Галина Гнатюк Серцем — до тебе!

 

Галина Гнатюк (Варава) народилася 25 квітня 1977 року в місті Радивилів Рівненської області. Вірші почала писати з дев’ятирічного віку, публікувалася в районних та обласних часописах “Прапор перемоги”, “Скриня”, “Волинь”, “Проріст”. 1994 року у видавництві “Край” м. Дубна побачила світ перша збірка Г. Гнатюк “Вітер юності”.

Цьогоріч поезії Галини Гнатюк увійшли відразу до кількох книг — “Говорить Майдан: збірка революційної поезії” (Київ, видавничий дім “Чорнильна Хвиля”), “Небесна Сотня: антологія майданівських віршів” (Чернівці, видавничий дім “Букрек”), “Майдан. Війна” (Рівне, видавництво “Волинські обереги”), до збірки віршів “Осінь у камуфляжі” (Кременчук, видавець ПП Щербатих О. В.), альманаху “Сила почуттів” (м. Хмельницький, видавець ФОП Стасюк Л. С.), а також книги “Воїнам Світла” (м. Мукачеве, видавництво “Серце патріота”). Після 20річного поетичного мовчання авторка готує до друку другу збірку лірики.

* * *

А ти знаєш, я не витримую

Стільки років себе — в собі!..

І тих слів,

Що не стануть римою,

І самотності — у юрбі…

 

Утекти б, відлетіти, зникнути,

Здаленіти за небосхил!..

Ти пробач, я не можу звикнути

До фантомного болю крил…

 

* * *

Діти загиблих воїнів

Ходять щодня до школи,

Пишуть на дошці вправи,

Приклади і задачі.

Бігають на перерві,

Б’ються, але ніколи

Не плачуть.

Як там тепер на сході —

Байдуже їм до того.

Не дочитавши книжки,

Рано лягають спати.

Діти загиблих воїнів

Просять тихенько Бога,

Хай би хоча б на трішки

Просто приснився

Тато.

 

* * *

Моя душа,

легенька, мов пір’їнка,

саму себе

не знає до пуття…

А я так хочу,

вирвавши сторінку,

переписати начисто

життя!..

 

Я залишу

всі біди і хвороби,

розбиті мрії, ранню сивину, —

але назавжди

викреслю

Чорнобиль

і тата —

хоч на хвильку! —

поверну…

 

Зі всіх кохань,

які послало небо,

я виберу останнє —

неземне…

Хай серце

доторкнеться

лиш до тебе!..

О Господи,

прости мені —

мене…

 

* * *

Вимирає село.

Переходять за обрій сусіди.

По старезних садах

обсідає гілки омела…

Прибираємо цвинтар.

Чиїсь упокоєні біди

під хрестами лежать

між деревами

покрай села.

 

Пробиваються трави

крізь вогке залежане листя.

Шерехочуть на вітрі

вузлаті сухі ясени…

Тут гойдає земля

весь мій рід у соснових колисках,

і усім моїм кревним

тут небо нашіптує сни.

 

Їхні душі мені

не дають відступитися шляху,

щоб не схибило серце,

пізнавши добро або зло.

Отакето життя…

Повертаються вирійні птахи.

Вічне сонце над ними

гаряче схиляє чоло.

 

На полі Берестецької битви

 

Де об землю козацтво ударило лихом

Та й гатило перебрід своїми кістьми,

Там хрестами донебно стоїть Журавлиха,

І до неї віки доростаємо ми.

 

Поміж куль і знамен, перетлілого рам’я

Тії слави не бачать хіба що сліпі.

Там у наше хохляцтво вдивляється пам’ять

Крізь холодні очниці трьохсот черепів.

 

Вечір. Ватра. І тиша. Високі дерева

Заколишуть мене при вогні за селом,

Де щоніч непокірна душа Нечаєва

Чорні води ріки розмикає веслом.

 

* * *

Вирує світ.

Гуде, як Вавилон,

Крізь бурі, війни, смерті, катастрофи.

Вже не пізнав би й мудрий Соломон,

Хто Бог — а хто розбійники з Голгофи.

 

Хто хрест несе,

Хто — Каїна печать,

Хто плід зірвав із дерева пізнання…

Вирує світ. А янголи мовчать.

За що нам, люде,

Те важке мовчання?

 

Між непоблагослoвлених зачать,

Облуди, зради, підлості, гордині

Ми живемо. А янголи мовчать,

Лишивши право вибору людині.

 

Тече крізь пальці перебутий час.

І лиш вони — я знаю! — завше поряд

Мовчать. І пильно дивляться на нас.

А що, коли нарешті заговорять?

 

* * *

Ще довго буде місяць молодий

У сонну шибку буцатися рогом…

А ти поплач, полегшає. І йди

У темну ніч — туди тобі й дорога! —

 

До яворів на крайчику села,

Де лелі гріють душі лелечатам…

Така чудна… Бо наче й не мала! —

А так і не навчилася

Втрачати.