Випадкове знайомство в санаторії на Черкащині і запитання — звідки? — з Донбасу, — змушує людей різних місцевостей відгукуватися жалем і співчуттям. А до нас зі співчуттям не треба. Ми не заслуговуємо на теплі слова… Ми самі себе не жаліємо. Бо вигнанці.
Тривалий час живучи на Донбасі, звикаєш до місцевої самовпевненості і хизування. Наш край вугільний, ми багаті й самодостатні — це кредо життя посереднього донбасця. На жаль, гордість за індустріальний край переростає в гординю.
Я смію так стверджувати, бо сама з дідапрадіда корінна донеччанка. Щоправда, не з Донецька, а з Волновахи. Наш край вугільний (Вугледар) і сільськогосподарський. Багато колгоспів і радгоспів… було. Зараз фермерство, варварське сівопілля (десятиліттями на одному полі, наприклад, сіється соняшник, що виснажує землю) і збирання земель докупи великими магнатами — сином Януковича, Литвина, представниками колишніх регіоналів. Кар’єр, який дає безцінні глини (98 %), грабують “стоматологи” і французька фірма. Вивозять за кордон, — а там виготовляють найдорожчу порцеляну. І нам же її продають. Обіцяли місцевій владі відкрити завод із первинної обробки сировини. Люди сподівалися дістати роботу. В результаті синові зрадникапрезидента йдуть прибутки, дивіденди…
Влада мовчить. СБУ мовчить… Сепаратизм квітне буйним цвітом.
Учителі місцевих шкіл потерпають від директорів за патріотичні погляди, голови сіл погрожують “ямами” ДНР… Учні великими буквами фарбують назви сепаратистських республік. Російське телебачення дивиться переважна більшість населення українських територій Донбасу. Чекають… російської медицини, російських пенсій, благоденствія. Так говорить моя старенька мама, яка з хворими ногами “бігала” на псевдореферендум у надії возз’єднання в СРСР.
Ось такі реалії українського Донбасу. Про окуповану територію вже не згадую. Там дітей готують до війни просто в навчальних закладах — дядібандити регулярно відвідують школи і проповідують серед учнів “романтику” т. зв. молодої незалежної республіки з російськими молочними ріками.
Тим часом і Ахметов зі своїми гумконвоями забезпечує багатьох донеччан халявною пайкою. І ллє воду на млин сепаратизму.
А російській мові на українській території Донеччини відведено найпочесніше місце. Чимало вчителів, знаючи українську мову, викладає російською на уроках. Освіта дітей зводиться до банальних звітів у різні інстанції — кружечки, зірочки за пророблену роботу вчителів — відповідно чорні та червоні. Бали та місця, псевдопатріотичні мотиви. Фальш, фальш, фальш…
Але є і позитив. Українська символіка всюди — на військовій техніці, на держустановах. Навіть Леніна у Волновасі пофарбовано у національні кольори та “вбрано” у вишиванку. Компроміс. Бо пам’ятники йому повсюди.
Песимізм насаджується з екранів телевізора, репортажів і різних шоу. Щоб ми мліли душею, прагнули миру будьякою ціною (навіть ціною окупації всього Донбасу). Ця війна триватиме вічно. І це при тому, що я оптимістка. У місцеву владу знову підуть сепаратисти всіх мастей — починаючи з “ригів” і закінчуючи комуняками. Бо місцева влада потурає бізнесу. А хто в нас тримає землі і підприємства, я вже говорила.
Треба щось робити…
Децентралізація на Донбасі не на часі. Тут панують і паніють регіонали всіх мастей — від голів сіл до мерів міст і депутатів. Наш голова як страус заховався під час виборів Президента України і не ходив на вибори із сім’єю і прихильниками. А на парламентських виборах, підбадьорений собратамирегіоналами, намагався сфальшувати і протягти наволоч, яка спровокувала війну на сході. Прорегіоналівські канали билися в істериці, що одна голова комісії (себто я) “неправильно” проводила вибори, бо пройшов у нас кандидат від партії Порошенка. Отоді мене і лякано було ДНРівською ямою, та я не з лякливих. І вибори провели, і голова отримав урок на все життя (як говорять, “не копай яму другому…”). А тепер він знову балотується… і чекає російські війська.
А живу я в селі Іванівці Волноваського району — вчителька місцевої школи, революціонерка за покликанням і патріотка за духом.
Ірина Вікторівна
ПОЧАНІНА (ЛЯХ)
