Анатолій ДУПЛЯК,
член НСЖУ,
краєзнавець
Сьогодні, як ніколи, на часі відродження нашої історичної пам’яті. Рішення парламенту та президента про декомунізацію мають стати каталізатором деколонізації та справжнього повернення українського народу до свого національного самоусвідомлення, а не позірного, як це тривало протягом двох останніх десятиліть… Набатом до таких рішучих дій має стати голос героїв Небесної Сотні…
Мільйони українців за покликом серця стали учасниками Майдану, аби збудувати в Україні таке суспільство, в якому люди жили б за правовими нормами, де б прокляте минуле не тягло за ноги у вчорашній день, де ніщо б не нагадувало про нашу колоніальну меншовартість. Як втілюються в життя ідеали Революції Гідності, що стоїть на перешкоді цьому, які шляхи їхнього подолання? Про ці наболілі проблеми своїми думками діляться на шпальтах газети “Слово Просвіти” люди, небайдужі до майбутнього свого краю, своєї країни…
Нині особливо активно обговорюються питання перейменування вулиць, сіл, міст, районів і навіть областей… Опісля так званого опитування в Кіровограді, коли знову виринуло з безодні колоніалізму оте царське Єлісавєтград, яке наші бабусі вимовляли на свій лад як Лісапєтград, не можу не висловити і свою посутню думку… Як на мене, немає нездоланних перешкод, коли громадяни прагнуть увічнити своїх героїв у географічних чи власних назвах, а не нав’язаних згори колонізаторами чи їхніми колаборантами. Підтвердженням таких дій є рішення місцевої влади на заході та в столиці України.
Щодо назви міста, яке досі носить партійну кличку Серьоги Кострікова — Кіровоград (до цього — Зінов’євськ), то немає сумніву, що перейменовувати славне місто в центрі України варто, беручи до уваги історичні реалії та милозвучність української мови. Звичайно, що Єлісавєтград, як і Єкатєрінослав, пойменовані аж ніяк не на честь святих, а на честь цариць. До речі, як і місто Ізмаїл (при його штурмі загинув мій пращур, полковник війська Запорізького Іван Дупляк) названо також на честь одного із султанів, а не святого Ісмаїла (по-християнськи Самуїл). А козаки це місто звали Дунайгород (на Поділлі є також містечко Дунаївці).
Як на мене, то і пропоновані нові назви Кіровограда Златопіль чи Злотопіль, будучи не в ладах з граматикою (українською — Золотопіль), у повсякденні ніби накликатимуть місту “зла” чи “зло”, а як зватимуть його мешканців: зло—то— пільчани чи зла—то—пільці? Та й край чи область наректи отак: Зла —то—Польщина… Щодо назви Інгульськ (на кшталт Кабул, Барнаул чи Стамбул), то вони історичної тяглості українству аж ніяк не додають, навіть коли до нього долучити оте совкове -ськ: Комсомольськ, Комунарськ, Дзержинськ чи той уже згадуваний Дніпропетровськ…
Щодо останньої назви, то її, без сумніву, має заступити оте наше легендарне Січеслав, яке увічнить славну Запорізьку Січ. За цією вдалою аналогією, на мою думку, було б найдоречнішим перейменувати і Кіровоград на Святослав… Така назва в час священної війни за волю України — гідне пошанування славних подвигів наших героїв усіх часів: нинішніх воїнів, козаків і Святослава Хороброго, який першим прилучив цей край до Землі Київської. А чому б ні — навіки ж прижилися назви міст на честь великих Володимира, Ярослава, Лева, Хмельницького, не кажучи вже про легендарного Кия… А звучатиме ж як: місто Святослав, мешканці його — святославці, а край — Святославщина. І це буде в центрі України, в серці козаччини — Свято слави нашої, а не поразок від різних там єкатєрін та єлізавет!
А щодо перейменувань, пов’язаних з адміністративно-територіальною реформою, то було б доречнішим замість префектур з їхніми “перфектами” звернутися до нашої історичної практики. За часів Гетьманщини (та й Слобідської України) існував майже двісті літ сотенно-полковий устрій. Він настільки прижився, що для козаків було честю повідомляти, з якої він сотні чи полку прибув…
Страх багатьох перед децентралізацією — необґрунтований, бо все залежить від повноважень… Не є загрозою для територіальної цілісності України і земельний устрій, яких у нас історично склалося дев’ять: Волинь, Галичина, Поділля, Київщина, Сіверщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Чорноморщина і Таврія (з Кримом). Окремий статус землі мав би отримати і стольний Київ.
До речі, північ нинішніх Луганської та Донецької областей, як довів академік Багалій, — це частина історичної Слобожанщини, а південь — то Міуська паланка славного війська Запорізького (первісна козацька назва міста Маріуполь до переселення сюди кримських греків була Домаха). А нині вживаний термін Донбас (як і Кузбас) має лише географічно-індустріальні корені — Донецький басейн.
Немає сумніву, що рано чи пізно перейменування відбудуться — такий невблаганний хід історії: усе тече — все міняється… Хочеться лиш, щоб усе мінялося на краще, а то, як казав мені якось незабутній наш Микола Сом, що його рідні Броварі (теслярі, веслярі, кухарі) досі Бровари, а міста Південне та Південноукраїнськ вже за часів Незалежності стали чомусь “в’южними, ніби нам ненужними”. До цих зболених слів нашого легендарного поета-гумориста хочу додати, що так звана декомунізація, започаткована нинішньою владою, це лиш вершина айсберга під назвою деколонізація, без подолання якої нашу країну може чекати хіба що доля Титаніка.
Отож перш ніж перейменувати щось — потрібно не бігати з опитуваннями до забамбулених совковою чи “єдінонєдєлімой” пропагандою людей, а то отримаємо якогось там забамбульська чи лісапєтграда або ж геть знеособлені такі собі дніпровськи, інгульськи або дунайськи, які нашим нащадкам навіть не нагадуватимуть, чиїх батьків вони діти чи правнуки погані…
Сьогодні при проведенні всеосяжної деколонізації найперше потрібно звернутися до практики наших найближчих сусідів-слов’ян: поляків і чехів, хорватів і сербів, які так само як ми, були сотні років під іноземним гнітом. У них навряд чи можна знайти хоча б маленький слід їхнього національного приниження й ганьби. Люди дбають про свою волю і славу. Поважають себе, а світ — їх.
А відтак вважаю, аби якнайшвидше з тіла України зникали надані з “велічайшего повєленія” такі ярлики колоніалізму, як Новомосковськ (Новоселиця), Цюрупинськ (Олешки), Іллічівськ (Бугові хутори) та сотні їм подібних — усякі перейменування сіл, міст, областей мають ухвалювати винятково Верховна Рада України, яка презентує весь український народ, а пропозиції щодо змін вноситися не лише зацікавленими громадами, а й узгоджуватися з визнаними суспільством істориками, краєзнавцями, письменниками і не останньою чергою з такими патріотичними організаціями, як наша “Просвіта”.
