Римма ТОВКАЙЛО
“Безкарність — катастрофальне слово…”.
Юліян Вассиян
І.
Є факти, які не можна не помічати, вони сигналізують про деструктивні процеси, що у прихованому вигляді відбуваються у суспільстві і за певних соціальнополітичних обставин можуть вихлюпнутися назовні й наробити чимало лиха. Один із таких фактів нещодавно мав місце в с. Великій Каратулі ПереяславХмельницького району Київської області під час заходів, приурочених до Дня захисників України, які відбувалися під егідою районної держадміністрації. У концерті, що ним самодіяльні аматори вітали гостей та учасників свята, прозвучала пісня, після якої глядачі, переважно військовослужбовці, що боронили Україну в лавах Збройних Сил і Добровольчих батальйонів під час проведення антитерористичної операції (а їх було понад сто з усієї Переяславщини), вийшли із залу.
Здавалось, і голова ПереяславХмельницької райдержадміністрації Григорій Дубина, і його перший заступник з гуманітарних питань Світлана Шевченко, і працівники відділу культури, які безпосередньо розробляли програму й сценарій, зробили усе можливе, щоб свято було якнайкращим. Атмосфера була створена доброзичлива, невимушена, концерт усім подобався… допоки на сцені не з’явився народний аматорський вокальний колектив “Славні хоцьківчани” з піснею “Непотрібна війна” (слова й музика місцевих авторів). Пісня мала антиукраїнський, антидержавний зміст і стала ложкою дьогтю, яка зіпсувала діжку меду. Вставанням і виходом із глядацької зали вояки виразили своє неприйняття змісту пісні.
Реакція Світлани Шевченко була миттєвою, вона одразу ж порушила питання про звільнення працівників культури за зрив свята — “Пишіть заяви…”, — і того ж дня особисто принесла начальнику ПереяславХмельницького міжрайонного відділення ГУ СБУ в Києві та Київській області Валерія Вікторовича Палковського написаний нею на його ім’я лист із вимогою розслідування суті справи. Листа не зареєстровано. Наступного дня працівники культури проігнорували виклик їх до Світлани Шевченко, а невдовзі з’ясувалося, що жоден із них не вбачає за собою провини, у всіх є алібі. Відтак заяв про звільнення ніхто не писав, і лише у другій половині дня поштою на ім’я голови райдержадміністрації Г. Дубини і його першого заступника С. Шевченко за підписом тридцяти осіб, працівників Хоцьківського клубу, надійшов листзвернення, в якому йшлося про те, що пісня “Непотрібна війна” несе в собі гуманістичну, патріотичну і дуже актуальну ідею єднання, зрозумілу всім українцям; що самодіяльний колектив за виконання цієї пісні відзначено другим місцем на фольклорному фестивалі в с. Сорочинцях і то є підтвердженням її належного ідейнохудожнього рівня, завдячуючи якому пісня “Непотрібна війна” користується незмінним успіхом у численних слухачів не лише с. Хоцьок, а й за межами ПереяславХмельницького району. Виходило так, що нічого прикрого на святкуванні Дня захисника Вітчизни не трапилось, а Світлана Шевченко хоче притягти підлеглих до відповідальності без жодних на те підстав, — мовляв, не справляється зі своїми обов’язками куратора культури.
Проте одна суттєва деталь не дозволяє Світлані Шевченко капітулювати й блокує роботу бюрократичного механізму: позиція вояків АТО. Вони підтвердили своє неприйняття ідеї пісні “Непотрібна війна” у Зверненні до голови райдержадміністрації Г. Дубини та його заступника С. Шевченко від учасника АТО, учасника бойових дій Олександра Михайловича Задорожнього, яке надійшло поштою разом із листом від працівників Хоцьківського клубу. Саме Звернення вояків і спонукало начальника райвідділу культури Валентину Усик уже наступного дня зібрати атовців у ПереяславХмельницькому районному будинку культури. Світлану Шевченко на цю зустріч не запросили, однак вона прийшла.
Довгенько працівники культури завіряли воїнів АТО у своїх благих намірах, — мовляв, не хотіли образити їх. Та це була тільки розвідка боєм, а бій точився за перемогу над Світланою Шевченко, здобути яку культпрацівники сподівалися, переконавши бійців у тому, що нічого антидержавного у пісні “Непотрібна війна” немає. Не переконали. Бійці не лише зберегли свою чітку й однозначну позицію, а й послідовно намагалися донести її до працівників культури, вказуючи їм на неприпустимість поширення в масах висловлених у пісні сепаратистських тенденцій. Блискуче виступила Світлана Шевченко. Вона зосередила увагу присутніх на тому, що працівники культури — не лише державні службовці, це ще й українська інтелігенція, яка мала б бути елітою нації, тож подвійно зобов’язані працювати на благо України. Їм потрібно дуже добре орієнтуватися в суспільнополітичних подіях, які відбуваються в країні і світі, враховувати у своїй роботі реалії сьогодення, щоб свідомо допомагати Україні, а НЕ несвідомо — ворогам України. Переконавшись, що чиновники від культури їх не чують, бійці й Світлана Володимирівна залишили зал.
ІІ.
