Анатолій КАМІНЧУК І стаєш молодий, як лелека…

Село

Зліта листок і падає на воду.

Вже, мабуть, час скородити ріллю.

Село, село, люблю твою свободу,

Але твойого рабства не люблю.

 

Село моє! До тебе знову лину,

Я ж тут не був який це день чи вік…

Тут мати моя бідна гнула спину,

А я, співець, таки з села утік.

 

Стою. До хати плечі притуляю,

Глузує шпак із мене на вербі.

Ну, що надбав і що достоту маю?

Хіба що дулю з маком, далебі.

 

Я вмію все: і сіяти, й орати.

Леліяти галузку і зело…

Либонь, сюди приїду помирати.

Прийми мене, приблудного, село!

 

Сопілка Ященка

А вітер віє, повіває.

Дух українства заярів.

Сопілка Ященка співає

Серед степів, серед ярів.

 

Ніхто байдужо тут не пройде,

Усяк на голос поспіша.

О любий брате, Леопольде,

Вкраїни праведна душа!

 

Минули скрути і навали,

Над нами небо голубе.

Із рук сопілку виривали,

За спів тягали в КГБ.

 

А дні були смутні, темнаві,

Мовчав народ. Мовчав поет.

А ви стояли, наче явір,

У вишиванці тетатет.

 

Народна пісня, рідна мова

Нас рятувала, як могла.

Ваша сопілка яворова

Нам Україну зберегла.

 

Леліє день над виднокраєм,

Хмарки пливуть, як білий пух.

Сопілка Ященка співає,

У ній живе народний дух.

 

 

* * *

Не стихає у серці приглушений зміст:

33ті роки — смерть і голод.

Досі несе старий комуніст

На плечах серп і молот.

 

І немає радості на душі чогось,

Коли бачу, як село залатує латки.

Досі мариться мамі колгосп.

Голодівка, безхліб’я, податки.

 

Я не знаю достоту, чия це вина,

Чому ми розумні, такі вбогі та бідні.

Мого батька Семена забрала війна.

Мою маму Марину затуркали злидні.

 

Я калинова гілочка простого народу.

Ім’я якому — Україна.

Мені сором, бо я не відаю свого родоводу

Далі від третього коліна.

 

 

* * *

На горі пишається калина.

Під горою — піснею луна.

Київ — це не просто Україна,

Це народу нашого весна.

 

А Дніпро — усіх основ основа.

Тут народ державницький стоїть.

Київ — це не просто рідна мова,

Це столиця золотих століть.

 

Світиться Софія урочисто,

Меркнуть перед нею всі слова.

Київ — це не просто вічне місто.

Це святиня людства світова.

 

Здиблюється гордо кінь Богданів,

Пада листя зорями на брук.

Київ — це не просто цвіт каштанів.

Це краса людських облич і рук.

 

* * *

Понад обрієм майво зелене,

Колір цей мені рідний і люб.

Я люблю синьожовті знамена,

Золотистий, як сонце, тризуб.

 

Чорнозем, мов посипаний сіллю.

На ріллі позументами нить.

На горі вітряки у розкриллі

Бережуть українську блакить.

 

Як щемливо вертати додому.

Тут найкраще усе відбуло.

У пониззі хатки під солому,

Патріарше, билинне село.

 

П’єш джерельну із повного глека,

Напливає верби біла тінь,

І стаєш молодий, як лелека,

Де не глянеш — у золоті синь.

м. Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment