* * *
Глухе запілля — київське Полісся,
Де є могили пращурів-древлян,
Була коса, тепер лише окісся,
Між косарів і ти не отаман.
Ясногород! А ти у нім сновида.
Вертаються з Чорнобиля ловці.
Перебрели, де Божниця Давида,
Той брід старий на Прип’яті-ріці.
…О, скільки їх служило у Петлюри,
Тих, що давно немає у селі.
Дуплові верби, мов старі бандури,
Схилили гілля-струни до землі.
Оглядаючись…
Був і Мойсей рабом, але у Бога,
І за стовпом вогню йшов на Сінай.
Вони посіли край Сигона й Ога,
Жирнющі землі — сій і пожинай!
Розледачіли… Розтовстіли шиї.
За спину геть запхали Твій Закон.
Ти мир давав — не слухали вітії!
Ти милосердний, Боже, іспокон.
Гріхи батьків ми виправить не годні,
Всі лжехристи злягли в свої гроби.
Ось рідний край, де ми раби сьогодні,
Так, як і вчора, в ньому ми раби.
* * *
Земле, повна кров’ю — не соками!
Що тобі намовчали віки?
Наче обри, орали пророками,
А по смерті вдягли їм вінки.
Не душа — глушина поза пущею,
Хоч вовків серед ночі ганяй!
Ти не марила райськими кущами,
Ти чула про пекло і рай.
Перетиканий синьою ватою
Твій кожух і тепер, як давно.
Ти — самотній мужик серед хати,
Синє тчеться сукно у вікно.
Ти бувала і щедрою, й доброю,
Земле рідна! Людина ж — трава!
Вітер хилить нас, хилить до обрію,
Хилить з нами й старі дерева.
* * *
Мов на прощу прийшов, з дальніх сіл
піщаниця,
Видно бані церков. Теплі в осени дні.
А Дніпро проти сонця тут блищить,
ніби криця
На козацьких шаблях, що в бою замашні.
Наче повінь, жура топить київські кручі.
Вдар поклона й торбину знов
поправ на плечі.
Із осінніх небес долинають скрипучі,
Мов немазане колесо, журавлині плачі.
* * *
Терпіти годі! Кину все до лиха —
І по шинках: до печінок дійшло!
Остобісіло… Душе-терпелихо,
Жар-птиці розмальоване крило…
Життя — обман, що гзиться з парубками
Та набиває грішми гамана.
Хай на скрижалях хитрими руками
Воно не пише наші імена.
Холодний вітер не гуде, а свище,
Ти по коліна знову у снігу
Ідеш на те забуте кладовище,
Де поховав людину дорогу.
На цьому світі нам не жити двічі,
Щоб не пропасти з туги, я грішу.
І слово правди кину вам у вічі
Та про Злощастя вірші напишу.
Не дав Бог долі, щоб по-людськи жити —
То й я життю не подаю руки.
Вже краще сивим волосом світити,
Ніж в чорний чупер затикать квітки.
* * *
Сестри дві — Вольність і Вкраїна!
На шальках їм нема ваги:
Це те добро, котрим людина
Не платить Богу за борги.
Свобода, браття — не сваволя,
Вона в руках народу — серп.
А найстрашніша річ — неволя,
Якій зрідні хіба що смерть.
З печер минулої епохи
По древко тягнеться рука.
Не треба йти нам на волохи,
Де правда щира та гірка!
Та правда віку не потоне,
Не розминеться з днем старим.
Публічно — радуйся, Сіоне!
Приватно — мати церкви Рим.
Тож не робіть дивовищ знову:
Щоб не спостигло каяття.
Життя без божого покрову —
Це животіння — не життя.
* * *
Гори од Півдня — диво! Руки твої в нестримі,
Висохли з посту, легко бігає в них перо.
Ти, Єлезаре, нині не в єзуїтському Римі…
О, як ти любиш Київ, любиш святий Дніпро!
В граді — церкви і ружі, буйно
цвітуть калини,
Біля Дніпра татари грають
в чортівський бридж.
