При хортицькім камені
Горлиця-о́рлиця!..
Змориться…
Змолиться…
Згорбиться…
Кане
й розтане в траві, чорнолоззі, між лук…
Темної ночі у пам’ять розпачливо вгорнеться
Висловом “Хортиця” болем спрямований звук…
Протягом зойку мене поміж снами розбурхає
Вихор нових — фантазійно споріднених лун…
Згущиться темінь, накриє козацькою буркою,
Шурхне з кутка невсипущий дідух-веселун.
Рипну дверима, родинне лишаючи дворище,
Потім, повз верби, — крізь плин часової ріки…
І загуде степове невпокорене вогнище,
Вщент випікаючи душі, тіла й черепки.
Знову — на брань!..
Захищати,
каратися,
битися!..
Знову пожар і скривавлена суспіль ріка…
Визирне скіф крізь чагар невзорілої Битиці,*
Скине долоню до воїв Івана Сірка…
Та, невсипущому, визначе напрям ріка мені,
Довго плистиму — то в білій, то в чорній воді.
Виплюну твань, зупинюся при
хортицькім камені,
В нім, наче в люстрі, собою відроджусь тоді…
Визволю камінь з роси,
від пилюги,
з-під інею, —
І припадуть до моїх розтривожених віч
Очі Богдана… Устима… Затим — Северинові…
Сотні і сотні знайомих… незнаних облич.
Мить а чи хвилю рука ще оружжя триматиме, —
Вщухне вогонь і зачахне в холодній золі,
Змовкнуть гвинтівки, мушкети й шаблі
з автоматами,
В дзвоні і ляcкоті звержені в лоно землі.
“Тож до коша!.. — хтось упросить, —
анумо до горлечка!..”
Піде по колу добірних медів сулія…
І звеселіє
і вкриє нас крилами горличка,
Щойно озветься на ласку
усмі́шка моя…
Зве́денники
Ви́водило… Ви́ходило…
Ви́морило, зво́дитимих…
Виспіваних іволгами…
Висміяних одудами…
Променями витончених…
В пам’ятниках висічених…
Хитрощами вилучених —
з посмішками лисячими…
Виступили розумами…
Вирізьбились роздумами…
Розпинами…
Розтинами…
Розбратами розданими…
Зманювались пряниками…
Ситилися драниками…
Славилися — ратниками…
Тішилися — “Йваниками”…
…Виплатимо світочкові
й маківники, й ме́дівники…
Випростаєм світочкове:
“Шибеники-зведенники!..”
Якщо не я
Якщо не я зрепіжив лютій хвищі
Настуджену вітриськами доху, —
Чому ж мене тремкі благають вишні:
“Вділи з тепла… хоч блискітку яку!..”
Хіба в ковші, у мисці чи в тарелі
Стражденному рятунок донести?
Тремтять ялини, горбляться морелі,
Цвіркочуть жально сойки та клести…
Час вціпенів, що й глину підколісну
Не перегорнеш обертом руля.
Аж приверзлось: останню світлу іскру
В космічній млі розсіяла Земля,
Що й Сонце на тонесенькій вервечці
І небо, й Землю, й розповень трима…
Невже на запит: “Як воно живеться?”
Озветься: “А нікого вже нема!..”
І тільки Той, хто десь у високості,
Той, хто мене зростив… і відпустив,
Загляне в очі сумно та без злості:
За що, мовляв, цей мир занапастив?
Відтак мені — ні з раю, ні до раю,
Дійду не враз до тями у журбі:
Невже возводив хату… що не скраю,
Та звів невжитню хижку — лиш собі?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Всі малошерсті, всі короткопері,
Всі, хто в тіснім веретищі кори, —
Мерщій сюди!
Я розчиняю двері:
Тепла і світла жаждуєш? —
Бери!..
По́зимки
Гей, підіймись!..
Годі ліньки ведмежі
Перегортати із ночі до дня!..
Зводить весна синь-смарагдові вежі,
Сонце протоки річні розвидня.
Міняться, креснуть галяви і плеса,
Ряст із яруги на діл вирина…
Скоро озимова сила воскресна
Звільнить з непам’яті душу зерна.
Знову навзаводи — груша і слива.
Спахнуть цвітінням…
Нема вороття!..
Лиш присоромлена щирість рослинна
Листям пов’є таємницю життя.
Довго ще соком тужавіти, зріти…
Літо зійде́ на стежину криву, —
Яблук
зрожевлені
метеорити
Викосять вщент вересневу траву!..
У барбарисовім кущі
У барбарисі — сполох: “Ців!..” та “Ців!..”
Щось і синиця теньканням долуче…
Насіялось між гілля горобців,
Дарма що непролазне та колюче!..
Все ж од куща на лікоть відійди…
Достатньо проти сонця подивиться, —
В нім… яблуневі жевріють плоди:
Розвісила вчорашня сніговиця?..
Та ледве сутінь зважиться на крок, —
Од всіх дивацтв одвівши недовір’я,
Мигтить в сімействі вивчених зірок
Новітньої галактики сузір’я…
Плач О́рни
(Скіфський переказ)
О мій наречений, ти канув, мов сокіл крилат,
О мій соловію, твої недослухані трелі…
Безхитрого батька підлещує хтивий сармат,
Виймаючи з пазухи кубки та грецькі тарелі.
Жалкується батько, під присмерком —
світла шука…
Сармат незворушний, камінною звівся стіною…
О, зглянься, татусю!..
Та сріберний дзвін капшука
Неначе коршак, над печаллю навис доччиною…
Мій біль — недопитий, погіркли меди,
мов полин.
І ніч невзоріла, що й день розгортається чорно…
Мій любий скіфе́ню, до мене спасенно прилинь,
Торкнися вікна
і спали мене шепотом: “О́рно!..”
Можливо, до тебе й не скинусь тоді стрімголов,
Сторожкою тінню нечутно ковзну од світлиці…
Зраділий сармат гонористо святкує улов,
Стрясає карафку і батька зове похмелиться…
На мене й не зиркне — тихцем до неволі привча,
Змірковує: ліпше, коли в самотині потуже…
О любцю, я спрагла зачати твоє дитинча, —
Невтішне воно, як нажите від нелюба-мужа.
О, як мені журно, та в розпач не вкинусь, повір.
Лютує погуба –
спашілого серця не виссе…
Я чую твій голос,
Минаю на подиху двір…
Торкаюся хвіртки, —
і вітер зриває завіси!..
с. Битиця, Сумщина
____________
* Битиця — село на Сумщині; тут збереглися рештки Битицького городища та скіфських поселень.
