Підземні води
Ігореві Юхновському
Душа народу зіткана з гризот
І намірів, вразлива і затвердла;
Вона подібна до підземних вод —
Жива вода, і вічна, наче мертва.
Сховається — найкращі копачі
До неї риють стометрові ходи;
А то сама нуртується в ключі,
Із-під землі сягаючи свободи.
Є в неї правда — мудра, мов сова,
Закон життя, а в нім слова пророчі,
І Богом напророчені дива –
Напийсь її, промий незрячі очі.
І знову в душах гульбище снаги,
І проростають сили нескоримі –
Вона ж тече. Квітують береги
І зріють води — для усіх незримі.
***
Така це правда, черпана цебром:
Я пив ту воду щастя молодого!
Це був Дніпро — не будучи Дніпром,
Він був Сулою, що текла до нього.
Вода текла із тисячних криниць,
Із-під калин, із-під снаги і вдачі —
Настояна на звабі таємниць,
В яких зітнулись помисли козачі.
Одна вода любові і щедрот,
Немов причастя біля аналою:
Ось так в одне гуртується народ,
Освячений Дніпровою водою.
Вода текла від урвищ і дібров,
Текла ось так: під нашими дверима!
Одна вода — вже не вода, а кров,
І щось таємне, звічна нескориме.
Метричні окрушини
Прощальні ниви заливні,
І ми, від розпачу тверезі:
Чи всі на веслах у човні?
Чи всі на веслах у ковчезі?
Чи хай несе вода, несе
Кудись — за ости, вести, норди:
У цих світах минає все,
Все — окрім божої погорди.
Я все, що маю, — все віддам
За біль, якого не здолати:
І вродить двох синів Адам —
Для прощення і для відплати.
Що ж, став сто свіч на аналой
В жаданні вічної покути —
За те, що потім зродить Ной,
Чого довіку не збагнути.
І щось та бачиться здаля,
Що напророчив давній містик:
То мати, щедра, як земля,
І батько наш в жаданні істин.
Це глум добра і зла? Дарма:
Зітнулись темрявне і світле —
І згине гаспидська пітьма,
І наш воскресний рід заквітне!
А поки — годі, не грішіть,
Засійте щедрим житом ниву –
Так мало прагнеться душі,
Так мало — наче віра в диво!
Веселі і відчайні
Інші йшли у Крехів чи Почаїв,
Чи — аж геть! — аж геть в Єрусалим,
Ми ж були веселі і відчайні,
Ми буяли сяйвом весняним.
В нас гуло відлуння льодолому,
Буревійних вивертів, грози:
Як же посміхались молодому
Непомильні наші образи.
Вітражовий шал іконостасу,
На хрестах розбійницьких — то ж ми!
Ми хмеліли правдою Тараса
У жаданні зватися людьми.
Все цвіло — а то вже за Покрову,
Опадали мрева золоті…
Не спитати долю чорноброву:
Де вона згубилася в путі?
А чи то вона — скорботна мати,
На голодні вибралась жнива?..
Ставим свічку — щоб до тла згорати:
Хтось же нашу пісню доспіва!
Дідькова капличка
Тут дуби гінкі та яснолиці,
Тут немає заздрощів, ні зла…
Помолюсь у дідьковій каплиці,
Що притихла біля джерела.
Будьмо, будьмо пильні та уважні,
Зважмо все — і так, і навпаки:
Ті ж чорти — то ж ангели вчорашні,
У святім раю бунтівники.
Що їм, що було до недогоди,
Що у них сіяло на щиті?
Божі діти сяючої вроди:
Діти зла — а вчора ще святі?..
Помолись — нехай душа заплаче,
Проясній душею, причастись:
Вік прожив — а згадуєш дитяче:
Це ж і чорт був ангелом колись.
Потім що? Ішов, немов по грані,
Пропивав зароблений п’ятак,
Бунтувався, вищав на Майдані,
Присягався правді, то вже так.
Дякуй дням, вродливим і пропащим,
Ти ж не тільки богові моливсь:
Проясній — ти будеш серцем кращим.
Не забудь: ти ж ангелом вродивсь!..
Зачатки небуття
Мисливські сентенції
Миколи Хвильового
Такий був рік. Така ядуча спека,
Таке вар’яцтво — як у ВАПЛІТЕ.
Життя — це смерть. Але така далека,
Що навіть смішно згадувать про те.
Бо що таке — на скроні сивий волос,
Стебло прижухле в буйності отав.
А що життя на друзки розкололось —
То ти його з ошматків не зібрав.
Бо смерть гряде — супроти вищих рацій,
В колгоспівських безхлібних трудоднях,
В тиранському засиллі репарацій,
В наганному всевладді в кобурах.
Так, смерть гряде — підстреленим вальдшнепом,
В безглуздому ячанні сон-трави,
В шаленім гоні вигорілим степом,
Хоч в безвісти — та дальше від Москви.
А ти — ти що? А ти не мчиш в погоню
За зрадною надією — бо ти
Вганяєш кулю в посивілу скроню —
Щоб у весні прокльоном прорости.
Що згадуєш?
Пам’яті Євгена Плужника
Що згадуєш — вічко від дула?
Воронячий відблиск ствола?
Чи вічність, яка промайнула?
Чи правду, яка відгула?
Чи — юність? О, юності досить!
Зоріє безсмертя пора.
Чи дівчинку — ту, що попросить
Черпнути блакиті з Дніпра?..
Роздум для неокласиків
Встає супроти пострах Колими,
Чи Соловків — у лютому розмаю:
Так, ми були — та то були не ми,
Згуртовані у лебедину зграю.
Бо лебідь що — то символ, а чи птах,
Поєднані у нерозривне гроно?
Бо в кожного — лиш пісня на устах,
Та, на яку всевладна заборона.
Так, ми знялись над реготи горил,
Та дух доби ударив напропаще —
І нащо нам оті обрубки крил,
І на серця морозний зашморг — нащо?
І вже не пісня, навіть не слова —
Зліта проклін у небо, вище й вище,
І то не лебідь груди розбива —
То дух доби одвічну правду нищить.
Нас мало, так, ще гірше: нас нема,
Де біле море — мов закляття чорне.
І хто там в небі хмари розрива?
То хтось — хоч хтось! —
Там книгу правд розгорне.
В гостях у Рильського Максима
Неначе радість незносима
У невагомості відмін —
Ось хата Рильського Максима,
І біля яблунь сивий
— Він!
Не усмішка — а щось глибинне
В першооснові доброти,
І безмір мудрості в гостині,
Яку ще треба осягти.
Нас гуртик — ми від щастя п’яні,
Віншуєм музу молоду:
Ми ще і знані і незнані
У цьому храмовім саду.
Цей домик, цей захмарний острів,
Цей німб довкола голови!..
І ми, немов святочні гості,
І вірші, наче молитви.
Ми щось читали — ми? Та годі.
Однак у серці прижилось:
Глибинна правда в тій господі,
І ще — пресвітле! — вічне щось.
Стременна Андрія Малишка
До Львова, схованого в мушлю —
Це духу вічна ненасить! —
Явився він гінцем, імущим
Забуту правду возвістить.
До Львова, скутого в погроми
Арештів, допитів, заслань,
Явився він відлунням грому
Роздертих бунтів і повстань.
Він бачив: слово в недороді —
Про жертви, про голодний жах:
Це я, це ми німуєм? Годі!
Вже краще згинуть на ножах!..
З якої лютої принуки
Клює нам очі чорний крук?.. —
І чарку дикої розпуки
Розбив об вічний львівський брук.
Розбив — але вона, щербата,
Знов повна муками всіма,
Воскресне мучить і карати
За гріх — бо прощення нема.
Хай душ чадливі недогарки
Зоря досвітня осява:
Ти, Львове, теж з тієї чарки
Надпив живлющого питва.
На вечорі Миколи Вінграновського
В залі, де багато вишиванок,
Де багато степу і Дніпра,
Дівчина, бентежна як підранок,
Вірить, що кохання не вмира.
Вірить: ми не згиблі, не пропащі
У плиткій настирній маячні,
Вірить: ми закроєні на краще,
Бо ж серця — як бруньки весняні.
Правда й честь — вони ще будуть з нами,
А любов — о звісно, бо ж дива!
Вірші й вірші — кольорові плями,
Наче то веселка наплива.
Наче то купальським перебродом
Покликом у далеч пронеслось:
Ще не пісня — пісня буде згодом,
Буде щастя і незвісне щось.
Все б як слід — та серце нетерпляче
Пориває в безмір: гей, скоріш!
Дівчино вчарована, юначе,
Вслухайтесь — бо це направду вірш!
Дім для слова
Віктору Міняйлові
Мій друже-брате! Притупились пера,
На серці вже не шкіра, а кора…
Давай тепер воздвигнем хмародера,
Не десь там, а у затінку Дніпра.
Нехай росте над безпохибним часом,
Нехай прочан скликає на поріг, —
У ньому правда, хрещена Тарасом,
І віра в те, що страх не переміг.
В нім буде та, яку не розкохати,
І я Тобі — а Ти для мене брат!
Той хмародер — о, він не вищий хати,
А бачиться з-над степу і Карпат.
Заходять гості — молитовні лиця,
Наструнені до правди голоси.
А на моїм плечі Твоя правиця,
І погляд Твій прадавньої краси.
Тож не пророч, що скоро нас понищать,
Що скоро будем людством без голів…
Той хмародер — він буде вищать, вищать,
Той хмародер із наших дум і слів.
Він доросте до батьківської хати,
Свічею в далеч змученим сяйне.
Мій старший друже, мій стражденний брате,
Над нами небо, небо крижане!..
Як є десь рай…
Відповідь на лист Миколи Данька
Ну що мені до звичок, до потреб,
Мені, у кого відбирають слово?
Як є десь рай — то тільки для амеб,
Де для німотних пишно і святково.
Як є десь рай — то тільки для медуз,
У затінку квітучої лагуни:
Із того раю виганяють муз,
І на бандурах обривають струни.
Там співакові зашивають рот,
Там вищу правду позбавляють сенсу,
Там ковбаса — найвища із щедрот,
Там навісніють євнухи від сексу.
Як є десь рай — то в мішурі прикрас,
До болю й сліз у тім раю байдуже;
Із того раю виганяють нас —
Та ми й самі туди не хочем, друже!..
Мить урочого слова
Це все: до безодні лиш крок…
Щось вдарило в груди раптово:
Це так, наче віри ковток
Чи Богом промовлене Слово.
Той збурений шепіт, той скрик —
На серце неначе окропом:
Із неба зорить молодик
І вітер за обрій галопом.
Безодня — хіба то межа?
Живуть же якісь і в безодні…
Там віра і правда чужа,
Ми їх освятити не годні.
Лежить край межі колосок,
Позаду чадить попелище.
Ця мить — наче бурі ковток:
Нам треба все вище і вище!
Нам треба вітрам на крило,
Нам треба урочо й грозово, —
Щоб серце отак обпекло
Кобзарське негинуче слово!
Над покутною книгою
Над книгою — ну майже що святою,
Покутною — ви бачили мене?
У ній бо все написане не мною:
Писав, хто має серце крижане, —
Про сто смертей, про чорну замороку,
Про правду правд, що тричі зрадить хтось, —
Не я писав, я залишався збоку,
У мене б серце пеклом обпеклось:
Про табори невільничі, про знаду,
Про каяття у лютім царстві зла, —
То хтось писав — а я тримався ззаду:
У мене б серце збурилось до тла.
Ото хіба невмілими руками,
Перечитавши сотні “Кобзарів”,
Я додавав, обачний, між рядками —
Щоб мудрий хтось жахнувся і прозрів.
Тулив до серця жмутик звіробою,
Що визрів десь, у крижаних лісах… —
Така ця книга, писана не мною,
Чи мною — та на інших небесах.
Що я вчив?
Що я вчив? Лукаві фіґлярі,
Із чужої школи дедискали?
Ні, не ті рядки у Кобзарі
Ні, не ті біноми-радикали;
І добро, що вигулькнуло злом,
І не той тризуб на хоруговці,
І не той на поминках псалом,
І не та сльоза ув отчім оці;
І не той від мавпи родовід,
І не ті герої на портретах,
І голодна пайка на обід —
Це тоді, в далеких тридцять третіх;
І оте, що люди не раби,
І що брат із вилами на брата,
І як воля йшла на поруби… —
Отака-то школа розпроклята…
Жити б ще
Жити б ще! Та жити неспромога,
Борсатися в заростях тривог:
Це б укотре — поміняти бога!
Бо не рідний виміняний бог.
Ще в душі — неначе поклик звіра
Із глибин одвічних вирина:
Краща віра? Як то — краща віра?
Краща правда — правда не одна?
Кращі — що: гріхи, хрести, Голгофи,
Краще в рясах золото прикрас?
У іконах золоті оздоби?
Кращий рай, куди не приймуть нас?
Кращі ще ясні афонські гори,
Кращі — так! — тортури каяття,
Ті потопи, ті голодомори,
Та в содомах нищене дитя?
Дні мої, при всіх гріхах безгрішні,
Дні мої, страждання та жалі…
Це б тепер — Аллаха, Будду, Крішну?
Хай би так — як батько при столі.
Зниклий час
Стежки, обніжки полинові,
Поривна далеч степова…
Де зниклий час? А він — у мові!
Перетворився на слова!
Круті віки, дзвінкі епохи,
Щасливі миті торжества,
Базари, Крути, Сандармохи —
Снопи, полукіпки: жнива.
Герої звісні і не звісні,
Надій і крові ручаї… —
Де зниклий час? А він — у пісні,
Двокрапкою на букві Ї.
Забавки із музою
Облишмо розпинатись на хресті,
Занурюватись в незбагненне слово:
Вона прийшла, зухвала травесті,
Така ж відчайна і шибайголова.
Вона шарпнула за рукав: — Пішли!..
Пішли — куди? У край пригод звичайних:
Там цілий гурт на березі Сули,
Таких цікавих і таких відчайних.
Таких, як я? Таких, як ти колись.
Бо ти — ти хто? Ти з книжкою, ти учень.
Там сто доріг у далеч простяглись,
І влада доль, і мандри неминучі.
Та це десь там, та це через роки,
А поки кригу течія відносить,
А тут же, тут солодкі шпичаки,
І кличе хтось, і нам того задосить.
Я не хворів. Ну горло, то мина,
Бо вже у ватрі снопик очерету.
І синню в очі хлюпає весна,
І поміж нами хлопчик з Назарету.
Я зводився
Морозний шал Камчатки і Курил,
І чий то голос — з неба, з-поза хмари:
— Вставай, вставай!.. Збери ошмаття сил!..
Хіба це вперше — ці жаскі удари?..
О, все це так: я звівся і побіг,
Із усміхом, із молодечим кличем?..
Ще прямо в очі бив колючий сніг
І обпікало холодом обличчя…
Я зводився — хай тільки кров стече,
Та ще оту дурну сльозину витру:
Я зводився — хтось підставляв плече,
Хтось підливав мені до чарки спирту.
Я йшов — куди? І що на знамені?
Бо щось в душі глибинне і одвічне.
А ті слова, що чулися мені –
Вони десь там, в зневоленому січні:
— Вставай, вставай!.. Не падай, доповзи!..
Куди, куди?
— Чи ти не знаєш, хлопче!..
Це як громові погуки грози,
Що їх всевладна сила не потопче.
То ангел мій
То ангел мій — молитва і пісні,
Привабна книга і вечеря вбога:
Страждав — але ж не міг сказати “Ні!..”,
Бо то було б, либонь, супроти Бога.
А вже минуло плем’я бунтарів,
А вже було по крові, по розправі —
Отож тепер він плакав і жалів,
І тішився хоч зрідка на забаві.
Як листя з клена — стільки, стільки днів:
Спитає хтось — чи ми були щасливі?
Та він мовчить, неначе занімів,
А я сміюсь — як та стерня на ниві…
м. Львів
