Сергій ЦУШКО У школі життя

 

* * *

 

Галині Кирпі

 

Мова моя — вузенька стежечка,

якою щоранку вирушаю у світ

і стрічаю добрих людей,

що, як і я, протоптують її

та висмикують бур’яни —

щоб не заростала.

 

Мова моя — тоненький капіляр,

яким сполучаюся з кожним із людей

і, обмінюючись

пульсацією життєдайної сили,

разом виходимо на широкий шлях,

складаємо кровоносну систему людства.

 

Мова моя — спільний скарб:

повітря, яким не надихаюсь,

вода, яку пив би й пив,

золота пшениця, яку одвіку

сіяли та збирали працьовиті предки

й передали у спадок нам.

 

 

Добування горіхів

 

Горіхокол — чудовий інструмент

для праці, тихих розмислів і втіхи:

міцні та непоступливі горіхи

ним без проблем розламуєш ущент.

 

Бомж, роботяга чи інтелігент —

в ці миті почуваєшся Ньютоном,

що дії сил колись вивчав невтомно

і про рушійний щось казав момент.

 

Отож дивлюсь у стелю, ядра лущу

та мрію про уявне і про суще.

І враз на місці рівному спіткнусь:

 

ядро наш з вами мозок нагадає —

і той, що шкаралупу всмак ламає,

мов черепи проламує комусь…

 

 

* * *

 

Де Вірменія й де — Україна.

Та все ближчий мені Гаястан*,

бо пов’язує нас пуповина –

це Майдан, це Сергій Нігоян.

Це у храмах скорботні лампади

над печаллю Спітакських руїн,

на Грушевського барикади

й одчайдухзахисник фідаїн**.

Це пронизливий спів Комітаса,

голокосту кривавий рубець.

Це проникливе слово Тараса

й полум’яний чорнявий читець.

Спільний біль, наша спільна утрата,

що єднає, тримає гуртом.

І священний хачкар*** Арарата

постає над безсмертним Дніпром.

 

 

* * *

 

Все та ж кацапія довкола —

довкруж не нашою читають.

І якщо кажуть: “Правда гола”,

її у камуфляж вдягають.

Ми не в оточенні ворожім,

агресор тисне нас не ззовні:

в дрібницях буднів зрадник — кожен,

скрізь хапковиті й бездуховні.

 

Роки, майданами вагітні,

для снайперів готують цілі,

і прапори жовтоблакитні,

крий Боже, вицвітуть на білі.

 

 

Новини з фронту

 

Нас виморожує зима,

випалює напалмом літо,

на згарищі укотре осінь

підсумовує збитки.

І тільки весна втішить

та влаштує квітковий салют

на честь тих,

хто вижив…

 

 

Мистецтво перекладу

 

Я відклав би своє, бо від себе

нікуди не дінусь,

відчинив би вікно у заманливе

різноголосся

і пішов би у світ, як із давніх часів

повелося —

щоб шукати у нім і себе,

і свою батьківщину.

 

Саме так — не обмовивсь я,

не помилився.

Так буває: живлющих оновлень

душа потребує.

Спрагло всотую все, що довкола побачу, почую,

обнімаю того, з ким на добрій дорозі

зустрівся.

 

Ми на вежі химерні й на зaмки чужі

задивлялись,

біля мурів високих спиняли зчудовано

мажі,

ми вбирали очима вірменські й литовські пейзажі,

щоб свої, українські, у серці навіки

зостались.

 

Ми вслухались в чиюсь незнайому,

та приязну, мову,

ми торкали її несміливо шорсткими

губами,

непіддатливі звуки завчали уперто,

як гами,

щоб додати снаги і краси українському слову.

 

Після творчої ночі вікно розчиняємо вранці,

з нього в світ поновому відкритий

протягнеться траса,

і до світу священною мовою Лесі й Тараса

промовляють грузини, поляки, французи, англійці, іспанці…

 

 

 

* * *

 

Я знаю, чому виникають революції.

 

Світ надто недосконалий,

змінюється дуже повільно,

і дочекатися кращих часів

не вистачить цілого життя.

 

Тож мимоволі вибігаєш на вулицю,

гукаєш до сусідів і перехожих,

видираєш з бруківки камінь

і цілиш якщо не в безсмертного глитая,

то хоч у мармизу на білборді.

 

Тому влада всіх часів

має не випускати нас із дому,

припнути до телевізора

чи столу з одвічною ковбасою

та бити по голові кожного,

хто бодай висунеться у вікно,

а найперше — клятих поетів,

що й за колючим дротом

вигукують провокаційне:

“Я знаю, чому виникають революції!..”

 

 

Омела

 

Ніжно викине цвіт мозолястий садок,

і в надій благодатну годину

до пори замаскується серед гілок

омела — як безжальна пухлина.

Мов стоустий вампір тихо п’є чиюсь кров —

вічний пристосуванець жорстокий

у довірливих і працьовитих дібров

безупинно смоктатиме соки.

Переможно повзе від села до села

і займає все вищі посади.

У садах омела й поміж нас омела

на гілках звироднілої влади.

 

 

Будь, як усі?..

 

Ізмалечку чують Грицьки й Петрусі:

— Чого виділяєшся? Будь, як усі!

То раптом хлюпне, як з холодної зливи:

— Скромніший будь, хлопче! Ти що — особливий?!

Безжально на людях здіймають на сміх:

Посидь, помовчи! Що —

ти кращий за всіх?!!

 

Поглянеш довкола: весь час

когось правлять —

поставлять на місце, осудять, знеславлять.

Так завше осмикують вас і мене,

під окрики так і життя промине.

А голову схилиш — вітатимуть радо,

що ще на овечку поповнилось стадо.

 

…Безликі на лавках сидять бабусі,

понуро по місту бредуть дідусі —

вони, як усі, вони — як усі.

 

 

* * *

Ми поруч — та в різних світах.

І, як це нерідко трапляється,

твоє авеню і мій шлях

ніколи не перетинаються.

 

Годує земля нас одна –

билинна, бджолина, вдовина…

Для тебе це — “эта страна”,

для мене — моя Україна.

 

Ти легко ступнеш за межу,

я — вірний журливому краю.

Ти слухаєш пісню чужу,

а я — материнську співаю.

 

 

Рідна мова

 

Єдиний предмет,

який вивчають не в класі, —

його вбирають із молоком матері,

з бабусиною казкою

й піснями пращурів.

А школа самовіддано робить щеплення

живою водою Лесі й Тараса,

рятуючи від трутизни

й одвічних принижень,

даючи снагу й силу на щодень,

бо тільки рідна мова

стає несхибною зброєю

в обороні гідності, роду, Вітчизни,

бо тільки рідне слово

дістає до самого серця

неньки, коханої, Бога.

 

м. Київ

__________________

Гаястан* — Вірменія

Фідаїн** — народний месник

Хачкар*** — камінь у вигляді хреста або стели з художнім різьбленням