Я пишу про болюче…

До Вас не вперше звертається з листом учитель історії, тепер уже пенсіонер Іван Гулей. Ваша газета в минулі роки вміщувала дещо з того, що я написав чи підготував до друку. Газету виписую вже багато років. Спочатку в містечку Монастириськах, потім у Тернополі, а тепер у селі Базар Чортківського району Тернопільської області, де в літню пору живу сам у давно опустілій, старій батьківській хаті. І, уявіть собі, що і в Монастириськах, і в Тернополі, в тому поштовому відділенні, до якого належала наша вулиця Богдана Лепкого, і тепер у моєму селі, де є середня школа, ніхто “Слова Просвіти” не передплачував і не передплачує. Лише я один. Дивно виходить. Учительські колективи насамперед уникають зробити цю передплату, не кажучи вже про інших людей. Вашу газету я кладу, за вартістю різної інформації, у ній вміщеної, на перше місце серед інших газет і не можу без неї обійтись. Ось цього року пропустив був місяць квітень, здається, і не прочитав важливої статті Володимира Базилевського. Він пише влучно, образно, правдиво. Цього разу, вкупі з цим листом, пересилаю Вам свою книжку під назвою “Базар — історія села. Травинка, що пробилася крізь бетон”. У ній насамперед зверніть увагу на вступну статтю під назвою: “Знахідка. Хроніки. Читальні “Просвіти” в селі Базар” і доля її автора”. Цю “хроніку”, більш як наполовину знищену, я таки переписав, відтворив, і подав у своїй книжці. Автор “Хроніки” помер наприкінці 1944 року і свого твору в друкові так ніколи й не побачив. Я ж продовжив його просвітницьку роботу аж до наших днів. У своїх дослідженнях, пошуках я спираюся на Вашу газету, на її випуски давно минулих років. Ось хоча б на № 4 Вашої газети, за 24—30 січня 2008 року, сторінка 6. Замітка “Просвітянин, син просвітянина”. У ній ідеться про книгу Володимира Близнюка “Пімста і сльози”. Він із села Старі Кути Косівського району ІваноФранківської області. Написав про вчителя Михайла Гоцка. Згодом три листи написав я до Старих Кут у пошуках Володимира Близнюка, його книги, в намаганні щось дізнатися про Михайла Гоцка. Відповіді зі Старих Кут не одержав. Ніхто і з Тернопільщини не відгукнувся на мою статтю. Тепер надія на Вас, Вашу газету, щоб прорвати зачароване коло. Як знайти Михайла Гоцка, родом із Тернопільщини, учителяпросвітянина, його батько Мартин за Польщі теж очолював сільську “Просвіту”. Загубився слід цих видатних людей. Стіна мовчання оточила їх. Про них обізвався у книзі “Пімста і сльози” Володимир Близнюк зі Старих Кут, але звідти, на мої три запити, не обізвався ніхто, ні учитель історії, ні директор школи, ні голова села. Ніби я до стіни промовляв. Напевне, і “Слова Просвіти” у тому великому гуцульському селі не передплачує ніхто. А це ж там, у Старих Кутах, за Австрії й Польщі на просвітянській ниві плідно працювали учителі з Тернопільщини, досягали великих успіхів, і слава про них долинула до наших днів. Це перша тема, на яку я хочу щоб Ви звернули прискіпливу увагу і допомогли мені у моїх краєзнавчих пошуках.

Друге питання, яке не дає мені спокою вже давно, це запис своєї національності у державних реєстраційних документах. Свій наступ на українство недруги наші, свій перший крок, щоб в Україні українством і не пахло, зробили 3.09.1993 року, коли ухвалили Закон про скасування записів про національність у паспортах і національність батьків у свідоцтвах про народження. Це слова киянки Ліни Галанзовської, вміщені у “Слові Просвіти” кілька років тому. Я їх повністю навів у своїй статті під назвою “Врятуймо серце народу”, вміщеній у тернопільській обласній газеті “Вільне життя” за 6.07.2012 року, № 50. Цього року в тій же обласній газеті у статті “Катехизм українця” Богдана Заклинського і наша дійсність” я знову звернувся до цієї наболілої нашої проблеми і використовую для цього фрагмент зі “Слова Просвіти” за 11—17 листопада 2004 року. І дуже мені приємно було у “Слові Просвіти” (ч. 29 за 2015 р.) прочитати Звернення до керівників нашої держави “Про повернення громадянам України вкраденого владою права мати запис своєї національності у державних реєстраційних документах”. Підписав Звернення Григорій Омельченко, Герой України, народний депутат України ІІ—VІІ скликань, генераллейтенант, Голова Координаційної ради. Це дуже і дуже добре! Пора, давно пора, відновити в Україні справедливість й засвідчити, що господарями в Українській хаті мають бути Українці!!! Слідом за скасуванням записів про національність і за мовчання загальної більшості українського народу вороги наші зрозуміли, що можна і далі вести наступ на українство, не зустрічаючи при цьому всенародного спротиву. 18 липня 1995 року вони розгромили похорон Патріарха Київського і всієї РусиУкраїни Володимира (Романюка), багатолітнього в’язня комуністичних концтаборів. І знову ніякого масового обурення ця їх злочинна дія не викликала, ніякої народної протидії вони не зустріли. І пішли далі. Підступно знищили Чорновола, за ним замордували Георгія Гонгадзе. Вбили Ігоря Білозіра. Не зупинив їх і помаранчевий здвиг. Дійшло до розстрілу Небесної сотні й до кривавих подій на сході України. А ланцюг злодіянь тягнувся ще від початку 90х років, від цієї мовчанки народу, коли скасували графу про національність. Зрозуміли це, як “зелене світло” для тотального наступу, який триває й донині. Особливо із телевізії, в якій, не дивлячись на пояснення й викрутаси влади, нічого українського немає. Тимчасом єдиним джерелом інформації для більшості українців є телевізія. Книжок вони переважно не читають і не звертають на них уваги, особливо у селах. У телевізори дивляться. Задурманення інформаційне сприймають спокійно, як належне. 18 липня 2015 року, наприклад, виповнилося 20 років від часу розгрому похорону Патріарха Володимира. Прах його і далі лежить під муром Софії Київської. Там за той пліт викинуто дотепер і все українство. Ми всі за тим плотом. Промовчала про цю подію телевізія. Промовчали газети. Промовчало і “Слово Просвіти”. Чому? Погоджуємося із своєю принизливою роллю? І це після розправи на київському Майдані й подій на сході? Незабаром виповниться 15 років з часу вбивства Георгія Гонгадзе. Його тіло обрубане, обпалене, всі ці роки лежить у морзі в Києві, на вулиці Оранжерейній, здається. 15 років не поховане. Не знаю, чи є подібний випадок у котрійсь державі світу. У нас є. У перші роки після смерті Георгія ще були виступи протесту, вимоги покарати вбивць і замовників вбивства. “Україна без Кучми!” — лунали слова з Києва на всю Україну. Настав 2015 рік. Україна знову з Кучмою. Тіло Георгія в моргу. Мати його в могилі. Дружина і дочки за океаном, на чужині. А українці про той злочин 16 вересня 2000 року вже і призабули. У січні 2001 року, виступаючи перед депутатами ВР України, Леся Гонгадзе сказала: “Те, що сталося з моїм сином, завтра може статися з вами”. Те завтра сталося з найкращими синами України в січні—лютому 2015 року в тому ж Києві на Майдані. Тоді 2001 року на ці пророчі слова страждальниціматері народні депутати України не звернули уваги, пропустили їх, не схотіла їх чути й більшість українців, поки в їхні хати не увійшла біда, поки не загинули їхні сини.

“Україна вступила в ХХІ століття з відрубаною головою”, — писала Ліна Костенко. З цією ж відрубаною головою вона стоїть безпорадно і досі, а ті, що відрубали цю голову, стоять збоку і сміються з неї. Бо справа про вбивство Георгія Гонгадзе і досі не закінчена і замовники вбивства не покарані. Тіло Героя України так і не віддане землі. “Слово Просвіти” має тепер сказати своє слово про це. Мовчанка тут аж ніяк не підходить, бо мовчати означає приховувати злочин і стати на бік тих, що його скоїли.

Про такі болючі події в житті України я Вам пишу. Хочу подякувати за те, що на них реагуєте й реагуватимете й надалі. У цьому цінність Вашої газети: не обминати те, що болить Україні, що кровоточить. Володимир Василенко, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол, у Вашій газеті пише, що “саме відсутність гуманітарної політики, і в сфері освіти, і в мовнокультурній сфері, і в інформаційній, історичній пам’яті, і конфесійній, призвела до тої кризи, яка в нас є, яку маємо. Це основні 5 сфер, де в нас повний провал”. Отже, діагноз захворювання визначений точно. Лікувати від цих недуг давно пора. Зволікання може призвести до трагічного наслідку. Та і вже призводить. Найкраще про це свідчить голосування закону “Про державну службу”, що передбачає іспит з української мови і належне знання державної мови, вимоги держслужбовцями ЗНАТИ ДЕРЖАВНУ МОВУ”, — пише Ірина Фаріон. Цей Закон у ВР України 20.05.2015 року не набрав більшості голосів. Чи можемо уявити собі, щоб такий Закон не набрав більшості у парламентах Польщі, Англії, Німеччини, Франції, коли б у ньому йшлося про обов’язок їхніх депутатів знати державну мову і нею виступати у їхніх парламентах? Це неймовірно, неможливо!!! А в нас ймовірно і можливо. А ще хочемо до Європи. З чим? З чужою мовою, з відреченням від материнської? А чи ж прийме Європа яничарів? Чи ж прийме хворе суспільство, яке і рідної матері не визнає? Ось такі наші недуги, такі проблеми. І ще раз дякую “Слову Просвіти”, що старається нам про це все повідомляти і шукає шляхів і можливостей, як позбутися Україні тих виразок і прикрощів, що її обсіли.

 

З глибокою повагою до Вас і до всіх у редакції Вашій —

Іван ГУЛЕЙ,

учитель історії, с. Базар

на Тернопільщині

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment