Доброчинство проти безчинства

Мішель Терещенко оновлює предківську землю

Олександер ШОКАЛО

Імітація

виборчої кампанії

Перед нинішніми місцевими виборами всю Україну було заставлено агітаційними щитами (білбордами), що їх у народі називають “бігмордами” (неологізм від часу президентських виборів 2004). Так партії впереміш із кандидатами змагалися в умінні одурачувати народ. Спекулюючи на суспільних інтересах та загальнонаціональних проблемах, політичні пройдисвіти мають виборців за дурнів. І той партійний цинізм узаконений. Під виглядом “політичної структуризації суспільства” партії узурпували конституційне право народу — єдиного джерело влади: за партійним виборчим законом, 98,5 % громадян України (вони не належать до жодної з 262 офіційно зареєстрованих партійклонів) позбавлені основного політичного права — балотуватися до рад усіх рівнів та через них брати участь в управлінні своєю державою. Український народ перестав бути єдиним джерелом і суб’єктом влади, а став об’єктом маніпуляції фінансовопартійними кланами. При такому узаконеному беззаконні (антиправі) корупційна (антисистемна) “держава в державі” усіма своїми репресивними засобами безкарно чинить з людьми що завгодно заради вигоди владарюючого клану. Така антинародна, антиправна технологія виборів без вибору. А партійна передвиборча агітація — то лише імітація виборчої кампанії. Люди знають, що вибори — фарс, і збайдужіли до них.

Певно, єдиною несподіванкою цих імітаційних виборів — неочікуваною для владарюючого клану й довгожданою для людей — стало обрання міським головою Глухова Мішеля Петровича Терещенка — нащадка давнього сіверського роду господарів і доброчинців. Несподіванка в тому, що під агресивним гнітом політичної корупції, яка позбавила український народ основного політичного права, позапартійний Мішель Терещенко переміг без жодного білборда й інформаційного ресурсу з вражаючим результатом — 65, 95 % (проти 31,9 % свого супротивника з потужним адмінресурсом). При цьому глухівські виборці засвідчили найвищу в Україні явку — 53,57 % (загальноукраїнська — 46,6 %).

Загалом же місцеві вибори показали, що владарюючий режим корумпованої “держави в державі” не допускає до суспільного управління ініціативних і самостійних людей. За такої антисуспільної політики цинічною є заява Порошенка, що суспільство загалом обрало проукраїнські партії, які входять у правлячу коаліцію: “Найголовніше: реванш антиукраїнських сил не відбувся”. Якщо обрано “проукраїнські партії”, то як при владі опинились антиукраїнські персони? Відбулася мімікрія старої владарюючої касти під личиною “нової еліти” до різних фінансовопартійних проектів, які імітують оновлення влади. Відбувся реванш старої колоніальної адміністрації.

Отакий політичний хеллоуїн з ряженими в проукраїнські маски антиукраїнськими лихварями й крамарями…

Глухів — місце

найпринциповішої битви

На Сумщині, яку називають північним анклавом сепаратизму, “смотрящим” лишився Деркач. Цей потомственний чекіст адмініструє тут з 1998го за ширмами різних партій (“Трудова Україна”, “Соцпартія”, “За єдину Україну!”, “Партія регіонів”). А нині як член парламентської групи “Воля народу” займався формуванням глухівського осередку партії “СолідарністьБПП”. Тобто, колишній реґіонал і далі керує стратегічним феодальним володінням на кордоні з Росією й заодно курирує Сумський осередок президентської партії, яка тут зазнала поразки.

Як стверджує Мішель Терещенко: “…Деркач купив і Блок Порошенка, і “Свободу”, і Радикальну партію, й “Батьківщину” в Глухові. Він був на сто відсотків упевнений, що виграє выбори. На Сумщині в людей склалося враження, що президенти — і Ющенко, і Янукович, і зараз Порошенко — “продали” ці території таким, как Деркач. …Деркач був прокучмівський, потім проющенківський, потім проянуковичівський. Тепер каже, що він пропорошенківський. У будьякому разі він вважає, що Сумщина — його королівство. І ми розгорнули кампанію проти режиму Деркача, який нині контролює всевсе на Сумщині” (“Главком”, 29.10.15). Свою виборчу кампанію Мішель Терещенко називає “своєю АТО”. Він переміг на виборах завдяки “армії волонтерів”, які оперативно виявляли й фіксували всі провокації та фальсифікації.

