Дмитро КУРЕНІВЕЦЬ Тиха й проста, як молитва до Бога…

1659 рік

Захланний, брудний помосковськи,

повзе на Вкраїну потоп.

Та вже виступає Виговський

зпід Києва на Конотоп.

Бо там побратими в облозі,

все ворог обсів — до верстви.

Там бути святій перемозі,

там бути поразці Москви…

 

…І ось козакам, що на марші,

пахтять чебреці й полини.

І бачать і юні, і старші

немовби якісь напівсни;

не спогади віють від рути,

а тіні незнаних часів:

то бачать засніжені Крути,

то жар іловайських степів;

 

віддавна весь край під потопом —

тут ради не дав би і Ной.

Вже й правнуки їхні в окопах…

А ворог все той же, все той!

Лиш змінює ймення та гасла,

а почерк той самий — щораз.

Це ж як Україна зав’язла

в багні переяславських фраз?!

 

Веде свої гетьман Виговський

козацькі та кримські полки.

Ясніють поля задніпровські,

в тумані — майбутні роки.

Чи зверхня, зрадлива Європа

завадить московській гульбі?

…Здається, що під Конотопом

іще не закінчився бій…

Наша перемога

Прийде вона без фанфар і парадів,

тиха й проста, як молитва до Бога.

Прийде до кожного, вірного правді,

й люди шепнуть, подивованораді:

це — перемога…

 

Нам провести б наполегливо й чемно

злих візитерів лишень до порога.

Хай забирається погань нікчемна

в лігво своє, у смердоту печерну.

Це — перемога.

 

Ще й свої душі од скверни звільнити

треба. Інакше — й свобода для чого?..

І одкровенням сусідам і світу

зовсім нову Україну явити.

Це — перемога!

 

Епітафія східній діаспорі

За Уралом, за Байкалом, за Полярним колом

і всередині Садового кільця

як багато вас, покірних, тихих, як ніколи, —

тих, хто на рублі перекував серця.

 

Чи хуртечіхолоднечі, чи тепленькі крісла

вашу українськість висмоктали з вас?

Замість крові козаків в жилах —

щі прокислі

та російськосвітський солоденький квас.

 

Чуєш, брате мій?!.. Та ні — далебі, не чуєш…

Хтось заклав тобі у вуха мегаВАТ.

І тайгою диких міфів ти собі кочуєш,

необхідний владі, мов система “Град”.

 

Наймитуєш, брате, в того, хто у зненавиді

точить кров і чинить ґвалт моїй землі…

Чи прокинешся колись ти, чи, немов сновиді,

вік тинятися тобі в імперській млі?

 

* * *

А Україна — така мала.

І меншає з кожним днем.

Подекуди це вже лише зола,

покинута і вогнем.

 

Стікають її струмки й річки

потопом з вояцьких ран.

Над нею і вдень, і вночі — свічки.

Невже тут колись був храм?..

 

Вона у шрамах своїх утрат.

Не плаче, хоч сліз — ущерть.

Прогноз на завтра: то “смерч”, то “град” —

вся мазана “миром” смерть.

 

А перехрестя її шляхів

у снайпера склалось в хрест.

І під прицілами ворогів –

диявольський дикий квест:

 

що буде завтра? й звідки по нас

стрільне їхня східна лють?

Є в України так мало — шанс.

Багато їх не дають.

 

* * *

ця тріщина розмежування

ця буферна прірва

 

вона не в просторі, а в часі

 

вона не між нами і ними

а між нами і нами:

 

нами, якими ми були раніше

так давно, що здається

це вже діялося деінде і невідомо де

 

і нами, якими нас зробило

однеєдине звичайнісіньке

самоусвідомлення

 

Пісня про волонтерів

Коли бюрократи прокрались,

коли генерали злякались,

коли задрижала держава

на грані падіння, —

тодіто — не десь і не звідкись, —

а тут, поряд з нами, — з’явились

такі собі хлопці й дівчата

з несплячим сумлінням.

Вони були завжди, у цьому вся річ,

і світ на них держиться сотні сторіч.

 

Лиш з доброї волі, лиш з доброї волі

приходять на поміч до тих, хто в недолі.

І з доброї волі ідуть без вагань

найкращі сини в найкривавішу брань.

 

Везуть допомогу для фронту,

мов роблять звичайну роботу, —

без них ворогам знахабнілим

ми б носа не втерли.

Таких, що не б’ють себе в груди,

повік шануватимуть люди;

таких, що не словом, а ділом…

Вони — волонтери!

Це їхнім завзяттям наш вулик гуде,

і значить, країна вже не пропаде!

 

Лиш з доброї волі, лиш з доброї волі

приходять на поміч до тих, хто в недолі.

І з доброї волі ідуть без вагань

найкращі сини в найкривавішу брань.

 

Як маєш ідеї та сили,

не жди, щоб тебе запросили:

роботи на кожного стане

на нашому полі.

Якби ж всі позлазили з печі

й, де треба, підставили плечі,

то, може б, у світі й не стало

недоброї волі?!!

 

Пам’яті найкращих із нас

Він лежить, і над ним не безхмарна синь —

душна темінь поверх повік.

Він лежить — від коріння відтятий син,

чийсь батько і чийсь чоловік.

 

Своїй Україні віддав він уклін,

здав справи, сплатив борги…

А десь довкола його святинь

слиняві йдуть торги.

 

Він лежить у хатині, що без вікна,

і хтось зовні замкнув замки.

Нагорі — чи то буря, чи то війна.

Він звідти прибув навпрошки.

 

Він знав достеменно, за що погибав,

коли слово взяв тротил…

А десь давали комусь хабар

і розкрадали тил;

 

окупантам здавали увесь праймтайм,

клали гроші в ворожий банк,

з ворогами крутили купипродай

і ходили в один кабак…

 

А може, так треба й таке селяві?

Хтось жертвує — хтось жере…

А він лишив нам, як заповіт, —

серце своє живе.