Дмитро ПИЛИПЧУК: Віднайдення забутого, відкриття невідкритого

Василь ВАСИЛАШКО,

поет, лауреат літературної премії імені Лесі Українки і мистецької премії “Київ” імені Євгена Плужника, заслужений журналіст України, м. Київ

Маю приємність разом із редакцією “Слова Просвіти” сердечно привітати із 70річчям мого друга і земляка з Подільської Наддністрянщини, а вже понад півстоліття — киянина, поета, публіциста й перекладача, члена НСПУ, редактора, літературознавця і мовознавця, члена Народного Комітету захисту України Дмитра Пилипчука. Народився він 5 листопада 1945 р. у Гарячинцях Новоушицького району на Хмельниччині (до затоплення Новодністровським водосховищем — село поряд із моїм Куражином). Закінчив українське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1972). Працював у громадських організаціях і видавництвах. Чимало років віддав Укрпрофраді, що стала Федерацією профспілок України, де його й досі пам’ятають і цінують. Був помічником народних депутатів України Михайла Волинця і Дмитра Павличка.

Дмитро Пилипчук — патріот до глибини душі, через що у тоталітарний час змушений був аж на три роки перервати навчання в університеті, а згодом — і перебиватися без роботи за фахом і за покликанням. Особливо невтомно, послідовно боровся і бореться він проти русифікації українства, за розвиток і утвердження української мови як державної в незалежній Україні.

Яскравий творчий портрет Дмитра Пилипчука постає з його книжкових видань і публікацій у періодиці. Як редактор він відредагував і підготував до друку сотні книг художньої, наукової, довідкової та освітньої літератури. Був науковим редактором низки енциклопедичних видань (“Юридичної енциклопедії” в 6 т., “Великого енциклопедичного юридичного словника”, “Політологічного енциклопедичного словника”, “Малої енциклопедії “Українське козацтво”), редагував шеститомник “Політична історія України. ХХ століття”, український переклад книги Нормана Дейвіса “Європа. Історія” та багато інших важливих видань. Причетний до випуску тридцяти книжок Дмитра Павличка. Упорядкував і переклав два збірники п’єс для театру ляльок (1984, 1986). Перекладав афоризми С.Є. Леца, В. Брудзінського, “Знак біди” В. Бикова і “Каторгу” В. Пікуля.

Як поет Дмитро Пилипчук — автор таких глибоко змістовних і цікавих книжок віршів, як “Може, то лиш мені…” (2004), “Мої рубаї” (2007), “Терни” (2008), “Sapienti sat” (2009), “Епіграми та шаржі” (2010). Характерною ознакою усіх поетичних видань є те, що поет полюбляє такі класичні форми, як сонет, октави, рубаї, в яких йому вистачає майстерності багато сказати, метафорично, афористично, з підтекстом висловитися, схвилювати серце читача.

Дмитро Пилипчук — не вельми публічний поет. Через рідкісну скромність і завантаженість творчою роботою він не частий гість в аудиторіях, у студіях радіо і телебачення. Але його книжки є не лише в бібліотеках України, а й у багатьох провідних зарубіжних книгозбірнях, зокрема у найбільшій книжниці світу — Бібліотеці Конгресу США, в університетах США, Канади, Польщі.

Прикметно, що твори Пилипчука засвідчують його глибокий інтелектуальний потенціал. Стала подією вже перша його поетична книжка “Може, то лиш мені…” (2004), у передмові до якої Дмитро Павличко писав: “Безперечно, на його поезії лежить відблиск тружденної, але не холодної ученості; він любить класичні віршові форми сонета і рубаї, він добре почувається у системі метафор, що походять з античної та сучасної європейської літератур. Дуже цікаве входження Дмитра Пилипчука зі своїми античними реаліями в сучасну проблематику нашої літератури і взагалі у сферу духовного життя”.

Я також відгукнувся на першу поетичну книжку Пилипчука рецензією, яку опублікував 2005 р. журнал “Вітчизна” у № 3–4 під назвою “Те, що випало тільки йому…”. Пригадую, тоді я відзначив, що увагу поета привертають насамперед больові точки в житті України і українців; торкаючись їх, він вихлюпує з душі глибокі оригінальні і майстерні публіцистичні твори. Ось строфа з вірша “Не бійся”: “Не бійся стежку вибрати бідову, / Що встеле терням шлях твій до чеснот, — / Та бійся рідний зрадити народ, / Батьків, кохану, друга й рідну мову!..”

Коли читаєш поезії Дмитра Пилипчука, переймає подих і його інтимна лірика, якот вірш із вінка сонетів “Con amore”: “Надворі липень. Споловіло жито, / А я шепчу тобі щось сon amore. / Дай руку мені й серце, моя зоре, / І вдаль ходім через життєве жито. / Я вже віднині твій весь цілковито! / Не залякає нас життя суворе, / Енгармонійне небо синьозоре / Саможертовно буде нам світити. / Та раптом сам себе на тім ловлю: / Епітетів рушник дарма стелю / Розкішно молодій моїй царівні; Екстазом слів тебе не прихилю, / Не стане зброї у моїй зброївні… / Кричать троянди: “Я тебе люблю!” / Ottava alta галасують півні”.

А ось поета й літературного критика Михайла Стрельбицького не залишили байдужим друга (“Мої рубаї”) і третя (“Терни”) поетичні збірки Пилипчука, якому Стрельбицький присвятив окремий сонет під заголовком “Дмитро Пилипчук” із циклу “Сонетисилуети” (в тому унікальному циклі, до речі, загалом близько 200 сонетів!). Згаданий тут сонет Стрельбицького, — критика, що не цурається і найтоншого гумору, — це маленький “літературний портрет” поета: “Його сонет — достоту батисфера, / спрямована до сенсів глибочин, / де мови океан свій чинить чин, / “колись” перетискаючи в “тепера”. / Його сонет — зубата ненажера: / буття шматує зі своїх причин / і рве одежі, й ніжністю шипшин / виніжує вкраїнцяпіонера. / Його непередбачні рубаї / Лиш людям духу згожі і свої; / всяк з них черпай, зумієш, — то й викрешуй. / Його пісні для дів та молодиць / то крилять їх, то ложать горілиць — компліментарно тлять, але не брешуть. / З яких же його поєно криниць?”

А як публіциста Дмитра Пилипчука першим намагався відкрити (1989) сам Дмитро Павличко, на той час народний депутат СРСР і секретар Спілки письменників України та Спілки письменників СРСР. Видатний український поет узявся тоді одчинити двері найавторитетнішого в Союзі журналу “Новый мир” блискучому політичному памфлетові Пилипчука “Ох тії недобромисні запитання!” (у російській версії — “Ах уж эти неблагонамеренные вопросы!”), автор якого протестував проти імперської політики московщення неросійських народів СРСР. На жаль, спроба Дмитра Павличка не увінчалась успіхом. Сьогодні він згадує: “Один з очільників славетного московського журналу, ознайомившись протягом дня із текстом, сказав мені однозначно: “Мы такие вещи не печатаем!” Ще б пак! Адже Пилипчук мовою неспростовних аргументів і фактів говорив про лицемірство імперської національної політики, зіставляючи “ідеальні” настанови Леніна з реальними ділами правлячої партії” (Павличко Д. Голоси моєї долі: У 2 кн. — Кн. 2. — К.: Основи, 2013. — С. 405.)

Втім, найбільшим творчим здобутком Дмитра Пилипчука як автора є його безпрецедентна в мовознавстві і критиці книга “Болять мені загублені слова…” (2012 і 2013), що за обсягом і науковим освоєнням теми дослідження варта праці науководослідного інституту. У підзаголовку цієї величезної книги (53 облікововидавничі аркуші, 856 стор.) автор напівжартома так визначив її зміст і форму: “Мій додаток до першого тому Словника української мови у двадцяти томах”. Насправді це — безпрецедентна за своїм обсягом і глибиною дослідження мегарецензія на мегапроект академічного двадцятитомового тлумачного Словника української мови, в якій автор: аналізує гріхи та огріхи радянської тлумачної лексикографії і, зокрема, авторів одинадцятитомного СУМ’а (1970–1980); пропонує величезну за обсягом програму майбутньої роботи українських лексикографів; переконливо доводить, що оптимальний і можливий обсяг електронного тлумачного словника української мови може й повинен сягнути мільйона слів, а не 137 тисяч (як у СУМ11), і отже, що оголошений “священною коровою” і найбільшим досягненням наших мовознавців тлумачний одинадцятитомник репрезентує, в кращому разі, лише одну сьому лексичного фонду української мови; викладає свій діловий та етичний кодекс українського лексикографа. На базі опрацювання текстів десятків (а якщо точніше, то — сотень!) українських авторів Д. Пилипчук подає тільки в діапазоні першого тому СУМ20 понад вісім тисяч ілюстрацій, відсутніх у СУМ11, до п’яти з половиною тисяч слів, які так чи сяк “згубила” українська радянська і “не помітила” нова українська тлумачна лексикографія.

Потрясіння, яке мала б викликати ця праця Пилипчука в сучасних українських мовознавців і передовсім лексикографів, навряд чи можна порівняти із враженням, яке справила колись на сучасників книжка Бориса АнтоненкаДавидовича “Як ми говоримо” (1970). Тим часом слідів такого потрясіння ми не помітимо: академічне заціпеніння сучасних потенційних рецензентів зрідні тому “заціпленню”, про яке писав Шевченко: “Ніхто й не гавкне, не лайне, / Неначе й не було мене”.

А проте у двотомнику Д. В. Павличка “Голоси моєї долі” (2013, кн. 1, с. 404), у примітці до однієї з публікацій класика я віднайшов адекватну оцінку Пилипчукової праці: “…Д. Пилипчук видав книгу “Болять мені загублені слова…”. Так поетично названо найвидатнішу сучасну наукову працю про українську лексикографію […] Пилипчук не тільки назвав імена спеціально забутих майстрів нашої літератури (зокрема й класиків), потрактованих як ворогів радянського режиму, а й навів багато тисяч загублених нашими тлумачними словниками слів, показавши, як новий 20томний словник уже в першому томі демонструє, що радянська традиція прокрустування української мови ще не вмерла. “Болять мені загублені слова…” […] — це науково вагоме обґрунтування можливості й необхідності нового тлумачного словника української мови”.

Книгу “Болять мені загублені слова…” було названо серед кращих видань книжкової виставки “Планета українського слова” в Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д. І. Чижевського. Відомі схвальні відгуки на книгу в українській діаспорі у CША, Канаді, Франції. Автор отримав низку прихильних відгуків відомих українських науковців, зокрема академіків Дмитра Гродзінського, Віталія Дончика, Миколи Жулинського, Роксолани Зорівчак, Миколи Ільницького, Любові Мацько, докторів наук Софії Грици, Михайла Кочергана, Анатолія Мойсієнка, Олександра Пономарева, Миколи Сулими, Віктора Чабаненка, професора Василя Яременка, письменників Світлани Йовенко, Романа Лубківського, Сергія Плачинди, Євгена Сверстюка та інших.

Зокрема Дмитро Гродзінський пише своєму тезці: “Ви справді здійснили величезну, копітку й мудру працю. Я певен, що Вашу книгу будуть широко використовувати ті, кого хвилює подальша доля української мови”. А Микола Ільницький зауважує: “Після Вашої праці особливо виразно видно, який бідний і обсмиканий є одинадцятитомний словник, у якому опущені цілі пласти лексики і залишилися справді “словникові холодини”.

Тепер сам я особливо чекаю на вихід у світ великої наукової праці, над якою філолог Дмитро Пилипчук працює вже кілька десятиріч, — “Синонімічного словника української мови для редакторів та перекладачів”. У ній Дмитро Пилипович прагне янайповніше показати українцям і світові, що наша мова не лише красива, милозвучна, а й вирізняється серед мов світу тим, що дуже багата синонімікою.

За свою активну творчу і громадську діяльність Дмитро Пилипчук нагороджений знаком “Відмінник освіти України”. Втім, він давно заслуговує на високу державну нагороду (скажімо, почесне звання), на що я із шанувальниками ювіляра щиро сподіваюсь. Сподіваюся також, що вийдуть у Дмитра Пилипчука і нові талановиті поетичні, публіцистичні, наукові твори, для чого сердечно бажаю йому від себе, від своєї журналістськофілологічної родини, від Товариства “Знання” України доброго здоров’я, кипучої й невичерпної енергії, повноцінного творчого довголіття!