Василь ОСАДЧИЙ Із рідного краю

* * *

Глухе запілля — київське Полісся,

Де є могили пращурів-древлян,

Була коса, тепер лише окісся,

Між косарів і ти не отаман.

 

Ясногород! А ти у нім сновида.

Вертаються з Чорнобиля ловці.

Перебрели, де Божниця Давида,

Той брід старий на Прип’яті-ріці.

 

…О, скільки їх служило у Петлюри,

Тих, що давно немає у селі.

Дуплові верби, мов старі бандури,

Схилили гілля-струни до землі.

 

 

Оглядаючись…

Був і Мойсей рабом, але у Бога,

І за стовпом вогню йшов на Сінай.

Вони посіли край Сигона й Ога,

Жирнющі землі — сій і пожинай!

 

Розледачіли… Розтовстіли шиї.

За спину геть запхали Твій Закон.

Ти мир давав — не слухали вітії!

Ти милосердний, Боже, іспокон.

 

Гріхи батьків ми виправить не годні,

Всі лжехристи злягли в свої гроби.

Ось рідний край, де ми раби сьогодні,

Так, як і вчора, в ньому ми раби.

 

 

* * *

Земле, повна кров’ю — не соками!

Що тобі намовчали віки?

Наче обри, орали пророками,

А по смерті вдягли їм вінки.

 

Не душа — глушина поза пущею,

Хоч вовків серед ночі ганяй!

Ти не марила райськими кущами,

Ти чула про пекло і рай.

 

Перетиканий синьою ватою

Твій кожух і тепер, як давно.

Ти — самотній мужик серед хати,

Синє тчеться сукно у вікно.

 

Ти бувала і щедрою, й доброю,

Земле рідна! Людина ж — трава!

Вітер хилить нас, хилить до обрію,

Хилить з нами й старі дерева.

 

 

* * *

Мов на прощу прийшов, з дальніх сіл

піщаниця,

Видно бані церков. Теплі в осени дні.

А Дніпро проти сонця тут блищить,

ніби криця

На козацьких шаблях, що в бою замашні.

 

Наче повінь, жура топить київські кручі.

Вдар поклона й торбину знов

поправ на плечі.

Із осінніх небес долинають скрипучі,

Мов немазане колесо, журавлині плачі.

 

 

* * *

Терпіти годі! Кину все до лиха —

І по шинках: до печінок дійшло!

Остобісіло… Душе-терпелихо,

Жар-птиці розмальоване крило…

 

Життя — обман, що гзиться з парубками

Та набиває грішми гамана.

Хай на скрижалях хитрими руками

Воно не пише наші імена.

 

Холодний вітер не гуде, а свище,

Ти по коліна знову у снігу

Ідеш на те забуте кладовище,

Де поховав людину дорогу.

 

На цьому світі нам не жити двічі,

Щоб не пропасти з туги, я грішу.

І слово правди кину вам у вічі

Та про Злощастя вірші напишу.

 

Не дав Бог долі, щоб по-людськи жити —

То й я життю не подаю руки.

Вже краще сивим волосом світити,

Ніж в чорний чупер затикать квітки.

* * *

Сестри дві — Вольність і Вкраїна!

На шальках їм нема ваги:

Це те добро, котрим людина

Не платить Богу за борги.

 

Свобода, браття — не сваволя,

Вона в руках народу — серп.

А найстрашніша річ — неволя,

Якій зрідні хіба що смерть.

 

З печер минулої епохи

По древко тягнеться рука.

Не треба йти нам на волохи,

Де правда щира та гірка!

 

Та правда віку не потоне,

Не розминеться з днем старим.

Публічно — радуйся, Сіоне!

Приватно — мати церкви Рим.

 

Тож не робіть дивовищ знову:

Щоб не спостигло каяття.

Життя без божого покрову —

Це животіння — не життя.

 

 

 

* * *

Гори од Півдня — диво! Руки твої в нестримі,

Висохли з посту, легко бігає в них перо.

Ти, Єлезаре, нині не в єзуїтському Римі…

О, як ти любиш Київ, любиш святий Дніпро!

 

В граді — церкви і ружі, буйно

цвітуть калини,

Біля Дніпра татари грають

в чортівський бридж.

