Микола ПЕТРЕНКО Дім для слова

Підземні води

Ігореві Юхновському

Душа народу зіткана з гризот

І намірів, вразлива і затвердла;

Вона подібна до підземних вод —

Жива вода, і вічна, наче мертва.

 

Сховається — найкращі копачі

До неї риють стометрові ходи;

А то сама нуртується в ключі,

Із-під землі сягаючи свободи.

 

Є в неї правда — мудра, мов сова,

Закон життя, а в нім слова пророчі,

І Богом напророчені дива –

Напийсь її, промий незрячі очі.

 

І знову в душах гульбище снаги,

І проростають сили нескоримі –

Вона ж тече. Квітують береги

І зріють води — для усіх незримі.

 

 

***

Така це правда, черпана цебром:

Я пив ту воду щастя молодого!

Це був Дніпро — не будучи Дніпром,

Він був Сулою, що текла до нього.

 

Вода текла із тисячних криниць,

Із-під калин, із-під снаги і вдачі —

Настояна на звабі таємниць,

В яких зітнулись помисли козачі.

 

Одна вода любові і щедрот,

Немов причастя біля аналою:

Ось так в одне гуртується народ,

Освячений Дніпровою водою.

 

Вода текла від урвищ і дібров,

Текла ось так: під нашими дверима!

Одна вода — вже не вода, а кров,

І щось таємне, звічна нескориме.

 

 

Метричні окрушини

Прощальні ниви заливні,

І ми, від розпачу тверезі:

Чи всі на веслах у човні?

Чи всі на веслах у ковчезі?

 

Чи хай несе вода, несе

Кудись — за ости, вести, норди:

У цих світах минає все,

Все — окрім божої погорди.

 

Я все, що маю, — все віддам

За біль, якого не здолати:

І вродить двох синів Адам —

Для прощення і для відплати.

 

Що ж, став сто свіч на аналой

В жаданні вічної покути —

За те, що потім зродить Ной,

Чого довіку не збагнути.

 

І щось та бачиться здаля,

Що напророчив давній містик:

То мати, щедра, як земля,

І батько наш в жаданні істин.

 

Це глум добра і зла? Дарма:

Зітнулись темрявне і світле —

І згине гаспидська пітьма,

І наш воскресний рід заквітне!

 

А поки — годі, не грішіть,

Засійте щедрим житом ниву –

Так мало прагнеться душі,

Так мало — наче віра в диво!

 

 

Веселі і відчайні

Інші йшли у Крехів чи Почаїв,

Чи — аж геть! — аж геть в Єрусалим,

Ми ж були веселі і відчайні,

Ми буяли сяйвом весняним.

 

В нас гуло відлуння льодолому,

Буревійних вивертів, грози:

Як же посміхались молодому

Непомильні наші образи.

 

Вітражовий шал іконостасу,

На хрестах розбійницьких — то ж ми!

Ми хмеліли правдою Тараса

У жаданні зватися людьми.

 

Все цвіло — а то вже за Покрову,

Опадали мрева золоті…

Не спитати долю чорноброву:

Де вона згубилася в путі?

 

А чи то вона — скорботна мати,

На голодні вибралась жнива?..

Ставим свічку — щоб до тла згорати:

Хтось же нашу пісню доспіва!

 

 

Дідькова капличка

Тут дуби гінкі та яснолиці,

Тут немає заздрощів, ні зла…

Помолюсь у дідьковій каплиці,

Що притихла біля джерела.

 

Будьмо, будьмо пильні та уважні,

Зважмо все — і так, і навпаки:

Ті ж чорти — то ж ангели вчорашні,

У святім раю бунтівники.

 

Що їм, що було до недогоди,

Що у них сіяло на щиті?

Божі діти сяючої вроди:

Діти зла — а вчора ще святі?..

 

Помолись — нехай душа заплаче,

Проясній душею, причастись:

Вік прожив — а згадуєш дитяче:

Це ж і чорт був ангелом колись.

 

Потім що? Ішов, немов по грані,

Пропивав зароблений п’ятак,

Бунтувався, вищав на Майдані,

Присягався правді, то вже так.

 

Дякуй дням, вродливим і пропащим,

Ти ж не тільки богові моливсь:

Проясній — ти будеш серцем кращим.

