У День української писемності та мови 9 листопада в Укрінформі в рамках постійно діючого форуму “Українська альтернатива” відбувся круглий стіл “Слово давнє і сьогочасне в контексті політичних реалій України”. У ньому взяли участь Павло Мовчан, Іван Заєць, Микола Жулинський, Олександр Пономарів, Віктор Набруско, Георгій Філіпчук, Степан Хмара, Кирило Стеценко, Олесь Журавчак. На переконання більшості учасників експертної зустрічі, українська мова наразі ще не стала насправді державною через те, що відсутня законодавча норма, яка б зобов’язала всіх державних службовців володіти українською мовою, нею користуються далеко не всі посадові особи навіть найвищого рангу. Така ситуація у нинішніх умовах є прямою загрозою національній безпеці. Розмову модерував голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан. Сьогодні подаємо окремі виступи учасників цього заходу. Публікації продовжимо в наступних числах тижневика.
Розвінчувати
шкідливі міфи
Кирило СТЕЦЕНКО, голова Київського МО “Просвіти”:
— Вітаю усіх зі святом і бажаю, щоб це свято української писемності та мови стало щоденним, а не раз на рік.
На мій погляд, особливість інтелігенції як стрижня духовної еліти нації в творенні невидимих силових культурних ліній, які завжди стратегічні. Будьяка культурна політика тоді стає культурною політикою, якщо вона інтегральна і стратегічна. Бо ці спорадичні хапання після втрати Криму і під загрозою втрати інших територій підняли на поверхню ідею: ось через те, що ви, націоналісти, хочете нав’язати нам українську мову, ми втратили Крим. Якщо не відмовитеся від української мови, то втратите весь південний схід України. Відмовтеся, мовляв, від мови, це хіба головне?
Культурна політика саме тому й стратегічна, що вона не працює на коротких дистанціях. Я за екстремальні дії, аби привернути увагу до проблеми, але це тільки перші кроки, за якими мають бути інші. Агресивні дії Росії щодо України — наслідок відсутності культурної гуманітарної політики, яка формує українця, якісну людину, а не таку, яка має лише тваринні інстинкти. Лише тоді, коли є якісна людина, є якісна економіка. Росія перед початком війни щонайменше 15 років готувалася. Дугін як національний імперець вибудовував баланси національної російської політики, величі, протистояння зі США — такого собі протиборства на геополітичному просторі. Але за Росією є простір, а за нами є час. Час — це минуле і майбутнє. Український етнос у кілька разів старший, ніж те утворення, яке ще не певне, чи вони русскіє, чи росіяни — це невпевнений у собі етнос.
Українська культурна революція не відбулася. Вона мала бути концептуальна, системна. Перезавантаження масової свідомості, яке мало б бути основою нової держави, не сталося, а відбувається фрагментарно знизу, через спорадичні, з великими жертвами, вибухи колективного “воно”, а не через керівництво, через метафізичну і нами не керовану роботу, яка губиться в тисячоліттях українського етносу, це сила нашої підсвідомості. Усе тому, що державна матриця лишилася постколоніальною, яка по суті є клоном московської імперської матриці. Ця матриця керує нами незалежно від того, хто прийшов до влади і які в них лозунги. Вони просто імітують по контуру. Українська мова і наш гуманітарний стан залежить від стану масової свідомості. Стан масової свідомості регулюється ЗМІ. Засоби масової комунікації регулюють олігархи, які діють під прикриттям держави. Держава працює в тому самому полі зовнішнього керування. Таким чином усе йде по колу і ми лишаємося рабами ЗМІ. Але не все так однозначно, тому що диктатура, тиранія держави, могла би бути як антиукраїнською, так і українською після отримання незалежності. Цей час пропущено. Це могло би бути саме за часів Кравчука, тому що більша частина населення України була радянським народом, яке приймало адміністративне і силове керування собою. Про це говорив ще на початку століття теоретик українського націоналізму Міхновський: якщо почнеться демократія, то ми втратимо ці важелі. Ринкова психологія була апогеєм за правління Ющенка, і держава за системної політики могла сформувати важелі впливу на бізнес, щоб регулювати в бік української ідеї наше життя. Цього не сталося. Тепер наша держава не українська, але вона ще й слаба. Якби ми з вами отримали державу, це була б перемога, але проміжна. У суспільстві є радянські люди, які керуються телебаченням. Але є латентне молоде покоління, яке не керується телебаченням, яке не зважає ні на імперських шовіністів, ні на українських націоналістів. Вони просто інші. Насильство не приймається, маніпуляція не приймається. Але вона працює, оскільки дуже витончена. Усе працює тільки через культуру. Інформаційна політика працює також винятково через культуру, яка є єдиним способом керування людьми без насильства, а через любов. Успіх нашої справи залежить від чотирьох секторів: держави, з якою треба працювати; бізнесу, із яким ми поки що не знайшли успішних інструментів роботи, бо він ще не український; громадських організацій, які стали в останні три роки вирішальними; особистостей — кожна людина в інформаційному суспільстві стає вирішальною.
