Невтомний у вшануванні Михайла Коцюбинського

145річчя від дня народження Хоми Михайловича Коцюбинського і 80річчя музею М. Коцюбинського в Чернігові

Ігор КОЦЮБИНСЬКИЙ,

директор Чернігівського літературномеморіального музеюзаповідника М. Коцюбинського

19 жовтня виповнилося 145 років від дня народження Хоми Михайловича Коцюбинського, культурного діяча, засновника меморіальних музеїв М. Коцюбинського у Вінниці й Чернігові, молодшого брата класика української літератури.

Хома Михайлович народився у Вінниці 19 жовтня 1870 р., навчався в Шаргородській бурсі, потім — у Московському народному університеті ім. Шанявського на економічному факультеті. Працювати почав 1895 року, будучи студентом. Після закінчення університету 1896 р. переїхав до СанктПетербурга, де обійняв посаду бібліотекаря Міністерства фінансів. Прислужився Хома Коцюбинський і українській справі: був членом і деякий час секретарем “Общества издания общеполезных дешёвых книг на украинском языке”. У січні 1901 р. за розпорядженням градоначальника Петербурга генерала Клейгельса за участь у нелегальних гуртках (розповсюдження книг українською мовою) був висланий в адміністративному порядку на Волинь, де з часом був призначений помічником наглядача “акцизных сборов” Волинської губернії.

У 1915 р. Хома Михайлович був евакуйований до Чернігова, де працював на тій же посаді в Чернігівському акцизному управлінні. Від цього ж року призначений завідувачем інспекції дрібного кредиту по Чернігівській губернії. У 1917 — 1923 рр. брав активну участь у громадському житті Чернігова, зокрема профспілковому.

У той час культурна громадськість Вінниці прагнула вшанувати пам’ять видатного земляка, створити меморіальний музей на місці хутора Абазівка, де мешкали Коцюбинські. Згадував про цей хутір Хома Коцюбинський у спогадах “Рід М. Коцюбинського”: “На початку ХІХ ст. дід наш з боку матері Максим Абаза, якого, як розказувала мати, за якусь провину було вислано з СанктПетербурга, перебравшися до Вінниці, придбав на “Замосці” хутор на полі, оселився там і назвав його “Абазівкою”. Межі Абазівки були з одного боку Стрижавська дорога (теперішня вул. Максимовича), а з другого боку — Липовецький шлях (вул. Раковського). Будівель у садибі було сім, а саме: хата, комора, стайня з воловнею і дровником, хлів, клуня, шопа і стодоля. Також була на обійсті й криниця. В діда було п’ятеро дітей: Андрій, Олександра, Мар’ян, Марія та Ликера. Через деякий час троє старших дітей відокремилися від родини на самостійне життя: Андрій подався до Америки, Олександра вийшла заміж до Волочиська, а Мар’ян виїхав кудись до Росії на посаду. Вдома залишилися двоє найменших: Марія, яка вийшла за Блоневського, і Ликера — за Коцюбинського. Дід розділив між ними хутір уздовж: лівий бік, що виходив на Стрижавську дорогу, Блоневській, а праву — на Липовецький шлях — Коцюбинській. По смерті діда тітка Блоневська перейшла до своєї хати, а в новій залишилися наші батьки”.

У 1925 р. Хома Михайлович приїхав до Вінниці в службових справах і завітав до свого колишнього будинку, де минуло його дитинство. Побачене вразило його: повне запустіння садиби, хату не одразу можна було впізнати. Починаючи з жовтня того ж року, Хома Михайлович брав активну участь в організації комісії з увічнення пам’яті М. Коцюбинського.

Ще від 25 вересня 1924 р. за постановою Подільського губкому КП(б)У хату М. Коцюбинського оголосили пам’яткою старовини і взяли під державну охорону. 10 березня 1926 р. створили комісію для увічнення пам’яті письменника.

Ремонтні й реставраційні роботи почали проводити під керівництвом Хоми Михайловича. Колишнє обійстя Коцюбинських на той час змінилося. 1897 року важка матеріальна скрута змусила Ликеру Максимівну (матір братів) розпродати остаточно хутір, того ж року Коцюбинські назавжди виїхали з Вінниці.

У матеріалах фонду Хоми Коцюбинського зберігається лист Вінницької філії ВУАН “Кабінет виучування Поділля” від 11 вересня 1926 р. до Хоми Коцюбинського: “…Високоповажний Хомо Михайловичу! З постанови Комісії для увічнення пам’яті при Вінницькому ОВК Вашу кандидатуру виставлено на завідувача музеєм ім. М. Коцюбинського у Вінниці. Музей має бути відкритий першого жовтня будучого року”.