Тепер перед глухівським головою й волонтерським рухом постає ще важче завдання — подолати опір корумпованих держструктур. Мішель Терещенко усвідомлює, з чим йому доведеться зіткнутися: “…За вказівкою Деркача проти мене працюватимуть усі держструктури. Держструктури, працюючи проти мене, працюватимуть проти людей, які мене обрали. …Я знав, що рішення йти в мери може бути небезпечним для мене, та я вирішив піти, бо нам треба поважати ідеали, за які гинули й гинуть люди. …У мене є обов’язки перед моїми предками. У нас є родинний девіз: Прагненням до суспільної користі. Вони так жили. Вони давали 80 % прибутку для соціальної сфери — для Глухова й Києва. І я не можу обдурювати людей, не можу грати, обіцяти, але не робити. …Те, що ми робимо зараз, ми робимо для всієї країни. …Коли ми зробимо це — вся Україна зрозуміє, що це можливо. Зараз є фантастичний шанс зробити з України європейську країну, щоб люди тут нормально жили, отримували нормальні зарплати, мали нормальні перспективи. Все можливо. …Та я боюсь, що Глухів може стати такою буферною зоною, як Придністров’я, де всім керують тільки клани, мафія, де процвітає тільки контрабанда, як зараз. …Я не хочу бачити Глухів у цій зоні. …Глухів має бути не просто гарним, він має бути вітриною: кордон з Україною — вже кордон у Європу” (“Главком”, 29.10.15).

У Глухові постало вибухове протистояння між людиною з доброчинними намірами та кримінальноолігархічним кланом. Під командою “смотрящого” Деркача підконтрольна йому “жовта преса” розгорнула проти Мішеля Терещенка огидну кампанію знеславлення — кинула весь арсенал цинічної необільшовицької пропаганди, накопичений за 24 роки владарювання кримінальноолігархічнго режиму. Мішеля Терещенка звинувачено в намірах “откусить жирный кусок от богатств нашей страны” і що з його обранням почнеться “процесс колонизации Украины”. А насправді, Терещенко розпочав деколонізацію України. Тому журналісти й назвали Глухів місцем найпринциповішої битви.

В особі Мішеля сіверський рід Терещенків нагадав про себе необільшовикам — нащадкам і спадкоємцям тих більшовиків, які розграбували родові надбання Терещенків. Слід зважити й на історичногеополітичну місію Глухова — столиці (1708—1783) Лівобережної гетьманської України та північного стратегічного форпосту нинішньої України. Після ліквідації Гетьманщини метрополія винищувала, випалювала в Глухові всі ознаки української автономії, аби не дати пробудитися самостійному життю в колонії. А Глухів невідступно зберігав історичну пам’ять і дух неупокорення української волі. І господарська та доброчинна діяльність роду Терещенків стали потужним утвердженням української економічної та культурносоціальної самостійності. Культурногосподарське подвижництво Терещенків перервали більшовики, розграбувавши їхні надбання. А необільшовики намагаються взяти реванш: помститися за розкриття злочинів більшовизму і втримати “наследие своих дедов” — усенародний капітал, запрацьований українським суспільством за більшовицького режиму й розграбований необільшовиками на початку 1990х. Тому нинішня необільшовицька резидентура Московської метрополії, що контролює цей український форпост, не допускає нащадка патріотичного роду Терещенків до відродження самостійного господарського, культурносоціального й політичного життя Глухова. Бо справедливі зміни в історичній столиці Гетьманщини стануть прикладом для всієї України.

