду їх ще багато — так сказали лікарі.
Блакитні цілющі очі дружини ведуть коханого шляхом терпіння, шляхом до одужання.
23 вересня 2015 р.
Підводник і морячка
— У радянські часи відслужив Олександр Лисак три роки на підводному човні. Тяжка то була служба, — розповідає дружина Олена.
Минулося. У Миколаєві працював таксистом. Ми щойно одружилися. А тут — війна. Мій чоловік — патріот своєї землі, от і сповістив: йду на фронт добровольцем! Я була проти. Страшно під кулі відпускати коханого. Та мусила.
У грудні 2014 року мій Олександр опинився у Дніпропетровській 93-й бригаді. Неорганізованість, не вистачало теплого одягу, не видавали вчасно зарплатню… А війна кипіла. У злощасних Пісках 7 серпня, оце зовсім недавно, мого Олександра тяжко поранило. Так зване уламкове поранення. Залізо повпивалося всюди по тілу, повиривало, порозривало м’язи. У Дніпропетровському шпиталі — перша допомога, а тоді — Київ. Привезли до шпиталю блідого, на грані… Був страшенно низький гемоглобін. Я вдячна лікарям і волонтерам цього шпиталю! Іванні, Сергію.
Крім медичних препаратів дуже допоміг азербайджанський гранатовий сік. Його носили волонтери, небайдужі люди. Спасибі їм усім!
Тепер уже не йдеться про ампутацію, слава Богу, випливаємо з біди, — радісно завершила свою оповідь про чоловіка Олена Лисак, дбайлива, тепла душа.
— Я морячка, — з гордістю і не без гумору сказала про себе.
Закінчила Одеський національний морський університет. Економіст. І насамперед — дружина.
Мазепинець
Середдень. По мобілці озвався з фронту наш друг Вадим Шевчук, Мазепинець, як звуть його в народі. За мистецьку натуру і патріотизм. Вадим був колегою із реставраційних робот моєї донечки Каті. Він універсальна людина в мистецтві — художник, реставратор, майстер музичних інструментів, лірник, співак. Неоднораз бував у нашій хаті на вечорницях “На Парнасі на Видубичах”. Небайдужі до музики чули його в ансамблі Тараса Компаніченка “Хорея Козацька”.
Коли у смутні часи не давали зарплатні за роботу і народ втікав, він ледве не самотужки розписав Канівський Успенський Собор. Реставрував Вадим Козелецький храм на Чернігівщині. Багато душі й серця віддав Прєдєлу св. Катерини у Михайлівському Златоверхому, реставрації Автокефальної церкви Миколи Набережного… Його остання перед війною праця — відновлення старовинних розписів у Трапезній церкві Києво-Печерської лаври.
Повернуся трохи в минуле. Коли Катя побачила, як він працює, зрозуміла — папірець про закінчення вишу тут непотрібний і одразу прийняла до бригади. Не помилилася: “Він вніс нове життя в нашу діяльність. Вмів піднести творчий тонус. Реставруючи, примудрявся в технічних (потреба процесу) паузах різати з дерева музичні інструменти. Працюючи, наспівував, і ми за ним. Усі починали співати! А піснею наша реставраційна робота ще більш одухотворювалась. Я бачу в ньому видатну людину, взірець українського мужа, лицаря!” — така доччина думка про Вадима.
А найкращі, мабуть, його творіння — діти. Донечка, яка вже є дипломованим графіком, і… три синочки. Жити б і тішитися. А тут — війна! Добровольцем пішов на схід.
Коротко звітує-звістує:
— Хоч і затишшя, але ворогу не віримо. Завжди напоготові. Укриття вдосконалюємо. Не голодуємо.
Серед солдат багато освічених людей, причетних до мистецтва. Є з ким словом перекинутись у хвилю перепочинку. В цьому мені пощастило.
Сепаратисти?! Поки їм москаль платитиме гроші, будуть смикатися, стріляти, грабувати… Як всохне джерело, то як щурі повтікають по шпарах…
Перемир’я? Кажуть по радіо, що не стріляють? Не з великокаліберних, то з дрібнокаліберних, але стріляють…
За діточками скучив!!!
Вадим не поранений, не у шпиталі і я молю Бога, аби тримав над ним долоню… Дорога людино, ти дуже потрібний своїм маленьким синам, донечці, своїй терплячій дружині. Нам усім дуже потрібні звуки твоєї ліри, — завжди чуємо в ній голос пращурів, голос Української землі!
Повертайся!
2 жовтня 2015 р.
25 років студентської революції на граніті. Старші їх підтримували. Я бачила тоді на площі Ліну Костенко. Сьогодні чимало зібралось на Майдані тих, колишніх студентів. І помітила на лицях цих посивілих людей, що лишилися собі вірними: інтелектуалами, патріотичними. А ті, що до влади ввійшли згодом, не прийшли сьогодні. На службі, перетрудилися.
6 жовтня 2015 р.
Устим, Ярема, Северин
У нас у хаті сьогодні радість була велика. Завітала дружина добровольця воїна АТО Катя Шевчук із трьома синами! Усі троє вже учні. Старшенький Устим — у 6 класі. Яремі 9 рочків, Северину — сім. Теж школяр. Делікатні, світлочолі діти! Вчаться добре, а крім того висока хатня освіта відчувається. Мама — альтистка, у симфонічному оркестрі працювала. Тато також митець, для них музика — своя тема, що народна пісня, що Бах, Моцарт. Устим уже дружить зі скрипкою. Уявляєте, за чаєм з цими дітьми бесідували… про музику, поезію. Гостювала родина у нас коротко. На прощання Устим прочитав поезію Шевченка — з “Тарасової ночі” уривок, “І золотої й дорогої…” Гарно, з почуттям і розумінням прочитав!