Протягом року відбувався ремонт будинку і облаштування садиби. 8 листопада 1927 р. урочисто відкрили літературномеморіальний музей М. Коцюбинського. Почалася важка щоденна робота з його упорядкування: Хома Михайлович передав родинні фото, книги з автографами Михайла Коцюбинського, створивши тим самим першу експозицію музею.

Хома Михайлович прагнув, щоб Вінницький будинокмузей М. Коцюбинського, окрім освітньої функції, став науковометодичним центром із вивчення спадщини письменника.

Неодмінна помічниця Хоми Михайловича дружина Катерина Яківна Коцюбинська разом із чоловіком створила першу експозицію музею, проводила викладацьку й екскурсійну роботу, була автором двох путівників по музею М. Коцюбинського у Вінниці.

У період керування Вінницьким будинкоммузеєм Хома Михайлович вів науководослідні роботи з вивчення життя і творчості М. Коцюбинського. Зпід його пера вийшли численні спогади, нотатки, статті про М. Коцюбинського: “Моя остання зустріч з братом — Михайлом Коцюбинським”, “Рід М. Коцюбинського”, “Спогади про ранні роки М. Коцюбинського”, “Коротенька історія будинкумузею Михайла Коцюбинського”, “Заповідник М. Коцюбинського”.

Згодом Хома Коцюбинський прислужився пам’яті брата і на творчій ниві: за його авторства вийшов сценарій опери “Фата Моргана”, а в співавторстві з Н. Скорульською написав лібрето балету “Тіні забутих предків” за твором Коцюбинського.

1934 року закінчилась діяльність Хоми Михайловича у Вінницькому музеї. Посаду директора обійняв Роман Михайлович Коцюбинський, молодший син Михайла Коцюбинського. Того ж року Хома Михайлович із родиною переїхав до Чернігова для організації другого меморіального музею Михайла Коцюбинського. Саме в Чернігів переїхав Михайло Коцюбинський з родиною 1898 року і проживав там до смерті 1913 року. Родина 1919 року під час наступу денікінців виїхала з Чернігова. Перед від’їздом вдова письменника Віра Устимівна передала в Чернігівський державний музей ім. В. Тарновського рукописи М. Коцюбинського, його листування, бібліотеку в двох шафах, письмовий стіл і деякі дрібні речі письмового приладдя.

Зі встановленням радянської влади в Чернігові будинок перейшов у відання Чернігівського губерніального відділу народної освіти. Кілька років тут були розміщені дитячі будинки. Наприкінці грудня 1922 р. приїхала сюди із Сарапула Віра Устимівна, зразу ж захворіла на висипний тиф і померла в цьому ж будинку. Поховали її поруч із Михайлом Михайловичем на Болдиній горі.

Деякий час у будинку перебував клуб молоді. 1929 р. обланаросвіта відкрила тут районну бібліотеку. 1933 року бібліотеку закрили і за наказом наркома освіти запропонували відкрити музей М. Коцюбинського.

Зі спогадів Хоми Михайловича по приїзді до Чернігова: “…Чернигов встретил меня неприветливо, с таким настроением, что музея Коцюбинского здесь делать не нужно, и что в этом доме будет клуб молодёжи. Распоряжение правительства не признавали, но я всётаки утвердился в этом доме и приступил к упорядочению усадьбы. Дело подвигалось слабо, помощь местного руководства была вынужденной и то благодаря распоряжению центра. Границы усадьбы были нарушены, и к соседям отошло 1700 кв. метров земли. Весь сад при доме Коцюбинского был изрыт глубокими ямами, из которых брали песок для постройки домов и других надобностей. Дом требовал большого ремонта…”.

Із 1934 до 1935 року Хома Михайлович разом із дружиною обладнував експозицію трьох кімнат меморіального будинку. Експонати були повернуті Чернігівським історичним музеєм згідно з умовою Віри Устимівни. Тривала робота із упорядкування садиби. 8 листопада 1935 р. урочисто перерізали стрічку і перші відвідувачі зайшли до музею.

Наступного 1936 року Хома Коцюбинський відшукав у міській раді план садиби часів Михайла Коцюбинського і відсунув паркан садка зі східного і південного боку на історичні межі, в яри. Була побудована оранжерея для переховування рослин та акліматизації рідкісних південних квітів. Упорядкований садок став візитівкою меморіального музею, приваблюючи численних відвідувачів.

У 1939 і 1940 роках вийшли два путівники по Чернігівському музею М. Коцюбинського за редакцією Хоми Коцюбинського і Катерини Коцюбинської. Наукову роботу в музеї вела дружина Катерина Яківна. Окрім збірників по музею, вона була автором численних розвідок, статей, монографій із вивчення творчості Михайла Коцюбинського. Хома Коцюбинський цінував цей внесок дружини у діяльність музею, адже науковотворча робота надавала музею хоча б неофіційний статус науководослідного осередку з вивчення спадщини письменника.

Важливою справою, яку поставив Хома Коцюбинський на професійний рівень, було поповнення бібліотеки музею, укладання бібліографії творів М. Коцюбинського.

1939 року на подвір’ї музею з’явилося погруддя Михайла Коцюбинського роботи скульптора Іллі Гінцбурга, з яким письменник познайомився ще на острові Капрі.

Приєднання Західної України до СРСР стало нагодою подорожі Хоми Михайловича до Львова і Чернівців, де він зібрав новий матеріал для експозиції музею: це було головним чином листування М. Коцюбинського з І. Франком, В. Стефаником, В. Гнатюком, Л. Мартовичем. На основі цих матеріалів поновили експозицію, а Катерина Яківна підготувала свою роботу “М. Коцюбинський і Західна Україна”. Переймався Хома Михайлович долею впорядкування могили письменника на Болдиній горі.

1955 року на могилі постав пам’ятник М. Коцюбинському, автором якого став онук письменника Флоріан Коцюбинський.

Налагоджену і плідну роботу музею перервала війна. Згадував Хома Михайлович: “Пришла гроза, началась война. Фонды музея до последней мелочи были упакованы, нам был обещан вагон для эвакуации. Заведовал эвакуацией 2й секретарь обкома КП(б)У. Город пустел. Вывозили “всё ненужное”. Нам с классической очаровательной черниговской улыбкой обещали дать всё возможное, не забыть о нас. Настало 20 августа. В городе только завывали голодные оставленные хозяевами собаки, магазины опустели, мы сидели на своих ящиках. И вот является тот же заведующий эвакуацией и уже без очаровательной улыбки довольно грубо сказал: “Возьмите два маленьких чемодана и устраивайтесь в вагоне, где едут учреждения, другого места нет. Спешите спасать жизнь”. На мой вопрос, что же делать с музейными ценностями, уже довольно грубо крикнул: “Чёрт с ними. Кому они теперь нужны”. Только благодаря начальнику политотдела, человеку культурному, удалось получить 20тонный вагон, в который мы погрузились, захватив ещеё две семьи из 6 душ. На линии мы простояли трое суток. Под бомбами и пулемётным обстрелом мы были подхвачены последним санитарным эшелоном и вывезены из линии огня. Направление взяли на Уфу, куда были эвакуированы Академия наук УССР, Союз писателей и др. культурные учреждения…”.

В Уфі музей увійшов до складу Академії наук УРСР, саме тут вийшов третій збірник по музею за редакцією Павла Тичини. 1943 року Хому Михайловича нагородили орденом Трудового Червоного Прапора за видатні заслуги з увічнення пам’яті М. Коцюбинського. Хома Коцюбинський тоді ж знайшов чотирнадцять ящиків з матеріалами музеїв П. Мирного і В. Короленка. Забравши їх до своїх матеріалів, зберігав до повернення в Україну.

У червні 1944 р. музей повернувся з евакуації. Чернігів зустрів занедбаною садибою, пошкодженими будівлями меморіального комплексу. Незважаючи на всі негаразди і післявоєнну розруху, Хома Михайлович, доклавши всі свої організаційні таланти, зумів за короткий термін відновити садибу і приміщення музею. Відновилося відвідування музею, яке наприкінці 1940х рр. навіть перевищило довоєнний рівень.

Проблеми при цьому не полишали музей: відновлення наукової роботи, збільшення фінансування і штату музею, поповнення новими фондами, забезпечення матеріальною базою, будівництво нового приміщення музею. Хома Михайлович невтомно закидав органи місцевої влади листами, якщо ж не реагували, звертався до центральних органів влади в Києві, відомих державних, культурних, громадських діячів.

Незважаючи на похилий вік, Хома Коцюбинський із молодечою енергією і запалом продовжував музейну справу. Інакше працювати він не міг.

Помер Хома Михайлович Коцюбинський 2 травня 1956 року. Похований на старому цвинтарі в Чернігові, поруч похована дружина Катерина Яківна, яка пережила його на 7 років.

Related posts

Leave a Comment