Нерідко те, з чим ми стикаємося у короткотерміновій перспективі, це результат нездатності оцінити глобальність виміру. Конфлікт у стінах ПереяславХмельницької райдержадміністрації зумовлений взаємодією двох структурних сил, історично вкорінених, які чинять вплив на ситуацію не лише в Україні, а в цілому світі. Одна з тих сил представлена ідеями Добра, Справедливості, Свободи, Честі і Гідності у тому вияві, як розуміє їх весь західний світ; друга сила — звіряча й дика, яка є п’ятою колоною Кремля в Україні, вона здавна — запеклий ворог усього європейського. Розперезаністю саме цієї сили й пояснюється низка випадів антиукраїнського спрямування, які ось уже протягом тривалого часу спостерігаються в Переяславі.
Так, 17 квітня 1989 року на пам’ятникові Богдану Хмельницькому відбито голову.
1992 рік. Напередодні зречення В. Чорноволом від імені всього українського народу присяги московському цареві з НІЕЗ “Переяслав” викрадено символи української державності — булаву й шаблю Богдана Хмельницького. Шаблю повернуто, а де булава — досі невідомо. Вже цього року пошкоджено пам’ятний знак на честь зречення присяги.
Безумовно, це акти вандалізму, які мають символічне значення і здійснюються напередодні масштабних національних подій з метою применшити ті події, підірвати їх глибоке культурноісторичне значення і розколоти суспільство. Звісно, Майдан, Революція гідності, різкий розворот України у бік євроінтеграції не могли не викликати чергового спалаху люті переяславської п’ятої колони, й ця лють знайшла вихід у зухвалих діях. У серпні цього року викрадено пам’ятник Богдану Хмельницькому. У вересні знято бронзове художнє литво, яке прикрашало фасад художньої школи, меморіальні таблиці з монумента князеві Олегу. На початку жовтня сплюндровано скульптуру Т. Шевченка.
Ні міліція, ні служба безпеки не займаються належним чином цими питаннями, зловмисників не знайдено, не засуджено, не покарано. Міська і районна влади не б’ють на сполох у зв’язку з діями українофобів. Однак місто претендує на статус туристичного центру…
18 січня 2014 року, коли жорстока боротьба з режимом Януковича сягнула апогею, наперекір Майданові, на центральній площі міста біля пам’ятника, встановленого радянською владою на честь так званої Переяславської Ради, з дозволу місцевої влади відбувся антидержавний, антиукраїнський шабаш за участю Царьова, Симоненка, Вітренко, Толочка, який продовжився в районному будинку культури.
У Михайлівському соборі під маскою московських попів діє центр антиукраїнської пропаганди, — ні влада, ні СБУ, ні правоохоронні органи не бачать у цьому нічого злого. Ця недалекоглядність влади й дозволяє зловмисникам руйнувати пам’ятники культури, ображати почуття гідності мешканців міста, сіяти страх і почуття безпорадності, гальмуючи таким чином державотворчий процес.
Розуміння взаємозалежності подій дає цілісну картину того, що відбувається. Тож закономірне питання: те, що працівники відділу культури при райдержадміністрації організували масовий захід, в якому прозвучала пісня провокативного змісту, це — випадковість? Далебі, у жодному разі не можна кваліфікувати як випадковість добре сплановану і наперед продуману провокацію проти голови райдержадміністрації Г. Дубини і його першого заступника з гуманітарних питань С. Шевченко, яка обернулася на провокацію проти України. Не є випадковістю і кампанія тиску і виживання куратора з питань культури Світлани Шевченко, до якої вдалися працівники культури після 14 жовтня й упродовж якої неодноразово обґрунтовують і захищають своє право мати самим і сіяти серед населення антиукраїнські, антидержавні настрої.
ІІІ.
Кожен акт вандалізму ініціює новий цикл негативних наслідків — передусім у людській свідомості, яка потрактовує дії зловмисників як безкарні, і це відіграє деструктивну роль. Але є й інша сторона. Кожен випад проти України спонукає думати насамперед про те, що єдиним способом, який дозволяє ліквідувати проблему, а головне, запобігти руйнівним явищам, про які вона сигналізує, — зберігати лад у власній душі. Не піддаватись на провокації, підтримувати спокій, але давати чітку оцінку антидержавним вчинкам як вчинкам злочинним, працювати над підвищенням самосвідомості. А основне — пам’ятати: є закономірний процес розвалу Російської імперії і постання на її руїнах національних держав. Він відбувається. Акти вандалізму — симптоми агонії імперського світосприйняття, втіленого у політичний бренд “Русскій мір”. Ліквідувати симптоми і вберегтися від намірів антиукраїнських сил й надалі контролювати суспільство можна лише консолідацією національних сил. Тож єднаймося, будьмо пильними. Не дозволяймо “Русскому міру” влазити в наші душі.
Світ змінюється і змінюються разом з ним люди. Вандали — не змінюються. Це нащадки тих, хто руйнував Божі храми, висаджував у повітря архітектурні споруди — пам’ятки культури, ламав хрести, зрівнював із землею будинки і розкопував могили. Калічення української душі здійснювалося голодоморами й десятиліттями духовного геноциду. Нині, коли національна душа прояснюється, найважливішим правоохоронним органом і службою безпеки держави є людський мозок, — від того, як він працює, залежить наше майбутнє. Маємо усвідомити: відповідальність за збереження Української Незалежності лягає на нас самих. Оскільки передова війни з московською окупацією триває у кожному населеному пункті, то історикокультурний аналіз і оцінка того, що там відбувається, є справою всенародною.
22. 10. 2015