…Давидовими псалмами вербову
колиску Вкраїни
Гойдає далеко на хуторі
Пантелеймон Куліш.
На поворот Данила з Орди
Мов раб прикутий до галери,
В великім смутку сам-один.
Це ти скликаєш калугерів —
Звичайну братію і чин?
За вітчину здолала втома,
Ти ідеш в Київ на Дмитра:
Нема добра у себе вдома,
Та і в татар нема добра!
Біда страшна справує й грізна,
Диявол згидив це життя.
Невірні вигадки Чингіза,
І чари злі, й кровопиття.
Кущеві кланяються стиха
І п’ють кобилячий кумис.
Татарська честь тут гірша лиха,
Злоба і лесть, як хитрий лис.
Та хоругов замайоріла:
Ти бачиш в рідній вітчині
Архистратига Михаїла
На монастирському човні.
* * *
Вітер з-за мосту регоче на тім Чорториї,
Де обезлистіли клени, безлюдні шинки.
Птиці задрипані крила розправили й шиї,
Злісно сміються, неначе єхидні жінки.
Хмари громадяться. Ванти,
немов блискавиці.
Чорт запускає в чуприну свого п’ястука.
Дай мені, Боже, хоча б дощової водиці,
Хай вона буде у чаші не надто гірка.
Час каламутний… І десь за горою Вкраїна.
Ти — прокаженний, з козацького
випав коша.
Бачить не хочеш, як корчиться з болю людина,
Чути не хочеш, як плаче самотня душа.
* * *
Бог не дав тобі іншої долі,
Вік зов’яв, наче маків той цвіт.
Тільки й зміг погуляти на волі,
Як на правду пускався у світ.
А тепер лиш спогадуєш пору,
Що дзвеніла, як срібная креш.
Та тікаєш од світу у нору:
Його муру чолом не проб’єш.
Жаль, не знала душа не убога —
Щастя там, куди доля веде.
То нащо нарікати на Бога:
Ніч іде, час покути не жде.
Доля, доля — улеслива пані!
Тане хрест — проминає зима.
…Як по святу! Як пісня Ордані!
І московський вітрець подима.
* * *
До порому! Авжеж, до порому,
До медів, до меткої бджоли.
Так марудно сидіти самому:
Ми ж громадно раніше жили.
Ми ж ділили і радість, і лихо,
Нині полудень. Хтось надійде.
На душі якось легко і тихо,
Наче Бог мене справді веде.
Так давнішими малось часами,
А тепер тільки туга в душі.
Неземними зовуть голосами
Готські діви десь на спориші.
А любов наша в грішних в оренді
І її сподіватись дарма.
Це б піти кудись на перебенді —
Так до приязні друзів нема.
* * *
З неба зірка вечірня упала,
Душу людську взяв Бог на гачки.
Проти ночі на Йвана Купала
На вінках так згасають свічки!
Вмить чорніє Дніпрова заплава,
Тепле золото свіч не тече.
В пітьму церква іде златоглава,
Переклавши хреста на плече.
Хай небесна закриється книга,
Наші долі — зірки золоті.
Хай душа в вас не буде, як крига,
Милосердними будьте в житті.
Я молюся всевишньому Богу,
Щоб простив, що у віршах грішу.
І, востаннє зібравшись в дорогу,
Все ж прощення в людей попрошу.
* * *
Богохвальні струменять пісні,
Добровонні брязкають кадила.
Ось він город, наче уві сні,
Янголята, в котрих білі крила.
Безнастанно молишся з слізьми,
На стільці, до неба звівши руки.
Боже, душу у мене візьми
Та не дай з життям іще розлуки.
Осінь в ризах, як жінки святі,
Свіч наставить на шляху до міста.
Позливає в гривни золоті
Срібні кубки, бабині намиста.
По усій землі все розішлю —
Хай убогі втішаться і слуги.
Коней дам отим, кого люблю,
Хто згубив їх в часі Телебуги.
Володимир тяжко помира.
Другий Йов: бо мав його подобу,
У Любомлі — сквира, дощ… Мара,
Мов княгиня, плаче коло гробу.
м. Київ
