1659 рік
Захланний, брудний помосковськи,
повзе на Вкраїну потоп.
Та вже виступає Виговський
зпід Києва на Конотоп.
Бо там побратими в облозі,
все ворог обсів — до верстви.
Там бути святій перемозі,
там бути поразці Москви…
…І ось козакам, що на марші,
пахтять чебреці й полини.
І бачать і юні, і старші
немовби якісь напівсни;
не спогади віють від рути,
а тіні незнаних часів:
то бачать засніжені Крути,
то жар іловайських степів;
віддавна весь край під потопом —
тут ради не дав би і Ной.
Вже й правнуки їхні в окопах…
А ворог все той же, все той!
Лиш змінює ймення та гасла,
а почерк той самий — щораз.
Це ж як Україна зав’язла
в багні переяславських фраз?!
Веде свої гетьман Виговський
козацькі та кримські полки.
Ясніють поля задніпровські,
в тумані — майбутні роки.
Чи зверхня, зрадлива Європа
завадить московській гульбі?
…Здається, що під Конотопом
іще не закінчився бій…
Наша перемога
Прийде вона без фанфар і парадів,
тиха й проста, як молитва до Бога.
Прийде до кожного, вірного правді,
й люди шепнуть, подивованораді:
це — перемога…
Нам провести б наполегливо й чемно
злих візитерів лишень до порога.
Хай забирається погань нікчемна
в лігво своє, у смердоту печерну.
Це — перемога.
Ще й свої душі од скверни звільнити
треба. Інакше — й свобода для чого?..
І одкровенням сусідам і світу
зовсім нову Україну явити.
Це — перемога!
Епітафія східній діаспорі
За Уралом, за Байкалом, за Полярним колом
і всередині Садового кільця
як багато вас, покірних, тихих, як ніколи, —
тих, хто на рублі перекував серця.
Чи хуртечіхолоднечі, чи тепленькі крісла
вашу українськість висмоктали з вас?
Замість крові козаків в жилах —
щі прокислі
та російськосвітський солоденький квас.
Чуєш, брате мій?!.. Та ні — далебі, не чуєш…
Хтось заклав тобі у вуха мегаВАТ.
І тайгою диких міфів ти собі кочуєш,
необхідний владі, мов система “Град”.
Наймитуєш, брате, в того, хто у зненавиді
точить кров і чинить ґвалт моїй землі…
Чи прокинешся колись ти, чи, немов сновиді,
вік тинятися тобі в імперській млі?
* * *
А Україна — така мала.
І меншає з кожним днем.
Подекуди це вже лише зола,
покинута і вогнем.
Стікають її струмки й річки
потопом з вояцьких ран.
Над нею і вдень, і вночі — свічки.
Невже тут колись був храм?..
Вона у шрамах своїх утрат.
Не плаче, хоч сліз — ущерть.
Прогноз на завтра: то “смерч”, то “град” —
вся мазана “миром” смерть.
А перехрестя її шляхів
у снайпера склалось в хрест.
І під прицілами ворогів –
диявольський дикий квест:
що буде завтра? й звідки по нас
стрільне їхня східна лють?
Є в України так мало — шанс.
Багато їх не дають.
* * *
ця тріщина розмежування
ця буферна прірва
вона не в просторі, а в часі
вона не між нами і ними
а між нами і нами:
нами, якими ми були раніше
так давно, що здається
це вже діялося деінде і невідомо де
і нами, якими нас зробило
однеєдине звичайнісіньке
самоусвідомлення
Пісня про волонтерів
Коли бюрократи прокрались,
коли генерали злякались,
коли задрижала держава
на грані падіння, —
тодіто — не десь і не звідкись, —
а тут, поряд з нами, — з’явились
такі собі хлопці й дівчата
з несплячим сумлінням.
Вони були завжди, у цьому вся річ,
і світ на них держиться сотні сторіч.
Лиш з доброї волі, лиш з доброї волі
приходять на поміч до тих, хто в недолі.
І з доброї волі ідуть без вагань
найкращі сини в найкривавішу брань.
Везуть допомогу для фронту,
мов роблять звичайну роботу, —
без них ворогам знахабнілим
ми б носа не втерли.
Таких, що не б’ють себе в груди,
повік шануватимуть люди;
таких, що не словом, а ділом…
Вони — волонтери!
Це їхнім завзяттям наш вулик гуде,
і значить, країна вже не пропаде!
Лиш з доброї волі, лиш з доброї волі
приходять на поміч до тих, хто в недолі.
І з доброї волі ідуть без вагань
найкращі сини в найкривавішу брань.
Як маєш ідеї та сили,
не жди, щоб тебе запросили:
роботи на кожного стане
на нашому полі.
Якби ж всі позлазили з печі
й, де треба, підставили плечі,
то, може б, у світі й не стало
недоброї волі?!!
Пам’яті найкращих із нас
Він лежить, і над ним не безхмарна синь —
душна темінь поверх повік.
Він лежить — від коріння відтятий син,
чийсь батько і чийсь чоловік.
Своїй Україні віддав він уклін,
здав справи, сплатив борги…
А десь довкола його святинь
слиняві йдуть торги.
Він лежить у хатині, що без вікна,
і хтось зовні замкнув замки.
Нагорі — чи то буря, чи то війна.
Він звідти прибув навпрошки.
Він знав достеменно, за що погибав,
коли слово взяв тротил…
А десь давали комусь хабар
і розкрадали тил;
окупантам здавали увесь праймтайм,
клали гроші в ворожий банк,
з ворогами крутили купипродай
і ходили в один кабак…
А може, так треба й таке селяві?
Хтось жертвує — хтось жере…
А він лишив нам, як заповіт, —
серце своє живе.