Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ
Немає такої людини у Вижниці, що на Буковині, яка б не показала дорогу до краєзнавчого музею. Українська світлиця, створена дбайливими руками подружжя Іванюків — Михайлини і Михайла, відома нині не лише на рідній Буковині, а й у багатьох країнах світу. Чимало краян поспішають сюди, бо тут, у світлиці, кожен відчуває себе причетним до трагічної і героїчної вкраїнської історії. На жаль, життя невпинно вносить свої корективи. Минулого літа пан Михайло відійшов у вічність. Проте лишилася вірна дружина Михайлина, яка переймається тим, аби встановити пам’ятник чоловікові, з яким прожила довге щасливе життя. Певно, що доля поєднала їх невипадково — з юних років — і до золотого ювілею.
Червона калина на рушнику долі
Народилася Михайлина у селі Чорногузи, на славній буковинській землі. Історія її родини — віддзеркалення трагічних подій, що відбувалися на її теренах. Батька, Степана Дучука, неповнолітнього круглого сироту 1916 року загнали під Заліщики, що на Тернопіллі, австрійські жовніри копати шанці, щоб стримати наступ на Буковину австрійської армії Олексія Брусилова. Та це не допомогло. Москалі Буковину окупували, а Степана Дучука разом з іншими буковинцями австрійці кинули на італійський фронт у Альпи. Після проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року він тікає додому. У Коломиї Степана затримали колишні австрійські жовніри 41-го Буковинського полку, які вже перейшли на бік України. Там зустрів багатьох хлопців зі свого села. Дали Степанові коня, і той поскакав на ньому аж до Києва обороняти Україну від ворогів, які руйнували українські міста й села. Усього зазнав вояк: потрапив до польського полону; перебував у Львівському концтаборі полонених “Бригідка”, звідти втік додому. Тут його заарештували румуни й кинули до в’язниці в Чернівцях. Воював із фашистами, був тяжкопоранений, додому повернувся без руки. Мама Євдокія з братами Василем та Григорієм та сестрами Катериною і Марією у Чорногузівському сільському хорі 3 листопада 1918 року, в день Буковинського віча у Вижниці, яке проголосувало, що Україна має бути у складі Української Самостійної Соборної Держави, співали:
Вже воскресла України і слава, і воля,
Вже нам, браття українці, усміхнулась доля.
Гинуть наші воріженьки, як роса на сонці,
Вже пануєм і ми, браття, у своїй сторонці…
Патріотична українська родина, в якій виховувалася Михайлина, жила в очікуванні дива, адже Україна постала! Україна буде вільною державою! Та радість людей була передчасною. Мить свободи — і знову морок окупації. На Буковині панували нові господарі — румуни, забороняючи все українське. Карали палицями навіть за привітання: “Доброго дня!”. Ріка Черемош, над якою розкинулося село Чорногузи, було кордоном між Польщею та Румунією. Якось старша Євдокіїна сестра Катерина забрела в Черемош — і її румунські прикордонник застрелили, а двох рідних братів Григорія і Василя, які з правого берега Черемошу (окупованого румунами) перейшли на радянський берег цієї ріки біля містечка Кути, схопили радянські прикордонники і відправили аж у Магаданський концтабір (де вони загинули від голоду). Доля рідних людей бентежила душу Михайлини, і вона всотувала почуте, побачене, шукала однодумців. Та щирих друзів знайти було нелегко, часто зазнавала переслідувань, бо не належала до компартійних організацій. І все-таки доля усміхнулася Михайлинці. Працювала медсестрою у селі Долішній Шепіт, а її обранець Михайло — вчителював у місцевій школі. Одразу сподобалися один одному. Він високий, розумний, щирий. Про свій вибір не пошкодувала. Пройшли разом крізь усі випробування долі, проживши у любові, шануючи один одного. Може, у цьому полягає секрет щасливого подружнього життя? “Ми ніколи не ділили роботу на свою і чужу, завжди допомагали один одному”, — говорить пані Михайлина. Усе, що робили, — для громади, для рідної Буковини. Хоча ніколи не розкошували, статків не нажили. “Нам нічого не треба, ми радіємо, що дожили до часів Незалежності. Тішимося, що змогли зробити щось для України”, — у словах пані Михайлини немає самозамилування, вона щира. Із 1990 року вона співає у Вижницькому хорі “Просвіта” ім. Т. Шевченка та церковному хорі Свято-Михайлівської УПЦ КП. У Вижниці чиновники знають: якщо пані Михайлина береться за справу, вона обов’язково доведе її до кінця! Вона організувала збирання коштів на пам’ятник Тарасу Шевченку та Лук’яну Кобилиці, працювала скарбником під час побудови пам’ятної каплиці над річкою Виженкою з нагоди 75-ліття Буковинського віча (яке відбулося тут 3 листопада 1918 року). Нікого не лишали байдужими виступи дітей з гуртка “Червона калина”, які є незмінними учасниками усіх урочистостей не лише у Вижниці, а й в інших населених пунктах Буковини та Галичини.
Українка — мати, берегиня роду
Пані Михайлина пригадує 1994 рік, коли в Івано-Франківську зібралося 288 делегаток (зокрема 29 представниць із США, Австралії, Канади, Чехії, Росії) на Світовий конгрес із нагоди 110-річчя жіночого руху в Україні, започаткованого письменницею та громадсько-культурною діячкою Наталею Кобринською. Михайлина Іванюк разом із Віорікою Малярчук були делегатками на цьому конгресі від Вижницького осередку союзянок. Вони разом з усіма делегатками автобусами проїхали Івано-Франківщину від Галича до Косова, відвідавши осередки союзянок, музеї та пам’ятки історії в Івано-Франківську, Калуші, Болехові, Галичі, Тисмениці, Коломиї, Косові. Але особливо Михайлину Іванюк вразив стенд Калуської світлиці, на якому висвітлювалася робота союзянок. Михайлину не полишала думка: “Як створити світлицю у Вижниці?” Прагнула висвітлити роль жінки у боротьбі за Українську державу, і тому, щойно повернувшись додому, відразу взялася за роботу. “На замовлення світлиці художник Віталій Косович намалював портрети Наталії Кобринської, Княгині Ольги, Насті Лісовської-Роксолани, Софії Галечко, Соломії Крушельницької. На видному місці виставлено образи, а також картину “Лебеді”, на якій зображено, як через моря і скали втомлені птахи повертаються до рідних гнізд. Перед картиною в рамках під склом гасло: “Вертайтеся, Лебідоньки, на рідну Вкраїну!” як уособлення тих українців, яких доля розкидала по всьому світу. На велосипеді об’їжджала навколишні села, зустрічалася з родинами репресованих, слухала розповіді людей, які зазнали стільки лиха… Нині у Світлиці зберігаються відомості про багатьох жінок-подвижниць. Із повстанським рухом була пов’язана Ганна Гожда з Підзахаричів, яка у повоєнні роки працювала прибиральницею у Вижницькому НКВС, спостерігаючи, як знущаються над засудженими. За зв’язки з УПА її засудили на 25 років тюрми. Відбувши термін ув’язнення і повернувшись на рідну землю, долучилася до боротьби за незалежну Україну. Коли будували пам’ятну каплицю на місці Буковинського віча, Ганна Гожда віддала на будівництво свою мізерну пенсію. Майже всі документи розкривають невідомі сторінки в історії українського народу в роки більшовицького свавілля. Деякі з них оформлені в альбоми. Епіграфом до альбому “Ми були, є і будемо” взято слова поетеси з Тернопілля Марійки Потикеви-Заболотної: “Доля людині дається від Бога, але тисячам наших краянок долі покалічили кати”. Цінні матеріали також зібрані в альбомах “Вам дзвони не грали”, “Українці за кордоном”, “Рівня”. Збирачі матеріалів не обмежувалися тільки Вижниччиною чи Буковиною. У світлиці є стенд “Доля однієї родини”, де Михайло Софійчук описав трагедію родини Михайла Семчишина в селі Спас Коломийського району. 9 січня 1946 року опергрупа Тимофійова спалила хату, стодолу, стайню родини. Сина Дмитра тричі засуджували на 25 років каторги, звідки йому вдалося двічі втекти. Всю сім’ю вивезли в Сибір, а найстаршу доньку Марію 1952 року засудили на 25 років ув’язнення. Ось так можна вивчати історію рідного краю — правдиву і не сфальсифіковану. Особливо тішиться пані Михайлина, коли до музею приходять діти, підлітки. “Пишайтеся цим, бо наша історія написана кров’ю героїв, які віддали своє життя за нашу з вами свободу. Завжди будьте гідними, бо ми здавна живемо на своїй, Богом даній землі”. А ще Михайлина Іванюк наводить приклад з письменницею Наталією Кобринською, яка завжди переймалася долею України. На її пам’ятнику в Болехові написано: “Мене вже серце не болить”. Глибоко символічні слова, які примушують замислитися над долею України сучасників. Михайлина Іванюк переконана, що для небайдужих роботи вистачить на багато років, адже тільки за 1940—50-і роки з Чернівецької області більшовики на спецпоселення вивезли 11 145 осіб. Цю величезну роботу пані Михайлина провадить на громадських засадах. Утім, на долю вона ніколи не скаржилася, завжди відчувала підтримку свого чоловіка, друга, однодумця Михайла Іванюка.
Його безцінні скарби
Михайлові судилося жити під владою Польщі, Німеччини, Радянського Союзу. Народився 2 липня 1929 року в селі Спас Коломийського району Івано-Франківської області. Багатодітна селянська родина самостійно обробляла землю, посадила великий сад. Змалку захоплювався історією, кохався у піснях. Пригадує, що навчання у школі було тяжким, кожна нова влада повертала учнів у попередній клас. Мовляв, яке там може бути навчання… А от коли у вересні 1951 року Михайло Іванюк став студентом українського відділу Чернівецького держуніверситету, був розчарований тим, що всі предмети ведуться… російською мовою. Михайло був “безпартійним”, а це означало, що залишився без стипендії. “У селах велика біда, а в містах ще більша, — пригадував Михайло Іванюк. — Черги за хлібом вишикувалися ще звечора, але ж його треба було за щось купити. Вирішив перевестися на заочний відділ, аби хоч щось заробляти”. Під час “хрущовської відлиги” з’явилося розпорядження, що керівні кадри у школах повинні мати відповідну освіту. Так, 1956 року Михайло Іванюк стає заступником директора Долішньошепітської школи. 1957 року закінчує Чернівецький університет і з 1959 року починає працювати інспектором шкіл Вижницького райвідділу освіти. “З морального боку вважав цю працю почесною, бо на такій же посаді у цьому районі працював колись письменник Юрій Федькович. А умови інспекторської праці були виснажливими. Місячний заробіток був набагато нижчий, ніж в інших працівників освітніх установ”, — писав про побратима Дмитро Никифоряк. До обов’язків інспектора належала вся діяльність учительства і навіть статистична звітність. Райвідділ освіти транспорту не мав. До шкіл інспектори добиралися попутніми автівками, а до присілкових освітніх установ ходили пішки. Школи працювали у дві-три зміни. Влада зобов’язувала вчителів бути присутніми на всіх колгоспних і сільських заходах. Учителі не мали вільної хвилини навіть у вихідні та святкові дні. На згадку про ті інспекторські часи залишилися сходжені шляхи-доріжки, якими довелося пройти Михайлові. На початку 70-х років в Україні загострилася політична ситуація. Переслідування інтелігенції посилилося. Під час компартійної конференції у Вижницького районі в серпні 1973 року
інспектора шкіл райвідділу освіти Михайла Іванюка заочно звинуватили в “українському буржуазному націоналізмі”. Основна причина — він вимагав від учителів літературного мовлення на уроках і захищав права української мови в Україні. Одвічне українське питання…
Заходів вжили негайно. Спочатку Михайла Іванюка перевели з інспектора шкіл на посаду вчителя української мови і літератури Виженської восьмирічної школи. 1980 року вийшов на пенсію за вислугою років. Не вірилося, що праця скінчилася, а його “послуг” більше не потребують. Розмірковував над власною долею і долею українського народу. За три десятки років наполегливої праці не зроблено нічого ані для рідного українського народу, ані для себе. Усе, що надбали з дружиною, — книжки, рукописи, статті… З прикрістю усвідомлював: його знання нікому не потрібні. Пригадав, коли звільнявся 1951 року з учительської праці, то у Яблунівському райвно з ним чемно попрощалися і на дорогу сказали: “З вашим виїздом відчуватимемо в районі втрату”. А от коли звільнявся з педагогічної праці досвідченим педагогом, нічого доброго не почув. Треба було звикати до нового статусу. Душа знаходила спочинок, коли писав про наболіле. Так з’явився рукопис “Вік у неволі”. Мав удосталь часу, тож опрацьовував почуті в дитинстві українські пісні, записував народні перекази, легенди, казки, прислів’я. І хоча ця копітка праця здійснювалася безоплатно, але й на неї потрібен був дозвіл партчиновників. Зрозуміло, що працювати доводилося всупереч обставинам, проте це не зупиняло Михайла Іванюка. Невтомному краєзнавцю вдалося записати понад 100 народних ігор, 200 переказів і легенд, 1100 пісень, 5000 прислів’їв, 8000 анекдотів. Це вже пізніше, коли дочекався омріяної незалежності, його назвуть