Село
Зліта листок і падає на воду.
Вже, мабуть, час скородити ріллю.
Село, село, люблю твою свободу,
Але твойого рабства не люблю.
Село моє! До тебе знову лину,
Я ж тут не був який це день чи вік…
Тут мати моя бідна гнула спину,
А я, співець, таки з села утік.
Стою. До хати плечі притуляю,
Глузує шпак із мене на вербі.
Ну, що надбав і що достоту маю?
Хіба що дулю з маком, далебі.
Я вмію все: і сіяти, й орати.
Леліяти галузку і зело…
Либонь, сюди приїду помирати.
Прийми мене, приблудного, село!
Сопілка Ященка
А вітер віє, повіває.
Дух українства заярів.
Сопілка Ященка співає
Серед степів, серед ярів.
Ніхто байдужо тут не пройде,
Усяк на голос поспіша.
О любий брате, Леопольде,
Вкраїни праведна душа!
Минули скрути і навали,
Над нами небо голубе.
Із рук сопілку виривали,
За спів тягали в КГБ.
А дні були смутні, темнаві,
Мовчав народ. Мовчав поет.
А ви стояли, наче явір,
У вишиванці тетатет.
Народна пісня, рідна мова
Нас рятувала, як могла.
Ваша сопілка яворова
Нам Україну зберегла.
Леліє день над виднокраєм,
Хмарки пливуть, як білий пух.
Сопілка Ященка співає,
У ній живе народний дух.
* * *
Не стихає у серці приглушений зміст:
33ті роки — смерть і голод.
Досі несе старий комуніст
На плечах серп і молот.
І немає радості на душі чогось,
Коли бачу, як село залатує латки.
Досі мариться мамі колгосп.
Голодівка, безхліб’я, податки.
Я не знаю достоту, чия це вина,
Чому ми розумні, такі вбогі та бідні.
Мого батька Семена забрала війна.
Мою маму Марину затуркали злидні.
Я калинова гілочка простого народу.
Ім’я якому — Україна.
Мені сором, бо я не відаю свого родоводу
Далі від третього коліна.
* * *
На горі пишається калина.
Під горою — піснею луна.
Київ — це не просто Україна,
Це народу нашого весна.
А Дніпро — усіх основ основа.
Тут народ державницький стоїть.
Київ — це не просто рідна мова,
Це столиця золотих століть.
Світиться Софія урочисто,
Меркнуть перед нею всі слова.
Київ — це не просто вічне місто.
Це святиня людства світова.
Здиблюється гордо кінь Богданів,
Пада листя зорями на брук.
Київ — це не просто цвіт каштанів.
Це краса людських облич і рук.
* * *
Понад обрієм майво зелене,
Колір цей мені рідний і люб.
Я люблю синьожовті знамена,
Золотистий, як сонце, тризуб.
Чорнозем, мов посипаний сіллю.
На ріллі позументами нить.
На горі вітряки у розкриллі
Бережуть українську блакить.
Як щемливо вертати додому.
Тут найкраще усе відбуло.
У пониззі хатки під солому,
Патріарше, билинне село.
П’єш джерельну із повного глека,
Напливає верби біла тінь,
І стаєш молодий, як лелека,
Де не глянеш — у золоті синь.
м. Київ