…Давидовими псалмами вербову

колиску Вкраїни

Гойдає далеко на хуторі

Пантелеймон Куліш.

 

 

 

На поворот Данила з Орди

Мов раб прикутий до галери,

В великім смутку сам-один.

Це ти скликаєш калугерів —

Звичайну братію і чин?

 

За вітчину здолала втома,

Ти ідеш в Київ на Дмитра:

Нема добра у себе вдома,

Та і в татар нема добра!

 

Біда страшна справує й грізна,

Диявол згидив це життя.

Невірні вигадки Чингіза,

І чари злі, й кровопиття.

 

Кущеві кланяються стиха

І п’ють кобилячий кумис.

Татарська честь тут гірша лиха,

Злоба і лесть, як хитрий лис.

 

Та хоругов замайоріла:

Ти бачиш в рідній вітчині

Архистратига Михаїла

На монастирському човні.

 

 

* * *

Вітер з-за мосту регоче на тім Чорториї,

Де обезлистіли клени, безлюдні шинки.

Птиці задрипані крила розправили й шиї,

Злісно сміються, неначе єхидні жінки.

 

Хмари громадяться. Ванти,

немов блискавиці.

Чорт запускає в чуприну свого п’ястука.

Дай мені, Боже, хоча б дощової водиці,

Хай вона буде у чаші не надто гірка.

 

Час каламутний… І десь за горою Вкраїна.

Ти — прокаженний, з козацького

випав коша.

Бачить не хочеш, як корчиться з болю людина,

Чути не хочеш, як плаче самотня душа.

* * *

Бог не дав тобі іншої долі,

Вік зов’яв, наче маків той цвіт.

Тільки й зміг погуляти на волі,

Як на правду пускався у світ.

 

А тепер лиш спогадуєш пору,

Що дзвеніла, як срібная креш.

Та тікаєш од світу у нору:

Його муру чолом не проб’єш.

 

Жаль, не знала душа не убога —

Щастя там, куди доля веде.

То нащо нарікати на Бога:

Ніч іде, час покути не жде.

 

Доля, доля — улеслива пані!

Тане хрест — проминає зима.

…Як по святу! Як пісня Ордані!

І московський вітрець подима.

 

 

* * *

До порому! Авжеж, до порому,

До медів, до меткої бджоли.

Так марудно сидіти самому:

Ми ж громадно раніше жили.

 

Ми ж ділили і радість, і лихо,

Нині полудень. Хтось надійде.

На душі якось легко і тихо,

Наче Бог мене справді веде.

 

Так давнішими малось часами,

А тепер тільки туга в душі.

Неземними зовуть голосами

Готські діви десь на спориші.

 

А любов наша в грішних в оренді

І її сподіватись дарма.

Це б піти кудись на перебенді —

Так до приязні друзів нема.

 

 

 

* * *

З неба зірка вечірня упала,

Душу людську взяв Бог на гачки.

Проти ночі на Йвана Купала

На вінках так згасають свічки!

 

Вмить чорніє Дніпрова заплава,

Тепле золото свіч не тече.

В пітьму церква іде златоглава,

Переклавши хреста на плече.

 

Хай небесна закриється книга,

Наші долі — зірки золоті.

Хай душа в вас не буде, як крига,

Милосердними будьте в житті.

 

Я молюся всевишньому Богу,

Щоб простив, що у віршах грішу.

І, востаннє зібравшись в дорогу,

Все ж прощення в людей попрошу.

 

 

* * *

Богохвальні струменять пісні,

Добровонні брязкають кадила.

Ось він город, наче уві сні,

Янголята, в котрих білі крила.

Безнастанно молишся з слізьми,

На стільці, до неба звівши руки.

Боже, душу у мене візьми

Та не дай з життям іще розлуки.

Осінь в ризах, як жінки святі,

Свіч наставить на шляху до міста.

Позливає в гривни золоті

Срібні кубки, бабині намиста.

По усій землі все розішлю —

Хай убогі втішаться і слуги.

Коней дам отим, кого люблю,

Хто згубив їх в часі Телебуги.

Володимир тяжко помира.

Другий Йов: бо мав його подобу,

У Любомлі — сквира, дощ… Мара,

Мов княгиня, плаче коло гробу.

м. Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment