Віктор ПАЛИНСЬКИЙ Осінні одкровення

* * *

Дивна птаха живе

У заростях дикого винограду.

Подеколи вона співає

Просто посеред густого листя.

Навіть зараз, восени;

Навмання посеред ночі.

І я чую в своїй мансарді

Цей спів.

І не можу його порівняти

Ні з чим іншим.

…Хіба що, він подібний

До забутого голосу жінки

З густим каштановим волоссям

Та очима кольорів

Морської хвилі,

Яка колись давно

Була моєю

І жила тут.

 

…І раптом я зрозумів:

Так починається

Мій сон.

 

* * *

Ти знаєш, сьогодні осінь.

Так приємно читати Війона

Та Рільке.

Розмовляється лише серцем

І хочеться почерпнути

Найчуттєвіших почуттів

У вічності.

Легко торкаюся правою рукою

Маленької кишеньки ліворуч

На грудях,

Де зберігаються нещодавно

Записані

Поетичні тексти осені…

 

Можливо, це — безсоння?

Але ні; просто не сплю

Цієї ночі.

Напевне, в передчутті

Листопаду.

 

* * *

Тобі сьогодні треба

Більше серця;

І трохи більше сонця,

І тепла…

Та, все одно, на осінь

Ти не сердься:

Вона негаласлива

І сумна.

І упаде листок побіля

Тебе,

І неба трохи. Осінню бринить

Сьогоднішня дорога,

Що до себе

Приводить спалах —

Сокровенну мить.

 

І вже зафіксувався

Порух квітки —

Вона осіння і вона

Твоя.

Вона такою не була

І влітку.

Вона — увересневлена зоря…

Осінні зорі — це така

Молитва,

Самовіддаленість твоїх

Передчуттів.

Ця зустріч із собою

Мимолітна.

І сон твій вересневий

Відлетів…

 

Тобі належить неповторний

Вечір.

І щедрість, обумовлена

Дощем.

Така свобода!!!

І жіночі плечі.

І сум барвистий

Міниться у щем…

 

* * *

Знову вірші мої

Увіходять в осінні

Неквапні пейзажі.

Знову кетяг калини

Червоний такий,

Аж гіркавоважкий.

Знов шляхетні

Ці винноосінні

Коронні купажі

Викликають цей

Драйв,

Над усі віртуозні

Смаки,

Золотий.

 

* * *

У цьому тумані

Зовсім незлецько.

Хтось випливає,

Звісно, зненацька,

Ніби якийсь

Обранець осені,

З львівського ранку.

…Так чудернацько.

Так чудернацько…

 

Де ж ті дерева

Златоголові,

Де ж ті листки

Міддю позначені?!.

 

У цьому тумані —

Розгублені й сови.

Так чудернацько…

…Так чудернацько.

 

* * *

Зближаюся з осінню.

До неї прихиляюся щокою;

Єством своїх осінніх текстів.

Я — тут. Чую, як мене сприймає

Найтонша пригасла травинка…

 

Листаю листи листяні листопада.

Тішуся, що вони для мене…

 

І бачу жінку

В багряних осінніх настроях.

Наближення до себе осіннього.

(Світить осіннє око). До неї.

 

Люцина залишається зі мною

У віддаленому горіховому гаю;

— Аю; — аю; — аю! Люцина.

Я спізнаюся з осіненою тінню;

Єднаюся з нею через оцей

Принишклий вечір. —

І через його терпеливість

До раптового короткочасного дощу.

 

Я — тут. Я приятель найтоншої

Пригаслої травинки;

І тішуся цією приязню.

 

Зустрічаю жінку в неймовірному

Богемному вбранні; Люцина.

У кольорі винної сльози,

Осінніх медитацій барви.

 

Найшляхетніші осінні стани;

Вони повертають нас до себе.

Осьінь.

 

м. Львів