Гурбенський спогад
Дмитру Павличкові
Пам’ятаєте, пане Дмитре, шум дерев над могилами в Гурбах
І побожну молитву сонця перед небовим вівтарем?
Квітувало червоно-чорно і блакитно-золóто в юрбах,
Що несли за столи поминальні великоднодзвонóвий щем.
Тихо билися крашанками і христосались чемно люди.
Біля нас молодий владика їх поважно благословив.
Він тоді ще не знав, що скоро в цьому світі його не буде,
І дивився, як сам Павличко мені чарку сумну налив.
Ще й подав із руки яєчко. Я шукав, де б його розбити.
— Он, Миколо, владичий посох під сосною за нами стоїть.
Це пасхальне райце не зможе патерицю святу осквернити.
Потім вірша про це напишеш, — так сказали Ви мимохіть.
Я згадав про це, пане Поете, бо так чорно-кроваво нині,
Коли вперті донбаські Гурби зупиняють московську орду.
Нам потрібен духовний посох, як Мойсеєві костур в пустині,
Щоби врешті об нього розбити шкаралуписту нашу біду.
***
За Гоголем
Їдеш, батьку Тарасе Бульбо, на старому жидівському возі.
Чуєш: коней батожить Янкель на шляхтянській тряскій дорозі.
Задихається в піхвах шабля, попід ребра товчуть пістолі.
А під серцем — тернове горе нелегкої твоєї долі.
Рудопейсий шмагає вітер — захлинаються шкапи храпом.
Тобі плачеться за Андрієм, тобі стогнеться за Остапом.
За синами, що охрестились у Дніпрові, як у Йордані.
Той, молодший, схрунів з любові, той — вмиратиме на майдані.
Не продавши козацьку душу, проглядатиме дальновину
І гукатиме: “Чуєш, батьку?!” Ти кричатимеш: “Чую, сину!”
Довго їде розбита фіра то яругами, то горбами.
— Гей, візниче, а де ми нині? Чом так чорно смердить димами?
Чом довкола чужинська мова? Стрілів, вибухів не злічити?
Розтлумач-но мені, лайдаче, коли хочеш направду жити.
Фірман віжками дибить коней, оминаючи вирви та ями.
— Шляк би трафив, пане Тарасе! Ми є нині між москалями.
Тут козацтво ведуть на майдани, ваші стяги рвучи на шмати.
Знову, батьку, при всьому світі доведеться синам кричати.
***
Свіче моя, спасибі, що гориш
Вже стільки літ в мені на верховині.
І не даєш затліти Божій глині,
А в ній душі стемніти не даєш.
Свіче моя, спасибі, що гориш.
З тобою я у сутемрі явивсь,
Коли в пітьмі чорніла Україна.
За неї мама мліла на колінах,
За неї тато потайки моливсь.
З тобою я у сутемрі явивсь.
Зориш в мені, болиш мені з імли.
Я, дурень, сам не раз на тебе дмухав.
Ти плакала, а я тебе не слухав,
Лукавого всадивши за столи.
Зориш в мені, болиш мені з імли.
Несу вогонь на протяги людські,
В темниці духу, в надвечір’я мови,
У присмерки зрадливої любови,
Де вичахають почуття тремкі.
Несу вогонь на протяги людські.
Його рятує ангельська рука.
Але ж колись пригасне голос крові.
О Господи! Світлінь в одному слові,
На гноті хоч єдиного рядка
Хай порятує ангельська рука.
***
О ні, ти не знаєш,
як зуби скришивши од болю,
кричати, що криво йде паля.
І кров’ю спливати, сховавши од ворога муки.
В тобі не шукали душі, одсікаючи ноги і руки.
Тебе не ламали на дибах, неначе цурпалля.
О ні, ти не знаєш,
як невське місити болото,
возводячи царські палати,
Козацькою кісткою щільно упавши під мури.
Ну що тобі скажуть страшні соловецькі тортури,
В яких наше лицарство мусило довго конати.
О ні, ти не знаєш,
як стогнуть обірвані дзвони,
як ангели плачуть із неба,
Угледівши зганьблені та обезхрещені храми.
І ти не висмоктував груди вже вмерлої мами
У хижому голоді, що підкрадався й до тебе.
О ні, ти не знаєш,
як гордо і легко вмирати
було в Берестецькому полі
Та кулю пускати у скроню в криївці, аби не скоритись.
У муках тернових з хреста за Вкраїну молитись.
І зрушити камінь від гробу воскреслої Волі.
О ні, ти не знаєш.
Пересопницьке Євангеліє
Понад Стублою сонце цвіло бурштиново.
Погоринова Русь підіймала щити.
А під клекотом дзвонів рождалося Слово —
Пересопницька зірка воліла зійти.
Від Матфея, від Марка, Луки, Іоанна
Засвітились по-рідному титли святі.
І пошарпана Русь у роздорах і ранах
Першокнизі лобзала листки золоті.
Сповідались при ній біднота і вельможі.
Ті, кого береже і вигублює час.
Пережовклий пергамент забути не може,
Як торкався до нього месія Тарас.
Вам не страшно, панове гетьмани, сьогодні
Класти руку на древній вкраїнський вогонь?
Вам світити він може у Слові Господнім,
Чи спалити сліди ваших владних долонь.
