До Вас не вперше звертається з листом учитель історії, тепер уже пенсіонер Іван Гулей. Ваша газета в минулі роки вміщувала дещо з того, що я написав чи підготував до друку. Газету виписую вже багато років. Спочатку в містечку Монастириськах, потім у Тернополі, а тепер у селі Базар Чортківського району Тернопільської області, де в літню пору живу сам у давно опустілій, старій батьківській хаті. І, уявіть собі, що і в Монастириськах, і в Тернополі, в тому поштовому відділенні, до якого належала наша вулиця Богдана Лепкого, і тепер у моєму селі, де є середня школа, ніхто “Слова Просвіти” не передплачував і не передплачує. Лише я один. Дивно виходить. Учительські колективи насамперед уникають зробити цю передплату, не кажучи вже про інших людей. Вашу газету я кладу, за вартістю різної інформації, у ній вміщеної, на перше місце серед інших газет і не можу без неї обійтись. Ось цього року пропустив був місяць квітень, здається, і не прочитав важливої статті Володимира Базилевського. Він пише влучно, образно, правдиво. Цього разу, вкупі з цим листом, пересилаю Вам свою книжку під назвою “Базар — історія села. Травинка, що пробилася крізь бетон”. У ній насамперед зверніть увагу на вступну статтю під назвою: “Знахідка. Хроніки. Читальні “Просвіти” в селі Базар” і доля її автора”. Цю “хроніку”, більш як наполовину знищену, я таки переписав, відтворив, і подав у своїй книжці. Автор “Хроніки” помер наприкінці 1944 року і свого твору в друкові так ніколи й не побачив. Я ж продовжив його просвітницьку роботу аж до наших днів. У своїх дослідженнях, пошуках я спираюся на Вашу газету, на її випуски давно минулих років. Ось хоча б на № 4 Вашої газети, за 24—30 січня 2008 року, сторінка 6. Замітка “Просвітянин, син просвітянина”. У ній ідеться про книгу Володимира Близнюка “Пімста і сльози”. Він із села Старі Кути Косівського району ІваноФранківської області. Написав про вчителя Михайла Гоцка. Згодом три листи написав я до Старих Кут у пошуках Володимира Близнюка, його книги, в намаганні щось дізнатися про Михайла Гоцка. Відповіді зі Старих Кут не одержав. Ніхто і з Тернопільщини не відгукнувся на мою статтю. Тепер надія на Вас, Вашу газету, щоб прорвати зачароване коло. Як знайти Михайла Гоцка, родом із Тернопільщини, учителяпросвітянина, його батько Мартин за Польщі теж очолював сільську “Просвіту”. Загубився слід цих видатних людей. Стіна мовчання оточила їх. Про них обізвався у книзі “Пімста і сльози” Володимир Близнюк зі Старих Кут, але звідти, на мої три запити, не обізвався ніхто, ні учитель історії, ні директор школи, ні голова села. Ніби я до стіни промовляв. Напевне, і “Слова Просвіти” у тому великому гуцульському селі не передплачує ніхто. А це ж там, у Старих Кутах, за Австрії й Польщі на просвітянській ниві плідно працювали учителі з Тернопільщини, досягали великих успіхів, і слава про них долинула до наших днів. Це перша тема, на яку я хочу щоб Ви звернули прискіпливу увагу і допомогли мені у моїх краєзнавчих пошуках.
Друге питання, яке не дає мені спокою вже давно, це запис своєї національності у державних реєстраційних документах. Свій наступ на українство недруги наші, свій перший крок, щоб в Україні українством і не пахло, зробили 3.09.1993 року, коли ухвалили Закон про скасування записів про національність у паспортах і національність батьків у свідоцтвах про народження. Це слова киянки Ліни Галанзовської, вміщені у “Слові Просвіти” кілька років тому. Я їх повністю навів у своїй статті під назвою “Врятуймо серце народу”, вміщеній у тернопільській обласній газеті “Вільне життя” за 6.07.2012 року, № 50. Цього року в тій же обласній газеті у статті “Катехизм українця” Богдана Заклинського і наша дійсність” я знову звернувся до цієї наболілої нашої проблеми і використовую для цього фрагмент зі “Слова Просвіти” за 11—17 листопада 2004 року. І дуже мені приємно було у “Слові Просвіти” (ч. 29 за 2015 р.) прочитати Звернення до керівників нашої держави “Про повернення громадянам України вкраденого владою права мати запис своєї національності у державних реєстраційних документах”. Підписав Звернення Григорій Омельченко, Герой України, народний депутат України ІІ—VІІ скликань, генераллейтенант, Голова Координаційної ради. Це дуже і дуже добре! Пора, давно пора, відновити в Україні справедливість й засвідчити, що господарями в Українській хаті мають бути Українці!!! Слідом за скасуванням записів про національність і за мовчання загальної більшості українського народу вороги наші зрозуміли, що можна і далі вести наступ на українство, не зустрічаючи при цьому всенародного спротиву. 