Є 5 базових міфів, які ми маємо весь час розвінчувати. Перший міф — це Україна. Вважається, що це земля і це головне, можливо, ще населення. Насправді Україна — це коли є земля, люди і дух. А дух — це культура, це той сенс, який отримує і земля, і люди в лоні тих цінностей, які формує культура. Тому відмовлятися від мови заради Криму — це типова московська пастка для того, щоб оскопити українця і таким чином забезпечити спокійне перетворення його на росіянина. Другий міф — що мова — інструмент комунікації. Мова —матриця свідомості, це цінності, маркер належності, це надає величезні переваги, зокрема, фінансові. Тому Франція так бореться за етнічну культуру. Тому, що вони втратили домінування, той вплив, який мали. Третє — це ідентичність. Вважається, що ідентичність — це тільки кров. А ви всі перемішані, ніхто не знає, хто є хто. Друге — це місце народження, а яке, мовляв, це має значення. Третє — це громадянськість, яку за бажанням можна поміняти. Наступне — що з інформаційного боку найголовніше — це свідомий вибір кожної людини своєї культурної ідентичності. Культурна ідентичність обирається насамперед через мову. Людина сигналізує про себе, ким вона є. Це відповідальність кожної людини за її вибір. Четвертий міф, що в майбутньому всі змішаються, буде одна мова і одна культура. Насправді це горизонтальне мислення. Ми всі знаємо, що атом не зникає в молекулі, молекула не зникає в дитині тощо. Світ побудований дуже складно. Таким чином, я переконаний, що треба проповідувати, що національні культури є клітинами майбутнього людства. Воно стає функціональним лише тоді, коли кожна клітина здорова й активна. Таким чином, тільки хворі клітини будуть забраковані й викинуті. Наше існування — це боротьба, зокрема і за інформаційну матрицю, якою є мова. Мова — це основа операційної системи, в якій може народжуватися наука, релігія, культура і т. ін. П’ятий міф — безвихідь: мовляв, що ми можемо зробити, від нас нічого не залежить. Треба переставити акценти з того, щоб знати мову, на те, що треба її вживати. Моральна відповідальність у тому, щоб вживати мову в приватному житті, публічному тощо. Таким чином ми підбадьорюємо одне одного, підсилюємо. Дуже добре було б усе це розробити на рівні казочок, телепередач, громадянського, морального руху.
Мобілізувати
інтелект нації
Олесь ЖУРАВЧАК, культуролог, музикант, заступник голови партії “Патріот”:
— Хочу сказати, що ви себе недооцінюєте. Те, що ви зробили за останні 30 років і те, в якому стані зараз є Україна, та агонія, в якій перебувають російські політтехнологи і російські політики, що виросло ціле покоління, яке зовсім інакше мислить і ніколи не вернеться до Російської імперії — це ваша заслуга. Завжди є прагнення до кращого і бажання діяти, але оцінювати все треба об’єктивно. Зроблено немало. Моє покоління ще трохи застало радянські часи, але ми виросли вже в незалежній Україні. Багато молодих людей уже мислять українськими категоріями. Але в самій системі влада ще й досі не визначила, хто ж ми, як і що будуватимемо у своєму домі. Напрями, над якими ми зараз працюємо — це базові визначення. У людей, що виросли в українському середовищі, виховані на світовій та українській класиці, що українці є титульною нацією, сумнівів немає. Отже, принципи титульної нації мають бути основними, домінуючими. Наше завдання зараз — відновити і чітко поставити, образно кажучи, в екосистемі те, що даватиме найбільшу ефективність, приріст, визначивши свою нішу і свій догляд. Мова, культура — це світогляд, як ми дивимося на світ. Відповідно до цього визначаємо й місію української нації: у внутрішньому плані, в державному плані, розуміння нашої спеціалізації.
Пропрацювавши в державній системі не один рік, дійшов висновку, що це однозначно колоніальна система і командноадміністративна, яка не може працювати в ринкових умовах і не дає можливості для ефективних змін і навіть позитивних дій. Для цього потрібен час і розуміння, які перемикачі даної системи потрібно змінювати. Перемикачі залежать від ідеології, свідомості, базових культурних цінностей. Саме це має визначити інтелігенція. Майдан проілюстрував зрілість громадянського суспільства, це серце, емоція, яка проявилася. Для того, щоб ця емоція переросла в нову якість певного конструктиву і формування нового простору, має бути активізований інтелект нації. Тому ми, політична партія “Патріот”, оголосили мобілізацію інтелекту нації. Один із перших кроків — те, що ми зараз готуємо, — Форум інтелігенції, завдання якого виробити конкретну систему взаємодії і її постійного тиску на різні сегменти суспільства. Вирішувати проблеми треба системно, кожного дня, кожного місяця, кожного року. Для цього має бути створена система комунікації взаємодії і лобізму зміни державного апарату, громадського сектора, бізнессектора та інформаційного розвитку. Є тенденція зробити українську мову всюди і зараз в обов’язковому порядку. Це ми вже проходили, такий спосіб викличе конфлікти, ми так діяти не можемо, як імперські країни. Наша позиція — закохування в мову, в людей, які творять цією мовою, в ті образи. А для молоді треба робити це модним, сучасним, авторитетним. Я говорю про громадськополітичний сектор. Є конкретні функції конкретних ланок. Я займаюся фестивалями, рухами, проводжу багато різноманітних заходів. І саме на фестивалях, на подібних заходах, де присутнє ірраціональне, відбувається закохування — в Україні чи за кордоном. Маємо детальну психологічну викладку, як це діє, як вкладається в підсвідомість. Це набагато сильніше, ніж примусові акції. Другий сегмент — робота із владою, третій — робота з виробником, з бізнесом. Наше завдання — створити найближчим часом координаційний центр, який би міг виробити план дій, який буде поступово, крок за кроком вводити в дію ті чи ті програми й імплементувати їх у державну машину. Тому що тепер, якщо патріотична людина навіть зайде у вищу владу, не маючи системного і повного бачення перезавантаження і перероблення системи, нічого не змінить — діятимуть ті самі механізми, що й зараз.
Матеріал підготувала
Надія КИР’ЯН
Фото із сайта Укрінформ