Не забудь: ти ж ангелом вродивсь!..

 

 

 

Зачатки небуття

Мисливські сентенції

Миколи Хвильового

Такий був рік. Така ядуча спека,

Таке вар’яцтво — як у ВАПЛІТЕ.

Життя — це смерть. Але така далека,

Що навіть смішно згадувать про те.

 

Бо що таке — на скроні сивий волос,

Стебло прижухле в буйності отав.

А що життя на друзки розкололось —

То ти його з ошматків не зібрав.

 

Бо смерть гряде — супроти вищих рацій,

В колгоспівських безхлібних трудоднях,

В тиранському засиллі репарацій,

В наганному всевладді в кобурах.

 

Так, смерть гряде — підстреленим вальдшнепом,

В безглуздому ячанні сон-трави,

В шаленім гоні вигорілим степом,

Хоч в безвісти — та дальше від Москви.

 

А ти — ти що? А ти не мчиш в погоню

За зрадною надією — бо ти

Вганяєш кулю в посивілу скроню —

Щоб у весні прокльоном прорости.

 

 

Що згадуєш?

Пам’яті Євгена Плужника

Що згадуєш — вічко від дула?

Воронячий відблиск ствола?

Чи вічність, яка промайнула?

Чи правду, яка відгула?

 

Чи — юність? О, юності досить!

Зоріє безсмертя пора.

Чи дівчинку — ту, що попросить

Черпнути блакиті з Дніпра?..

 

 

Роздум для неокласиків

Встає супроти пострах Колими,

Чи Соловків — у лютому розмаю:

Так, ми були — та то були не ми,

Згуртовані у лебедину зграю.

 

Бо лебідь що — то символ, а чи птах,

Поєднані у нерозривне гроно?

Бо в кожного — лиш пісня на устах,

Та, на яку всевладна заборона.

 

Так, ми знялись над реготи горил,

Та дух доби ударив напропаще —

І нащо нам оті обрубки крил,

І на серця морозний зашморг — нащо?

 

І вже не пісня, навіть не слова —

Зліта проклін у небо, вище й вище,

І то не лебідь груди розбива —

То дух доби одвічну правду нищить.

 

Нас мало, так, ще гірше: нас нема,

Де біле море — мов закляття чорне.

І хто там в небі хмари розрива?

То хтось — хоч хтось! —

Там книгу правд розгорне.

 

 

В гостях у Рильського Максима

Неначе радість незносима

У невагомості відмін —

Ось хата Рильського Максима,

І біля яблунь сивий

— Він!

 

Не усмішка — а щось глибинне

В першооснові доброти,

І безмір мудрості в гостині,

Яку ще треба осягти.

 

Нас гуртик — ми від щастя п’яні,

Віншуєм музу молоду:

Ми ще і знані і незнані

У цьому храмовім саду.

 

Цей домик, цей захмарний острів,

Цей німб довкола голови!..

І ми, немов святочні гості,

І вірші, наче молитви.

 

Ми щось читали — ми? Та годі.

Однак у серці прижилось:

Глибинна правда в тій господі,

І ще — пресвітле! — вічне щось.

 

 

 

Стременна Андрія Малишка

До Львова, схованого в мушлю —

Це духу вічна ненасить! —

Явився він гінцем, імущим

Забуту правду возвістить.

 

До Львова, скутого в погроми

Арештів, допитів, заслань,

Явився він відлунням грому

Роздертих бунтів і повстань.

Він бачив: слово в недороді —

Про жертви, про голодний жах:

Це я, це ми німуєм? Годі!

Вже краще згинуть на ножах!..

 

З якої лютої принуки

Клює нам очі чорний крук?.. —

І чарку дикої розпуки

Розбив об вічний львівський брук.

 

Розбив — але вона, щербата,

Знов повна муками всіма,

Воскресне мучить і карати

За гріх — бо прощення нема.

 

Хай душ чадливі недогарки

Зоря досвітня осява:

Ти, Львове, теж з тієї чарки

Надпив живлющого питва.

 

 

На вечорі Миколи Вінграновського

В залі, де багато вишиванок,

Де багато степу і Дніпра,

Дівчина, бентежна як підранок,

Вірить, що кохання не вмира.

