Іван БУРТИК,
США
“Шановна Пані Редакторе, дякую Вам за патріотичне “Слово Просвіти”, з яким я часом маю можливість ознайомитись і симпатизую Вашим авторам. Надсилаю Вам матеріал про Музей мучеництва і героїзму Українців там, де мільйони нашого люду каралось у таборах, а з України зовсім немає експонатів. Буду вдячний за допомогу”.
З листа до редакції
Мабуть, немає другого музею у світі, де б так докладно було відтворено насильство над невинними людьми, яке щоденно творили московські садисти у концтаборах ГУЛАГу.
Цей Музей цікавий тим, що розташований у будинку колишнього головного управління садистів — керівництва всіх невільничих таборів Казахстану, які панували над життям і смертю в’язнів і були підзвітні тільки центральному органу — Політбюро ЦК КПСС.
Після амністії 1956 року уряд СССР наказав зруйнувати всі будівлі таборів та зарівняти всі цвинтарі при них, щоб не залишилось жодного сліду від існування ГУЛАГу. Яким чином вдалося зберегти будівлю управління у Казахстані?
Коли я приїхав 1997 року на зустріч з українською громадою до селища Долинки, дорогою запитав у жінки:
— Де той будинок, у якому має відбутися зустріч?
— Недалеко, — каже, — я проведу — вперше їду туди в машині.
Заїхали під порожній зарослий хащами будинок:
— Оце воно тут було — головне управління.
До авта підбіг маленький хлопчик і питає:
— Ви, напевно, шукаєте мого діда? Почекайте, зараз приведу.
За кілька хвилин з’явився старенький пан із паличкою і представився:
— Професор Жембаков. Мабуть, цікавитесь, як там всередині? Прошу, заходьте.
Величезний двоповерховий дім — у жалюгідному стані, навіть долівка зірвана в багатьох кімнатах. Коли я сказав, що приїхав з Америки, старий аж скрикнув із радості:
— То Вас Бог привів до нас! Я довго чекав на когось із закордону.
Він розповів, що цей будинок покинуто понад шість декад тому і нині виставлено на продаж для знесення, але немає покупців, бо тут нічого не залишилося вартісного. Попросив мене допомогти зберегти дім від зламу, щоб створити тут інтернаціональний музей. Мовляв, треба написати листа до президента Назарбаєва з проханням про підтримку. Щоб заспокоїти старого, пообіцяв: добре, напишу. Взяв його адресу й тепло попрощалися.
На зворотному шляху я перебирав у пам’яті події, враження і осіб, з якими довелося зустрітися. Той дім зі старим професором не давав мені спокою, думки юрмилися в голові. У такому музеї була б добра нагода показати світові страшну трагедію українських страдників ГУЛАГу — чому б не спробувати?
Як голова РОДУУККА (Ради оборони і допомоги українцям Українського конгресового комітету Америки), я написав прохання на ім’я президента Назарбаєва і вислав до проф. Жембакова, а він переслав зі своїм супровідним листом до Назарбаєва.
Правду кажучи, навіть не сподівався на відповідь, але через п’ять тижнів її одержав: що продаж затримано і можна шукати спонсорів для побудови музею. То був початок 10річних пошуків спонсора.
Почав від посольства України, представників в ООН, народи яких були в’язнями совєцьких концтаборів — усі схвалювали ідею, але ніхто не хотів братись за справу, яка мала коштувати близько шести чи семи мільйонів доларів. Мої надії слабшали, але, як каже народне прислів’я, коли всі двері зачинені, то Господь залишає одне вікно відчиненим.
Під час поїздки до Казахстану 2007 року Голова Асоціації українців Казахстану адвокат Михайло Парипса замовив для мене зустріч із губернатором Карагандинської області. Розмова планувалася на півгодини, а тривала півтори. Зі мною були мій заступник Петро Палюх та американський журналіст Брайн Спадора.
Після тривалої розмови та переконування у потребі такого Музею, губернатор пообіцяв, що після наради з керівниками області упродовж місяця повідомить мене про рішення.
Нарешті надійшло повідомлення, що уряд погодився почати відбудову.
У грудні 2009 року я одержав повідомлення про те, що Музей буде відкритий 1 січня 2010 року, а отже, готуйте експонати, бо ми знаємо, що Українців у таборах ГУЛАГу було найбільше.
Робота закипіла. Я підготував комюніке до преси й інтернету в Україні, Європі й Америці про те, що Музей пам’яті жертв політичних репресій у поселенні Долинка вже відкритий. А отже, Управа РОДУУККА звертається до світового українства, щоб надіслали інформацію про в’язнів або їхні родини, або про примусово виселених осіб.
Потрібно надати: фотознімок особи чи осіб, дату народження, місцевість, де був засуджений і на скільки років, де відбував свій вирок і чи ще живий. Якщо хтось має одяг, що належав в’язням, листи чи інші речі — теж дуже бажано.
Ми просимо всі українські ЗМІ у світі розмістити і поширити це оголошення, щоб не залишилося жодної особи, яка б не змогла використати цієї унікальної нагоди.
Поштова адреса Музею:
Республіка Казахстан, Карагандинська обл.
п. Долинка — 101 604, вул. Шкільна, 39. Музей.
Директору Музею
Минуло п’ять років із дня відкриття Музею, тут є багато цікавих речей, але українських мало. На жаль, навіть місцеві мешканці не зробили великого внеску. І це при тому, що там живе понад півмільйона осіб, котрі офіційно зареєстровані Українцями, а ще більше незареєстрованих.
Не знаю, як і чим можна зрушити людську байдужість! Ми повинні фактами засвідчити московські злочини. Бо це один із дієвих засобів безкровної боротьби з Москвою, яка зараз прагне перемогти нас на всіх фронтах.
На знімках бачимо, що Казахи не побоялися показати голу правду про злочини, навіть є закривавлена кімната розстрілів невинних. Висока смертність від голоду у концтаборах була не через брак харчів у Росії, то було продовження одного із засобів геноциду нашого Народу, який започатковано сотні років тому і який триває й сьогодні на Донбасі.
У цій жахливій затяжній боротьбі за існування Українського Народу доти не буде тотальної перемоги над Москвою, допоки український уряд жорстко не покарає усіх продажних державних зрадників, корупціонерів і хабарників. Поки кожний Українець у світі не буде готовий, в силу своїх спроможностей, зробити вагомий внесок у цю боротьбу за збереження волі й незалежності нашої Нації.