18 липня 1995 року вони розгромили похорон Патріарха Київського і всієї РусиУкраїни Володимира (Романюка), багатолітнього в’язня комуністичних концтаборів. І знову ніякого масового обурення ця їх злочинна дія не викликала, ніякої народної протидії вони не зустріли. І пішли далі. Підступно знищили Чорновола, за ним замордували Георгія Гонгадзе. Вбили Ігоря Білозіра. Не зупинив їх і помаранчевий здвиг. Дійшло до розстрілу Небесної сотні й до кривавих подій на сході України. А ланцюг злодіянь тягнувся ще від початку 90х років, від цієї мовчанки народу, коли скасували графу про національність. Зрозуміли це, як “зелене світло” для тотального наступу, який триває й донині. Особливо із телевізії, в якій, не дивлячись на пояснення й викрутаси влади, нічого українського немає. Тимчасом єдиним джерелом інформації для більшості українців є телевізія. Книжок вони переважно не читають і не звертають на них уваги, особливо у селах. У телевізори дивляться. Задурманення інформаційне сприймають спокійно, як належне. 18 липня 2015 року, наприклад, виповнилося 20 років від часу розгрому похорону Патріарха Володимира. Прах його і далі лежить під муром Софії Київської. Там за той пліт викинуто дотепер і все українство. Ми всі за тим плотом. Промовчала про цю подію телевізія. Промовчали газети. Промовчало і “Слово Просвіти”. Чому? Погоджуємося із своєю принизливою роллю? І це після розправи на київському Майдані й подій на сході? Незабаром виповниться 15 років з часу вбивства Георгія Гонгадзе. Його тіло обрубане, обпалене, всі ці роки лежить у морзі в Києві, на вулиці Оранжерейній, здається. 15 років не поховане. Не знаю, чи є подібний випадок у котрійсь державі світу. У нас є. У перші роки після смерті Георгія ще були виступи протесту, вимоги покарати вбивць і замовників вбивства. “Україна без Кучми!” — лунали слова з Києва на всю Україну. Настав 2015 рік. Україна знову з Кучмою. Тіло Георгія в моргу. Мати його в могилі. Дружина і дочки за океаном, на чужині. А українці про той злочин 16 вересня 2000 року вже і призабули. У січні 2001 року, виступаючи перед депутатами ВР України, Леся Гонгадзе сказала: “Те, що сталося з моїм сином, завтра може статися з вами”. Те завтра сталося з найкращими синами України в січні—лютому 2015 року в тому ж Києві на Майдані. Тоді 2001 року на ці пророчі слова страждальниціматері народні депутати України не звернули уваги, пропустили їх, не схотіла їх чути й більшість українців, поки в їхні хати не увійшла біда, поки не загинули їхні сини.
“Україна вступила в ХХІ століття з відрубаною головою”, — писала Ліна Костенко. З цією ж відрубаною головою вона стоїть безпорадно і досі, а ті, що відрубали цю голову, стоять збоку і сміються з неї. Бо справа про вбивство Георгія Гонгадзе і досі не закінчена і замовники вбивства не покарані. Тіло Героя України так і не віддане землі. “Слово Просвіти” має тепер сказати своє слово про це. Мовчанка тут аж ніяк не підходить, бо мовчати означає приховувати злочин і стати на бік тих, що його скоїли.
Про такі болючі події в житті України я Вам пишу. Хочу подякувати за те, що на них реагуєте й реагуватимете й надалі. У цьому цінність Вашої газети: не обминати те, що болить Україні, що кровоточить. Володимир Василенко, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол, у Вашій газеті пише, що “саме відсутність гуманітарної політики, і в сфері освіти, і в мовнокультурній сфері, і в інформаційній, історичній пам’яті, і конфесійній, призвела до тої кризи, яка в нас є, яку маємо. Це основні 5 сфер, де в нас повний провал”. Отже, діагноз захворювання визначений точно. Лікувати від цих недуг давно пора. Зволікання може призвести до трагічного наслідку. Та і вже призводить. Найкраще про це свідчить голосування закону “Про державну службу”, що передбачає іспит з української мови і належне знання державної мови, вимоги держслужбовцями ЗНАТИ ДЕРЖАВНУ МОВУ”, — пише Ірина Фаріон. Цей Закон у ВР України 20.05.2015 року не набрав більшості голосів. Чи можемо уявити собі, щоб такий Закон не набрав більшості у парламентах Польщі, Англії, Німеччини, Франції, коли б у ньому йшлося про обов’язок їхніх депутатів знати державну мову і нею виступати у їхніх парламентах? Це неймовірно, неможливо!!! А в нас ймовірно і можливо. А ще хочемо до Європи. З чим? З чужою мовою, з відреченням від материнської? А чи ж прийме Європа яничарів? Чи ж прийме хворе суспільство, яке і рідної матері не визнає? Ось такі наші недуги, такі проблеми. І ще раз дякую “Слову Просвіти”, що старається нам про це все повідомляти і шукає шляхів і можливостей, як позбутися Україні тих виразок і прикрощів, що її обсіли.
З глибокою повагою до Вас і до всіх у редакції Вашій —
Іван ГУЛЕЙ,
учитель історії, с. Базар
на Тернопільщині