 

Вірить: ми не згиблі, не пропащі

У плиткій настирній маячні,

Вірить: ми закроєні на краще,

Бо ж серця — як бруньки весняні.

 

Правда й честь — вони ще будуть з нами,

А любов — о звісно, бо ж дива!

Вірші й вірші — кольорові плями,

Наче то веселка наплива.

 

Наче то купальським перебродом

Покликом у далеч пронеслось:

Ще не пісня — пісня буде згодом,

Буде щастя і незвісне щось.

 

Все б як слід — та серце нетерпляче

Пориває в безмір: гей, скоріш!

Дівчино вчарована, юначе,

Вслухайтесь — бо це направду вірш!

 

 

 

Дім для слова

Віктору Міняйлові

Мій друже-брате! Притупились пера,

На серці вже не шкіра, а кора…

Давай тепер воздвигнем хмародера,

Не десь там, а у затінку Дніпра.

 

Нехай росте над безпохибним часом,

Нехай прочан скликає на поріг, —

У ньому правда, хрещена Тарасом,

І віра в те, що страх не переміг.

 

В нім буде та, яку не розкохати,

І я Тобі — а Ти для мене брат!

Той хмародер — о, він не вищий хати,

А бачиться з-над степу і Карпат.

 

Заходять гості — молитовні лиця,

Наструнені до правди голоси.

А на моїм плечі Твоя правиця,

І погляд Твій прадавньої краси.

 

Тож не пророч, що скоро нас понищать,

Що скоро будем людством без голів…

Той хмародер — він буде вищать, вищать,

Той хмародер із наших дум і слів.

 

Він доросте до батьківської хати,

Свічею в далеч змученим сяйне.

Мій старший друже, мій стражденний брате,

Над нами небо, небо крижане!..

 

 

Як є десь рай…

Відповідь на лист Миколи Данька

Ну що мені до звичок, до потреб,

Мені, у кого відбирають слово?

Як є десь рай — то тільки для амеб,

Де для німотних пишно і святково.

 

Як є десь рай — то тільки для медуз,

У затінку квітучої лагуни:

Із того раю виганяють муз,

І на бандурах обривають струни.

 

Там співакові зашивають рот,

Там вищу правду позбавляють сенсу,

Там ковбаса — найвища із щедрот,

Там навісніють євнухи від сексу.

Як є десь рай — то в мішурі прикрас,

До болю й сліз у тім раю байдуже;

Із того раю виганяють нас —

Та ми й самі туди не хочем, друже!..

 

 

 

Мить урочого слова

Це все: до безодні лиш крок…

Щось вдарило в груди раптово:

Це так, наче віри ковток

Чи Богом промовлене Слово.

 

Той збурений шепіт, той скрик —

На серце неначе окропом:

Із неба зорить молодик

І вітер за обрій галопом.

 

Безодня — хіба то межа?

Живуть же якісь і в безодні…

Там віра і правда чужа,

Ми їх освятити не годні.

 

Лежить край межі колосок,

Позаду чадить попелище.

Ця мить — наче бурі ковток:

Нам треба все вище і вище!

 

Нам треба вітрам на крило,

Нам треба урочо й грозово, —

Щоб серце отак обпекло

Кобзарське негинуче слово!

 

 

 

Над покутною книгою

Над книгою — ну майже що святою,

Покутною — ви бачили мене?

У ній бо все написане не мною:

Писав, хто має серце крижане, —

 

Про сто смертей, про чорну замороку,

Про правду правд, що тричі зрадить хтось, —

Не я писав, я залишався збоку,

У мене б серце пеклом обпеклось:

 

Про табори невільничі, про знаду,

Про каяття у лютім царстві зла, —

То хтось писав — а я тримався ззаду:

У мене б серце збурилось до тла.

 

Ото хіба невмілими руками,

Перечитавши сотні “Кобзарів”,

Я додавав, обачний, між рядками —

Щоб мудрий хтось жахнувся і прозрів.

 

Тулив до серця жмутик звіробою,

Що визрів десь, у крижаних лісах… —

Така ця книга, писана не мною,

Чи мною — та на інших небесах.

 

 

 

Що я вчив?

Що я вчив? Лукаві фіґлярі,

Із чужої школи дедискали?