Подвижник відродження

аграрнотехнологічної

України

На Глухівщині Мішель Терещенко — єдиний підприємець, який развиває бізнес, інвестує. Цей подвижник з’явився в Глухові понад десять років тому. Успішний економіст і бізнесмен повернувся на предківську землю з Франції. З неймовірними для вільної людини труднощами, відмовившись віддавати місцевим феодалам половину заробленого й давати чинушам хабарі, він узяв в оренду прадідівську землю й заходився її оновлювати — відроджувати традиційне й перспективне для Глухівщини аграрне виробництво: льон, коноплі, лікувальні рослини, бджільництво. Під орудою Мішеля Терещенка успішно працють засновані ним компанії: “Лінен оф Десна” — найбільший в Україні виробник льону й льонопродукції; ТМ “Хеппі льон” — результат кооперації низки національних виробників; ТОВ “Десналенд” — виробник меду й продукції бджільництва, фіточаїв та лікувальних рослин, ягід, продукції з конопель і льону. М. Терещенко переконаний: “Мед і льон — українські традиції, це природна, екологічно чиста продукція, але технологія виробництва на низькому рівні. Мед і льон — це дві ніші, де Україна може бути номером один. Льон — це зелений бізнес. Це дуже важливо для планети, це потенційно великий ринок, та поки що це нова технологія, бо ми тільки починаємо” (“Platforma”, 20.11.2011). Ініціатива М. Терещенка відкрила перспективу відродження аграрних галузей не тільки Сіверщини й усього Полісся, а цілої України. Зрештою, це перспектива відродження нашої держави як аграрнотехнологічної країни.

Звичайно, така перспектива суперечить планам місцевих феодалів та “смотрящих” метрополії й колоніальної адміністрації — не допустити розвитку України й тримати її в колоніальній залежності як придаток метрополії для виробництва дешевої сільгосппродукції. Тому Глухівщина як стратегічний прикордонний край України з унікальними мінеральними й земельними ресурсами перебуває під особливо пильним прицілом кримінального олігархату. Місцеві владарі терпіли ініціативи Мішеля Терещенка, доки він не отримав українського громадянства й не запропонував свою позапартійну кандидатуру на виборну посаду міського голови Глухова.

Ініціатор збереження

української культурно

історичної спадщини

Шалений спротив і в Глухові, й у Києві викликають також громадянські ініціативи Мішеля Терещенка зі збереження української культурноісторичної спадщини, до якої належать будівлі, даровані Терещенками для суспільних потреб. Зачинщики всіх антитерещенківських кампаній — нові “хозяева жизни”, які “творят сегодняшнюю историю”. Це агресивний постбільшовицький синдром: дідибільшовики пограбували рід Терещенків, а онукинеобільшовики поприростали до награбованого. Мішель не заявляє претензій на власність, бо всі будівлі в Глухові й Києві рід Терещенків будував не для власних потреб, а для суспільної користі. Нащадок роду домагається тільки, щоб будівлі Терещенків, які є архітектурними пам’ятками національного значення, використовували за призначенням і не руйнували.

Неприпустимий прецедент стався з колишнім палацом Терещенків у Києві на бульварі Шевченка, 12, де з 1949 року міститься Національний музей Тараса Шевченка. До 200річчя Т. Шевченка тут проведено злочинну реконструкцію, в результаті чого зруйновано пам’ятку архітектури національного значення. Зруйновані архітектурна пам’ятка й природнокультурний ландшафт спричиняють подальше нищення національного культурного середовища. А непокараний злочин породжує нове злочинство. Так прецедентом безкарності нав’язується суспільству узаконене беззаконня. За домаганням громадськості й принципової позиції М. Терещенка, наприкінці вересня Міністерство культури таки доручило своїй Науковометодичній раді з питань охорони культурної спадщини розглянути питання “Про відновлення дверей центрального входу в Національний музей Тараса Шевченка”. Звичайно, постановка питання абсурдна. Натомість експерти Науковометодичної ради наполягли на поверненні будівлі первісного вигляду з усіма притаманними їй архітектурними особливостями відповідно до наукової реставрації 1985–1989 років. А фінансовими зловживаннями повинна зайнятись прокуратура. Мішель Терещенко публічно заявив: “Фундація спадщини Терещенків” подає в суд на директора музею Д. Стуса та архітектора Л. Скорик, які дуже серйозно порушили закон. Зруйновано не тільки пам’ятку архітектури, знищено душу дому Терещенків і дух музею Шевченка. Тут усі ознаки кримінальної справи. Я знаю також, що ремонт пов’язаний із сильною корупцією”. Дозвіл Мінкультури на злочинну реконструкцію пам’ятки й блокування розслідування цього злочину свідчить про причетність відомства до корупції.

