* * *
Дивна птаха живе
У заростях дикого винограду.
Подеколи вона співає
Просто посеред густого листя.
Навіть зараз, восени;
Навмання посеред ночі.
І я чую в своїй мансарді
Цей спів.
І не можу його порівняти
Ні з чим іншим.
…Хіба що, він подібний
До забутого голосу жінки
З густим каштановим волоссям
Та очима кольорів
Морської хвилі,
Яка колись давно
Була моєю
І жила тут.
…І раптом я зрозумів:
Так починається
Мій сон.
* * *
Ти знаєш, сьогодні осінь.
Так приємно читати Війона
Та Рільке.
Розмовляється лише серцем
І хочеться почерпнути
Найчуттєвіших почуттів
У вічності.
Легко торкаюся правою рукою
Маленької кишеньки ліворуч
На грудях,
Де зберігаються нещодавно
Записані
Поетичні тексти осені…
Можливо, це — безсоння?
Але ні; просто не сплю
Цієї ночі.
Напевне, в передчутті
Листопаду.
* * *
Тобі сьогодні треба
Більше серця;
І трохи більше сонця,
І тепла…
Та, все одно, на осінь
Ти не сердься:
Вона негаласлива
І сумна.
І упаде листок побіля
Тебе,
І неба трохи. Осінню бринить
Сьогоднішня дорога,
Що до себе
Приводить спалах —
Сокровенну мить.
І вже зафіксувався
Порух квітки —
Вона осіння і вона
Твоя.
Вона такою не була
І влітку.
Вона — увересневлена зоря…
Осінні зорі — це така
Молитва,
Самовіддаленість твоїх
Передчуттів.
Ця зустріч із собою
Мимолітна.
І сон твій вересневий
Відлетів…
Тобі належить неповторний
Вечір.
І щедрість, обумовлена
Дощем.
Така свобода!!!
І жіночі плечі.
І сум барвистий
Міниться у щем…
* * *
Знову вірші мої
Увіходять в осінні
Неквапні пейзажі.
Знову кетяг калини
Червоний такий,
Аж гіркавоважкий.
Знов шляхетні
Ці винноосінні
Коронні купажі
Викликають цей
Драйв,
Над усі віртуозні
Смаки,
Золотий.
* * *
У цьому тумані
Зовсім незлецько.
Хтось випливає,
Звісно, зненацька,
Ніби якийсь
Обранець осені,
З львівського ранку.
…Так чудернацько.
Так чудернацько…
Де ж ті дерева
Златоголові,
Де ж ті листки
Міддю позначені?!.
У цьому тумані —
Розгублені й сови.
Так чудернацько…
…Так чудернацько.
* * *
Зближаюся з осінню.
До неї прихиляюся щокою;
Єством своїх осінніх текстів.
Я — тут. Чую, як мене сприймає
Найтонша пригасла травинка…
Листаю листи листяні листопада.
Тішуся, що вони для мене…
І бачу жінку
В багряних осінніх настроях.
Наближення до себе осіннього.
(Світить осіннє око). До неї.
Люцина залишається зі мною
У віддаленому горіховому гаю;
— Аю; — аю; — аю! Люцина.
Я спізнаюся з осіненою тінню;
Єднаюся з нею через оцей
Принишклий вечір. —
І через його терпеливість
До раптового короткочасного дощу.
Я — тут. Я приятель найтоншої
Пригаслої травинки;
І тішуся цією приязню.
Зустрічаю жінку в неймовірному
Богемному вбранні; Люцина.
У кольорі винної сльози,
Осінніх медитацій барви.
Найшляхетніші осінні стани;
Вони повертають нас до себе.
Осьінь.
м. Львів