***
Звугліє у пожежі горицвіт,
І не почують небеса молитви.
Краса, звичайно, порятує світ,
Коли поляже першою у битві.
Зітхне й погасне у суцвіттях рим,
Розвіється як видиво казкове.
Коли вмирає юний пілігрим
Стихають барви, кам’яніє слово.
Нема під небом вищої краси.
Блакить ріки згортається в сувої.
Запам’ятаймо їхні голоси!
І як вони співали… Перед боєм.
А потім у вогонь. І до кінця…
Востаннє у пекучому промінні
Вони кладуть долоні на серця,
А затуляють ними Україну.
Я хочу знати ваші імена
Моїй сльозі не треба довгих слів,
І тут безглузді ради і тиради.
Ну ось я знов вертаюся домів,
Така як є. На то немає ради.
Я повертаюсь, каюся… Авжеж.
І гірко так себе отим я тішу…
Що у які краї не забредеш:
Усе там добре, але дома ліпше.
Таким солодким є Вітчизни дим —
Візьме за горло і петлею здушить.
Навіщо помирати молодим?
Навіщо гнів, що пропікає душу?
Вертаюсь, перемерзла до кісток,
На свій Майдан, занурений в скорботу,
Спиною чую, зводиться курок,
На першому ж глухому повороті.
Я знаю, там ворушиться пітьма,
Її не спинять наші скорбні свічі.
Я хочу знати ваші імена!
Я хочу подивитись вам у вічі!
***
Були слова солодкими на смак,
Із цього місця все пішло не так.
І те, що вчора бачилось важливим,
Перетворилось на піщане мливо.
В піщаному годиннику сплива
Вервечка часу — хтива і жива.
Повторення, відтворення у русі,
У горловину проповзає гусінь,
Піщинки просипаються в мені,
Віки, століття тиснуться на дні,
На дні скляної дивної печери
Ворушиться невидима химера.
Й просвічуються долі і світи,
Хатки, палаци, ріки і мости,
Садів висячих сонячні тераси
В забутих володіннях бога Часу.
Нічого в нього я не одніму
І навіть не спитаюся чому?
Нічому не научить те знаття.
Така реальність. Отаке життя.
Не завтра, не учора. Тут. Тепер
Йде зіткнення старих ворожих сфер
Все повернулось і переплелося —
Горбата тінь і вухо малороса.
Були слова солодкими, як мед,
Облудою стікали із газет
Трутизною крутилися в ефірі,
Закручуючи світ у чорні діри.
Пробуджуючи злість, важку, глуху,
І рабське плазування і пиху,
Але не видно в кришталевій призмі
Куди прямують люди без Вітчизни…
Вознесіння свічі
У проминальних видивах і снах
Сумні простори облітає птах.
В магічному небесному порталі
Танцюють золотаві стихіалі.
І кличе, манить материнський сад.
Я вперше не напишу листопад.
Бо тільки тіні на сліпих полотнах,
Дощі не потрапляють до блокнота,
І вітерець розгублено гуде,
Вискубуючи листячко руде.
Уперше не пишу сяйні пейзажі,
Бо пензлі всі у кіптяві і сажі,
А всі свічада мерхнуть у крові.
Там образи ворушаться живі,
Там руки, губи, обриси, овали,
Там падолист, який у мене вкрали.
Там мертві віддають живим мечі
При вознесінні пам’яті й свічі.
Бо падають і падають солдати,
Під свисти куль і ревище гармати.
І віють чорні, з півночі, вітри…
Гори, свіча! На цілий світ гори!
Освітлюючи небо і простори.
Це наше давнє українське горе,
Ми добре знаєм цю печать злоби —
Впеклося з стародавньої доби.
Ми по ділах неправедних впізнали,
Бо знов війна, як пошесть. Знов навала.
Знов меч лягає в чорний переділ,
І гільзи — в попільницях міст і сіл.
Пала свіча в кривавій круговерті,
Та є страшніше, щось страшніше смерті:
Коли не повертається назад,
Огниста осінь в материнський сад,
І кам’яніє серце у недузі,
І байдуже, де вороги, де друзі,
Й однаково, що батьківський поріг
Загрозливо простукує батіг.