Лист
до людини, яка викрала із виставки у місті Дубні
мою графічну роботу “Мамина осінь” — ілюстрацію
до першої моєї збірки віршів “Співаниця”
Мама ніколи далі, аніж Тернопіль, не їздили.
Раз тільки аж біля Дубна на Божу гору зійшли.
Вони літували під небом з Березовицькими звіздами.
З нього в сніги березневі бузьки мене принесли.
Мама чекали довго, поки я слово виняньчу,
Поки я серце вичую вже на його крилі.
Поки на теплім аркуші їх, мов ікону, висвічу —
З яблуками в долонях, смутою на чолі.
Той найдорожчий образ віз я крізь вітер із хмарами.
Тиху молитву мамину Тихий почув океан.
Там над портретом плакав брат мій, розлукою скараний.
Він ще не знав, що скоро кров’ю стече од ран.
Він ще не знав — і в нені брав із долонь по яблучку,
І надгризав минуле, брата в мені пізнавав.
Мама дивилися тяжко в синову долю в’янучу
Так, наче їхню душеньку хтось на хресті розпинав.
Нащо ти взяв, крадію, осінь моєї матері,
Тугу її несужену, очі її святі?
Не проклинаю, бо ненька Бога й за тебе благатиме,
В пригорщах простягатиме яблука золоті.
Дума діда Мефодя
Гостей начаркованих кликала скрипка із хати.
Ще й бубон гукав спориші у дворі потоптати.
Дідуньо Мефодь брав цигарку у пальців жовтаву клешню,
Димищем обкурював голови білу черешню,
Кашляв та й повідав, та й біг понад берегом Дніпра
молодий-молодий.
Хлопці діставалися води —
І вона вишняково кровіла місцями,
Продиралася попід живими мостами,
По яких перемога ішла на тамті береги.
А він підлетів, наче перепел,
та й упав без ноги.
— Ой колька б сколола отого німця,
що урвав мені дибало, —
най би дав сили жінці,
А то мусить сама до хліва і в город,
і до склепу по хліб.
Обламало її моє каліцтво,
як ото понад шляхом сердешники глід.
Вже’м літа докосив.
Що згнило, що поклалось до стогу.
Я б хотів, щоб колись віднайшли мою ногу.
Може, не стяг кирзяка з кісточок аніякий фашист.
Там, за халявою, був до жони надрібочений лист.
Та вже, певне, зчорніла моя писанина.
А слова ж там які були:
любко, зіронько, ягідко, втіхо єдина…
Чи хто думав коли, що настане пора така,
Що лежатиме десь на Донбасі онука мого рука?
І сидітиме він за весільним своїм столом,
Обіймаючи юну кохану одним крилом.
Ех! — та й цмокнув цигарку дідуньо —
аж в грудях озвалися журавлі. —
Тож було, що Сіркову правицю носили
довкола Москви москалі.
Нехай носять тепер падлюки
Руку мого онуки.
***
Білий сніг, неначе Біла Русь,
Впав посеред світу на коліна.
Ти мене, кохана, не примусь
В чотирьох відзимувати стінах.
В реготі захриплої пурги
Крикни — і ніхто не озоветься.
Вибито все чисто до ноги,
До крила, до крилечка, до серця.
Сірою куріпкою злечу.
Вітер мені лету не підріже.
У самотнім небі закричу:
— Стань з колін, мій світоньку, мій сніже!
Голосом сполохаю літа —
І мисливець скаже до рушниці:
— Ти дивися, хтось-таки літа,
Хтось іще живе з душею птиці.
***
Ти знайшла на подвір’ї пір’їну лелечу.
Вона темна, як ніч, і теплюня, як вечір.
Вона тиха, як павітру шепіт чи подих.
Вона, пещена хмарами, ніжна на подив.
Розтривож нею трепетні губи і груди.
Певне, щастя такого вже церіч не буде.
Тож вона обкружляла півнеба, півсвіту
Та чорнява пелюстка між білого цвіту,
Що круг тебе шумує, вишнево світає.
Лелек, знай, лиш на чорному пір’ї злітає.
Не лякайся, кохана, в міжліття шалене
Та пір’їна з крила облетіла у мене.
***
До жінки-московитки
Жінко з очима вітрів золотої орди,
Що наплодила синів без таїн благовістя,
Ти не молилася Богу, а вила до місяця,
Щедро годуючи їх молоком ворожди.
Нині прийшли вони зграями хижих вовків,
Пожадь хлебнувши прибою із Чорного моря,
Рищуть степами вночі по рубінових зорях
Попід високою сіллю сумних чумаків.
Як тобі дніти, вовчице, помежи людьми?
Як зазирати у вічі прийдешнього неба?
Сльози моїх матерів опадають на тебе.
Ти захлинешся, направду, отими слізьми.
Хто ж пом’яне у соборі віків твоїх чад?
Сиві дощі оплюють їх запалі могили.
Вічним прокляттям вони себе нагло покрили.
Діти не шлють їм на войну святих янголят.
Заголоси і до лігва звірюг одведи.
Іклами зблисни на горлі худім вожакові.
Вдосталь напийся його зшаленілої крові,
Жінко з очима вітрів золотої орди.
м. Дубно Рівненської обл.