Ні, не ті рядки у Кобзарі

Ні, не ті біноми-радикали;

І добро, що вигулькнуло злом,

І не той тризуб на хоруговці,

І не той на поминках псалом,

І не та сльоза ув отчім оці;

І не той від мавпи родовід,

І не ті герої на портретах,

І голодна пайка на обід —

Це тоді, в далеких тридцять третіх;

І оте, що люди не раби,

І що брат із вилами на брата,

І як воля йшла на поруби… —

Отака-то школа розпроклята…

 

 

 

Жити б ще

Жити б ще! Та жити неспромога,

Борсатися в заростях тривог:

Це б укотре — поміняти бога!

Бо не рідний виміняний бог.

 

Ще в душі — неначе поклик звіра

Із глибин одвічних вирина:

Краща віра? Як то — краща віра?

Краща правда — правда не одна?

 

Кращі — що: гріхи, хрести, Голгофи,

Краще в рясах золото прикрас?

У іконах золоті оздоби?

Кращий рай, куди не приймуть нас?

Кращі ще ясні афонські гори,

Кращі — так! — тортури каяття,

Ті потопи, ті голодомори,

Та в содомах нищене дитя?

 

Дні мої, при всіх гріхах безгрішні,

Дні мої, страждання та жалі…

Це б тепер — Аллаха, Будду, Крішну?

Хай би так — як батько при столі.

 

 

Зниклий час

Стежки, обніжки полинові,

Поривна далеч степова…

Де зниклий час? А він — у мові!

Перетворився на слова!

 

Круті віки, дзвінкі епохи,

Щасливі миті торжества,

Базари, Крути, Сандармохи —

Снопи, полукіпки: жнива.

 

Герої звісні і не звісні,

Надій і крові ручаї… —

Де зниклий час? А він — у пісні,

Двокрапкою на букві Ї.

 

 

Забавки із музою

Облишмо розпинатись на хресті,

Занурюватись в незбагненне слово:

Вона прийшла, зухвала травесті,

Така ж відчайна і шибайголова.

 

Вона шарпнула за рукав: — Пішли!..

Пішли — куди? У край пригод звичайних:

Там цілий гурт на березі Сули,

Таких цікавих і таких відчайних.

 

Таких, як я? Таких, як ти колись.

Бо ти — ти хто? Ти з книжкою, ти учень.

Там сто доріг у далеч простяглись,

І влада доль, і мандри неминучі.

 

Та це десь там, та це через роки,

А поки кригу течія відносить,

А тут же, тут солодкі шпичаки,

І кличе хтось, і нам того задосить.

 

Я не хворів. Ну горло, то мина,

Бо вже у ватрі снопик очерету.

І синню в очі хлюпає весна,

І поміж нами хлопчик з Назарету.

 

Я зводився

Морозний шал Камчатки і Курил,

І чий то голос — з неба, з-поза хмари:

— Вставай, вставай!.. Збери ошмаття сил!..

Хіба це вперше — ці жаскі удари?..

 

О, все це так: я звівся і побіг,

Із усміхом, із молодечим кличем?..

Ще прямо в очі бив колючий сніг

І обпікало холодом обличчя…

 

Я зводився — хай тільки кров стече,

Та ще оту дурну сльозину витру:

Я зводився — хтось підставляв плече,

Хтось підливав мені до чарки спирту.

 

Я йшов — куди? І що на знамені?

Бо щось в душі глибинне і одвічне.

А ті слова, що чулися мені –

Вони десь там, в зневоленому січні:

 

— Вставай, вставай!.. Не падай, доповзи!..

Куди, куди?

— Чи ти не знаєш, хлопче!..

Це як громові погуки грози,

Що їх всевладна сила не потопче.

 

 

То ангел мій

То ангел мій — молитва і пісні,

Привабна книга і вечеря вбога:

Страждав — але ж не міг сказати “Ні!..”,

Бо то було б, либонь, супроти Бога.

 

А вже минуло плем’я бунтарів,

А вже було по крові, по розправі —

Отож тепер він плакав і жалів,

І тішився хоч зрідка на забаві.

 

Як листя з клена — стільки, стільки днів:

Спитає хтось — чи ми були щасливі?

Та він мовчить, неначе занімів,

А я сміюсь — як та стерня на ниві…

м. Львів

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment