У Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара” відбулася виставка робіт художниці Єлизавети Миронової (1929—2010) — “Розкопаю гору та посію рожу”.
Майбутня художниця народилася у селі Сошників, тепер Бориспільського району Київської області у сім’ї хліборобів. Її шлях до визнання і слави був нелегким і довгим.
Потяг до краси і творчості виявився у дівчинки ще в ранньому дитинстві. Зовсім малою вона могла довго роздивлятися візерунки від морозу на шибках, тіні від каганця на стінах і малювати все побачене. Особливо їй подобалися материні барвисті розписи, що прикрашали стіни домівки. Саме за ними маленька Єлизавета засвоювала азбуку народного малювання, проходила практичну материнську школу. Гострі враження дитячих літ, наснагу творчості майстриня зберегла на все життя. Ліза спочатку малювала ломачкою на битих моріжкових стежках, бо в хаті на стінах мама не дозволяла. Старшою вже почала малювати на обрізках полотна зі старих сорочок рослинними фарбами, на стінах хати — кольоровою глиною.
Ось що згадувала майстриня про своє дитинство: “Пам’ятаю, як мати відрізала шмат простого полотна та й каже: “Бери, дочко, цю основу. Вона міцна, не рветься. Барви бери у сонця та іди в люди”. Я довго стояла, мов укопана, дивилася на матір, щоб увібрати її образ назавжди у свою душу… У маленькій хатині із заплаканими віконцями, на старій скрині, що правила за стіл, я розмістила той шмат полотна, намотала на палички квачики вати із старої куфайки, поклала фарби, намішані з усього, що було під рукою, — буряка, глини, сажі, та й вивела першу свою картинупісню, піснютугу: “Зійди, зійди, місяченьку, ще й ясна зоря, Та освіти доріженьку, де живе вдова, А в тієї удовиці дочка молода”.
1950 року Ліза закінчила школу і почала малювати людям на замовлення. Кому декоративне панно, кому рушник, кому пейзажі. Кожен, хто будував нову хату, замовляв дівчині панно, щоб щастило у новій оселі. Так зростала популярність молодої художниці.
Картини Єлизавети Миронової неважко відрізнити від інших художників завдяки різнобарв’ю народних сюжетів і кольоровою гаммою. Її роботи прикрашають стіни ресторанів, вони стали основою для численних гобеленів і панно. Вона створювала ілюстрації до дитячих книг та декорації до фільму “Ніч на Івана Купала”.
Як стверджують мистецтвознавці, дивовижні роботи Лізи Миронової випромінюють добро і любов до навколишнього світу. На її полотнах чарівна природа рідної землі, лицарікозаки, дивовижні квіти і чудернацькі тварини, сюжети з народних свят і обрядових дійств, символи України, щасливі родини, розмаїття українських костюмів.
Полотна художниці близькі по духу для світосприйняття дорослим і дітям. Її народні мотиви возвеличують простих сіячів, підкреслюють чарівність українського села, свідчать про любов до Батьківщини.
Ось як висловилися про роботи Єлизавети Миронової її сучасники ще наприкінці 1960х років:
“Вам, видно, і не снилося, що у нас є такі самоцвіти, як Ліза. І не розписи, як їх тут називають, а пісня душі, принесена і віддана людям”.
“Щира дяка і шана художниці за чудове мистецтво, яке теплом овіває нас, переносить у рідний кут селянських хат, під рушники з півниками, вишитими мамою”.
На виставці представлені твори майстрині з приватної колекції її родини та фондів музею Івана Гончара, а також фотографії, рукописи та видання ілюстрованих нею книжок. Особливо увагу привертають картини “Тарас Шевченко”, “Криниця скарбів. Григорій Сковорода”, “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Хрущі під вишнями гудуть”, “Чумаки”, “На Новий рік”, “Колядники”, “Історичне село”, “Знов повернулись журавлі”.