…Нестерпні втрати. Та, через прозріння
Іде свіча до свого вознесіння.
Коли плаче ікона
Усе життя писав лише ікони.
Здавалось, ремесло оте просте:
Робити списки. Не рушать канони.
Нічого надзвичайного. Проте
Всі кольори упали в пасторалі,
Не допливти і не дістатись дна.
Його душа спеклася від печалі,
Де вже не прозирала глибина.
І плакав, і блукав в холоднім мороці
Нікому не відомий богомаз,
Уже сіяли очі Богородиці,
Та не давалася її сльоза.
Він працював так важко і невтомно.
Та щось не розумів, чи не доріс?
Але таки не плакала ікона,
В святих очах чомусь не було сліз.
Чвалав до річки, добирав краплини.
Але вода воно і є вода.
Вона ж до себе пригортала Сина,
Така щаслива, юна, молода.
Приходили ченці: “Ти що намислив?
Нема смирення у тобі зело.
Один закон в ділах іконописних:
Відтворювати строго, як було”.
А як було? В ділах отих йорданних
Він, мабуть, неук. Скільки не молись.
Укотре він прописував старанно
Оту сльозу, що падала колись.
Та не з’являлась, не давалась схожість!
Він навіть срібну нитку додавав,
Та тільки усміхалась Матір Божа
З його химерних недоладних вправ.
Бо Син живий, а завтра буде літо,
Бо ще ніхто не відає про жах.
І радісно на всьому Божім світі
І затишно дитині на руках.
Він, бачить Бог, зробив усе можливе,
І не було у серці каяття,
Він знав, що сотворив правдиве диво —
Щасливу матір із своїм дитям.
За все життя — єдине справжнє діло.
Але полишив коло вівтаря.
Бо у душі земля запроменіла,
Кривавий шлях прокреслила зоря.
Він не хотів нікого убивати,
І не бажав ніде нікому зла,
Але стояла за спиною Мати
Із крихітним беззахисним малям.
Він раптом все збагнув, усе побачив,
Коли заглянув в рідні небеса:
Кривавими слізьми ікона плаче,
А він її такою не писав…
Перегляд
А далі плівка стерлася. Обрив…
Тепер одне залишилось — чекати…
Граційно вигне шию об’єктив,
І вип’є кольори змія оката.
У цьому фільмі все не насправжки,
І навіть схожість зовсім не портретна.
Не так було! Інакше! Навпаки!
Не ті актори. Не такі акценти.
Прислали запис. Що воно таке?
Я вже й забула, де була та зйомка.
Якесь дівча, лякливе, боязке,
Зненацька виринає із потоку.
Конспекти, книги, поспіша кудись,
Замріяне і трішечки кирпате.
Я їй кричу: дитино, не дивись!
Тобі цього іще не треба знати!
Іди собі. Яка ще там біда?
Там вперше розквіта твоє кохання…
Й не час спливає — хлюпотить вода.
Звичайний дощик. Львівські калабані…
Й не треба знати, що там, вдалині?
Тобі іще журитися зарано.
Повір собі… Не так. Повір мені —
Печальній жінці з потойбіч екрану.
А стрічка знову далі попливла.
Із тим дівчам мені все зрозуміло:
Вона літає, я б так не змогла,
Та, мабуть, би уже і не зуміла…
І знов обрив. Пливе, пливе вода…
Ще всі каміння стиснуті у пращу.
Одно скажу: під ноги поглядай.
…А зрештою: не так було і страшно…
Ріка і жінка
Ця жінка, ніби річенька пливе,
Вона отак, вона отам живе.
То ж не кажіть: “В любистку та барвінку”…
Нічого ви не знаєте про жінку,
Котра немов сріблясте джерело
Прибутні хвилі ставить на крило,
Котра рида осінньою сурмою
У вічнім перетворенні — рікою.
Далекий її шлях — в сузір’я риб,
Повз хрестовини судеб і садиб,
Минаючи всі кратери і здвиги,
Попід мостами, зорями і кригою.
В ріки і жінки істини одні:
Всі втрати залишаються на дні,
Де глибочінь здригається холодна.
І страшно заглядати… У безодню.
м. Київ