Корупція — основа антиправної “держави в державі”, бо порушує фундаментальний принцип права — невідворотність покарання. А основою відновлення права є правосуддя — справедлива покара за злочини. Але в Україні вся правоохоронна й судова служби самі є злочинними, бо застосовують вибіркову підсудність лише до “неугодних” владарюючому режимові.

Тепер щодо політичних спекуляцій довкола перейменування Київського національного музею російського мистецтва в Київский національний музей “Галерея Терещенків”. З цією ініціативою виступили депутати Київської міської ради на підставі офіційного звернення родини Терещенків. На початку жовтня в Київміськраді відбулися громадські слухання з цього приводу. Суть питання: 1922 року на основі мистецьких колекцій Миколи, Івана й Федора Терещенків було відкрито Київську картинну галерею. А 1936 року галерею перейменовано на Київський музей російського мистецтва. Нині по суті йдеться про відновлення первинної назви цього мистецького закладу, пов’язаного з родиною Терещенків. Таким чином відновлюється історична справедливість. Ось фахова й громадянська позиція видатного мистецтвознаця Дмитра Горбачова: “Перейменування 1936 року Київської картинної галереї на Музей російського мистецтва було частиною русифікації України у 30х рр. На русифікації тоді робили кар’єру… Найменувати цей поважний заклад Галереєю Терещенків вважаю цілком справедливим і закономірним. Адже це світова практика — називати музеї іменами свох фундаторів”. Однак триває спекуляція на “русскости” мистецтва, хоч зрозуміло, що музей закладали на ідеологічній імперській платформі “общерусскости”. Так за пропагандою російського мистецтва приховується пропаганда “русского мира”. Отже, необхідно відновлювати не тільки первинну історичну назву цього мистецького закладу, а й концепцію його діяльності. А в ширшій перспективі це може бути Київський національний культурномистецький центр імені Терещенків, де буде представлено унікальний український феномен — синтез господарництва, меценатства, культурносуспільного подвижництва.

Головний ресурс для розв’язання українських проблем — люди

На переконання Мішеля Терещенка, в Україні багато проблем, та ще більше можливостей їхнього розв’язання. І головний ресурс для розв’язання українських проблем — люди: “Найцінніше багатство в Україні — люди. Українським народом важко керувати. Українці — індивідуалісти, вони думають і говорять, що хочуть, і роблять, що хочуть. Зате українці ініціативні й хочуть працювати. В Україні є так багато можливостей. Одна проблема — це те, що молодь виїздить за кордон” (“Platforma”, 20.11.2011). Справді, хоч кримінальний олігархат і розграбував природні ресурси й основний національний ресурс — землю, та народ поверне їх собі. Людський ресурс — головний і останній, без нього нікому вже буде повертати розграбоване й відновлювати Україну. Тож коренева проблема національної безпеки України — збереження українського людського потенціалу, що його вимітає хвилями еміграції колоніальний режим.

Ніхто з політиків, пов’язаних кримінальнопартійною круговою порукою, яку вони цинічно назвали “солідарністю”, не відважиться розірвати морочне кружало одурманення й пограбування народу. Всі вони тримаються в злочинній зв’язці через страх втратити дармову вигоду. На доброчинність спроможні тільки вільні, самостійні люди, які відважилися зробити виклик антисистемі кримінальноолігархічної “держави в державі”.

Мішель Терещенко за підтримки волонтерського руху спроможний розірвати те морочне кружало. Його дід Михайло Терещенко розкривав злочинство більшовицького вождя і його комісарів, а тепер він розпочав боротьбу проти необільшовицьких комісарів, які під різними партійними ширмами коять одне безчинство — нищать українських людей.

Мішель Терещенко протидіє безчинству антисуспільних фінансовопартійних кланів доброчинним родовим принципом — “Прагненням до суспільної користі”. Натхненна духом доброчинства й справедливості всенародна воля зможе змінити колоніальний режим на суспільне самоврядування й утвердити реальну самостійність України.