Тату Вадиме, який ти щасливий! Які ми щасливі, що познайомилися з твоїми синами. Дай їм Боже мирного неба на все життя!
7 жовтня 2015 р.
Юрій з Майдану
Усі мої герої — красені. Це не перебільшення. Свята правда. І 26-літній Юрій Корейко з села Майдан Костопільського району на Рівненщині теж вродливець. А яка красива й розумненька сестричка Юрія Софія, що його доглядає! Ні, не перебільшення, лише підтвердження того факту, що українці — надзвичайно красивий народ.
Це я собі таке думаю, сидячи у першій палаті травматології. А ще думаю, які витривалі, сильні духом наші люди!
З березня 2015 року Юрій на фронті. У 24-й механізованій бригаді був оператором-навідником бойової машини БМП. “…Рухалися 12 липня у заданому напрямку, — розповідає Юрко. — А ті негідники, де тільки можуть, усе мінують. І потрапили ми на міну. Вона перекинула нашу багатотонну машину. Підібрали нас хлопці з бригади. Добре потрудилися, поки підняли БМП і повитягали нас з-під машини напівживих, непритомних. Моєму водієві Олегу Морозевичу знесло 15 см черепної кістки. Тяжка мозкова травма. Тепер лікується у Німеччині… І я був довгий час непритомним, поки мандрував до Сєверодонецька, тоді до Дніпродзержинська. Там мені добре склали розтрощену руку — є надія, що оживе”.
А поки… Вже у київському шпиталі Юрій переніс 18 операцій. У нього, окрім руки, переломи обох ніг, кісток тазу, розрив внутрішніх органів. Попереду ще кілька операцій.
Погляд сумний у Юрка і, я б сказала, водночас філософський. Раптом фраза з його уст: “Москва шаленіє, але здаватись не треба! Якби наше командування розуміло наших солдатів!” Я розумію його молодий воїнський радикалізм, але говорю, мушу говорити, про наш непростий час, коли над світом у руках шаленого висять атомна, водородна бомби…
Замислюється воїн…
***
Сьогодні, 8 жовтня, зателефонувала сестричці Юрка Софії. Ноги вже прооперовані. Коліна згинаються. Вже сідає у візочок! Хоче на вулицю. Софійка біжить купити Юркові теплі речі, бо на вулиці похолодало. Гроші є. Багато киян приходить. З миру по нитці…
Запрошую Софійку завтра до хати на чай. На пироги з яблуками. Трошки розвіятись. Погодилась.
9 жовтня 2015 р.
Не прийшла Софійка. Зателефонувала. Весь час люди приходять. Мусить бути при братові. І тут я згадую, як ще здавна звуть таких людей — добродії. Це вони приходять до Юрка — добро діють.
Охоронець
Ви у Музеї народної архітектури і побуту у Пироговому, напевне, бували. Так ось, донедавна його багатства охороняв Євген Симоненко. Родом воїн із Чернігівщини. Закінчив Конотопське медичне училище. Різні життєві перипетії і він — у Києві. Дружина Людмила Главацька — науковець музею, а він — його охоронець. Має синів — підлітка Дмитра і, від шлюбу з Людмилою, трирічного Назара. Молода сім’я має добру помічницю, ріднесеньку бабусю Катерину. Охороняв Музей, тепер усю країну треба охороняти, захищати.
Із лютого 2015 року Євген — санінструктор 81-ї аеромобільної бригади 5 батальйону тактичної групи роти вогневої підтримки. “Там, де гаряче, там і ми, — коментує ситуацію Євген. — Воював, а коли треба — лікував. Зараз інші, ніж колись, принципи у війську — ти і вояк, і санітар, і медик. Основи медицини маєш знати”.
Другого вересня їхав Євген із побратимами машиною на лови контрабандистів. Під тим нещасним Щастям сталося… Міна спрямованої дії МОН-90 спрацювала. Найстрашніша з усіх мін такого роду — в ній найбільша кількість тротилу. Побачив гад, що наші вижили, підкинув ще смертоносного вогню — кілька гранат. Біжу од пекла подалі й раптом відчув ногу, як шмат м’яса, повернутий у другий бік, і впав… Загинули тоді волонтер Андрій Глущенко, ще один податківець”…
…Впав та й піднявся якось, бо аптечка тільки у нього є. Поки зовсім не втратив свідомість, надавав Євген допомогу іншим…
А тоді вже рятував тіло і кістки Євгена професор із Донецька, але тут, у київському шпиталі. Євген не згадав його прізвища, але просив подякувати своєму рятівникові…
Нога збережена. Під питанням її дієздатність. Та Євген стрепенувся й впевнено мовив: “Хай кажуть, що хочуть, а я ходити буду!”
Каже мені дружина Людмила, проводжаючи: “Коли б Ви знали, який він розумний і чуйний. І ще — він почуває себе Охоронцем у широчезному розумінні цього слова. І я йому вірю”.
Йду собі й думаю: “Так, влада приходить і йде, п’ята колона маліє, більшає — міниться, ворог рикає злобно. А такі, як Євген, од того всього охороняють і вічно берегтимуть Україну”.