висококваліфікованим спеціалістом, ерудитом, “ходячою енциклопедією” в галузі мовознавства, літератури, української духовності й мистецтва. Але визнання потрібно було дочекатися, як дбайливий господар дочікується стиглих плодів зі свого саду. А тоді, за радянщини, коли під забороною був навіть натяк на українське, було неймовірно важко. Але завжди поряд була його вірна берегиня — Михайлина, з якою пройшов крізь буревії і заметілі долі. І дочекався, коли випогодилося. “На шляху в науку та письменство перед ним стояла серпаста і молоткаста червона рогатка, — ділиться спогадами дружина Михайлина. — Він навіть не міг працювати учителем “колхозного языка и литературы” у середній школі, а вчителював у маленьких і віддалених від райцентру селах із неповно-середніми школами. А причиною його праці на посаді інспектора шкіл була низька заробітна плата з частими роз’їздами за власний рахунок до населених пунктів і хрущовська політична відлига після сталінщини. Зрештою, вона й не була керівною. І праця в домашніх умовах з книжкою та олівцем у руці рятувала його від гіркоти та болю й повсюдної несправедливості в умовах будівництва світлого майбутнього всього людства та компарт-горілчаної отрути”.
Михайло — добротворець
Поетеса з Вижниці Надія Кибич назвала невтомного збирача українського фольклору Михайла Іванюка “добротворцем”, присвятивши йому такі рядки: “Роки наближають людину до межі, щоб підсумок підбити честь по честі, а він стоїть на тому рубежі, і далі хрест важкий свій прагне нести”. Михайло, який із ранніх років зрозумів, що чужинська влада ніколи не принесе українцям добра, дотримувався цієї істини протягом усього життя. Михайло Іванюк — автор збірки поезій “Невільнича поезія” (1994) та оповідань “Голодна вечеря” (1999) і “Боротьба трьох розумів” (2004). У його доробку — краєзнавчо-енциклопедичне дослідження “Літературно-мистецька Вижниччина”, в якому можна знайти імена талановитих буковинців, які своєю працею прославляють рідний край, його мистецтво, літературу, працю. А скільки праць так і лишилося в рукописах? Шкода, ще такий його неоціненний доробок, як книжка “Народні ігри та іграшки”, не використовується у навчальних і позашкільних закладах. Адже ігри, в які бавилися наші прадіди, — то криниця знань, мудрості, добра.
Пригадую, як наголошували Іванюки на важливості відродження національних традицій. Адже без цього годі розраховувати на зміни у суспільстві. Завжди вражало, як подружжя Іванюків торувало свій життєвий шлях — гідно, самовіддано, красиво. Михайло і Михайлина завжди були активними членами “Просвіти”. 1992 року пожертвували свої невеликі пенсії, коли краяни збирали гроші на пам’ятник Шевченкові. До речі, саме хористи Вижницького хору “Просвіта” взяли на себе основний тягар під час будівництва пам’ятника Т. Шевченкові, а також каплиці, закладеної на згадку про Буковинське віче. Просвітяни були ініціаторами створення символічної могили борцям за волю України.
Михайло Іванюк завжди був найактивнішим хористом. Надзвичайно цінною є збірка “Повстанські пісні в записах Михайла Іванюка”, до якої увійшли сто найкращих повстанських пісень, записані ним більше як півстоліття тому у своєму рідному селі Спас Коломийського району Івано-Франківської області. Ще в юнацькі роки пан Михайло, який був очевидцем повстанського руху, захоплювався піснями, які співали вояки УПА на постоях і маршах. Тексти цих пісень записував ще в ті роки, а мелодії запам’ятовував. До збірки, записаної Михайлом Іванюком, увійшли не тільки повстанські пісні, а й стрілецькі, козацькі, а також ліричні про кохання… Нині пані Михайлина шукає розради у громадській діяльності, завжди рада спілкуванню з однодумцями. Двері музею не зачиняються, щодня приймаючи гостей з усіх куточків України. Українці їдуть сюди, аби доторкнутися до героїчної нашої минувшини. Тож нехай в ім’я світлої пам’яті невтомного сівача на рідній ниві Михайла Іванюка Господь подарує його дружині ще багато років творчого та активного життя.
