Юрій НАЗАРЕНКО При хортицькому камені

При хортицькім камені

Горлиця-о́рлиця!..

Змориться…

Змолиться…

Згорбиться…

Кане

й розтане в траві, чорнолоззі, між лук…

Темної ночі у пам’ять розпачливо вгорнеться

Висловом “Хортиця” болем спрямований звук…

 

Протягом зойку мене поміж снами розбурхає

Вихор нових — фантазійно споріднених лун…

Згущиться темінь, накриє козацькою буркою,

Шурхне з кутка невсипущий дідух-веселун.

 

Рипну дверима, родинне лишаючи дворище,

Потім, повз верби, — крізь плин часової ріки…

І загуде степове невпокорене вогнище,

Вщент випікаючи душі, тіла й черепки.

 

Знову — на брань!..

Захищати,

каратися,

битися!..

Знову пожар і скривавлена суспіль ріка…

Визирне скіф крізь чагар невзорілої Битиці,*

Скине долоню до воїв Івана Сірка…

 

Та, невсипущому, визначе напрям ріка мені,

Довго плистиму — то в білій, то в чорній воді.

Виплюну твань, зупинюся при

хортицькім камені,

В нім, наче в люстрі, собою відроджусь тоді…

 

Визволю камінь з роси,

від пилюги,

з-під інею, —

І припадуть до моїх розтривожених віч

Очі Богдана… Устима… Затим — Северинові…

Сотні і сотні знайомих… незнаних облич.

 

Мить а чи хвилю рука ще оружжя триматиме, —

Вщухне вогонь і зачахне в холодній золі,

Змовкнуть гвинтівки, мушкети й шаблі

з автоматами,

В дзвоні і ляcкоті звержені в лоно землі.

 

“Тож до коша!.. — хтось упросить, —

анумо до горлечка!..”

Піде по колу добірних медів сулія…

І звеселіє

і вкриє нас крилами горличка,

Щойно озветься на ласку

усмі́шка моя…

 

Зве́денники

Ви́водило… Ви́ходило…

Ви́морило, зво́дитимих…

Виспіваних іволгами…

Висміяних одудами…

Променями витончених…

В пам’ятниках висічених…

Хитрощами вилучених —

з посмішками лисячими…

Виступили розумами…

Вирізьбились роздумами…

Розпинами…

Розтинами…

Розбратами розданими…

Зманювались пряниками…

Ситилися драниками…

Славилися — ратниками…

Тішилися — “Йваниками”…

…Виплатимо світочкові

й маківники, й ме́дівники…

Випростаєм світочкове:

“Шибеники-зведенники!..”

 

Якщо не я

Якщо не я зрепіжив лютій хвищі

Настуджену вітриськами доху, —

Чому ж мене тремкі благають вишні:

“Вділи з тепла… хоч блискітку яку!..”

 

Хіба в ковші, у мисці чи в тарелі

Стражденному рятунок донести?

Тремтять ялини, горбляться морелі,

Цвіркочуть жально сойки та клести…

 

Час вціпенів, що й глину підколісну

Не перегорнеш обертом руля.

Аж приверзлось: останню світлу іскру

В космічній млі розсіяла Земля,

 

Що й Сонце на тонесенькій вервечці

І небо, й Землю, й розповень трима…

Невже на запит: “Як воно живеться?”

Озветься: “А нікого вже нема!..”

 

І тільки Той, хто десь у високості,

Той, хто мене зростив… і відпустив,

Загляне в очі сумно та без злості:

За що, мовляв, цей мир занапастив?

 

Відтак мені — ні з раю, ні до раю,

Дійду не враз до тями у журбі:

Невже возводив хату… що не скраю,

Та звів невжитню хижку — лиш собі?..

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Всі малошерсті, всі короткопері,

Всі, хто в тіснім веретищі кори, —

Мерщій сюди!

Я розчиняю двері:

Тепла і світла жаждуєш? —

Бери!..

 

По́зимки

Гей, підіймись!..

Годі ліньки ведмежі

Перегортати із ночі до дня!..

Зводить весна синь-смарагдові вежі,

Сонце протоки річні розвидня.

 

Міняться, креснуть галяви і плеса,

Ряст із яруги на діл вирина…

Скоро озимова сила воскресна

Звільнить з непам’яті душу зерна.

Знову навзаводи — груша і слива.

Спахнуть цвітінням…

Нема вороття!..

Лиш присоромлена щирість рослинна

Листям пов’є таємницю життя.

 

Довго ще соком тужавіти, зріти…

Літо зійде́ на стежину криву, —

Яблук

зрожевлені

метеорити

Викосять вщент вересневу траву!..

 

У барбарисовім кущі

У барбарисі — сполох: “Ців!..” та “Ців!..”

Щось і синиця теньканням долуче…

Насіялось між гілля горобців,

Дарма що непролазне та колюче!..

 

Все ж од куща на лікоть відійди…

Достатньо проти сонця подивиться, —

В нім… яблуневі жевріють плоди:

Розвісила вчорашня сніговиця?..

 

Та ледве сутінь зважиться на крок, —

Од всіх дивацтв одвівши недовір’я,

Мигтить в сімействі вивчених зірок

Новітньої галактики сузір’я…

 

Плач О́рни

(Скіфський переказ)

О мій наречений, ти канув, мов сокіл крилат,

О мій соловію, твої недослухані трелі…

Безхитрого батька підлещує хтивий сармат,

Виймаючи з пазухи кубки та грецькі тарелі.

 

Жалкується батько, під присмерком —

світла шука…

Сармат незворушний, камінною звівся стіною…

О, зглянься, татусю!..

Та сріберний дзвін капшука

Неначе коршак, над печаллю навис доччиною…

 

Мій біль — недопитий, погіркли меди,

мов полин.

І ніч невзоріла, що й день розгортається чорно…

Мій любий скіфе́ню, до мене спасенно прилинь,

Торкнися вікна

і спали мене шепотом: “О́рно!..”

 

Можливо, до тебе й не скинусь тоді стрімголов,

Сторожкою тінню нечутно ковзну од світлиці…

Зраділий сармат гонористо святкує улов,

Стрясає карафку і батька зове похмелиться…

 

На мене й не зиркне — тихцем до неволі привча,

Змірковує: ліпше, коли в самотині потуже…

О любцю, я спрагла зачати твоє дитинча, —

Невтішне воно, як нажите від нелюба-мужа.

 

О, як мені журно, та в розпач не вкинусь, повір.

Лютує погуба –

спашілого серця не виссе…

Я чую твій голос,

Минаю на подиху двір…

Торкаюся хвіртки, —

і вітер зриває завіси!..

 

с. Битиця, Сумщина

____________

* Битиця — село на Сумщині; тут збереглися рештки Битицького городища та скіфських поселень.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment