Матриця свідомості

Продовження.

Поч. у ч. 45 за 2015 р.

Творити “Українську

альтернативу”

Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, модератор круглого столу:

— “Просвіта” довго домагалася запровадження Дня української писемності та мови, щоб тоді, 1997 року, змінити загальнонаціональну ситуацію не тільки в законодавчій сфері, а й змінити принципи, які діяли в мовній сфері. Леонід Кучма 6 листопада 1997 року підтримав наше клопотання про запровадження Дня української писемності та мови, хоча для влади наші заходи стають просто формальністю. Нині вже й 10 стаття Конституції стала формальною, її не виконують.

Перша особа держави, гарант Конституції порушує Конституцію. Про це треба говорити відверто, нам нема чого боятися на нашій землі. Ми домагалися цього Дня писемності не для того, щоб його відзначали тільки українці, а щоб до цього кола були залучені всі, хто живе в Україні. Задля цього й планувалася ця акція, яка була розрахована не на один день, а на широку програму. Я з собою взяв “Концепцію розвитку гуманітарної сфери України”, до якої причетні учасники круглого столу. Це концепція 2001 року. Ще маю документи, які стосуються гуманітарної сфери, передовсім мовного питання. Скрізь записано, що українська мова — державна.

Натомість ми сьогодні повсюди чуємо “Какая разніца”. Якщо ти володієш українською мовою, закликаєш говорити нею, тебе ще й роблять винуватцем — мовляв, ти не демократ, не толеруєш інших, ти вже фашист. А ви толеруйте наші права на нашій землі, ви до нас приходите, а не ми до вас. Ви у нас обіймаєте високі посади, ігноруючи нашу мову.

Сьогоднішня проблема: політика, бізнес і українська мова, культура, гуманітарна сфера. Цей захід ми проводимо у рамках постійно діючого форуму, як підготовчий захід до того акту, що відбудеться у грудні. Чому замислювався цей форум? Щоб підняти громадськість. Конституція відкидається, права українців зневажаються. Виникає багато запитань. І саме тому українська інтелігенція, яка завжди відстоювала українські пріоритети, українські права висунула тезу “Українська альтернатива”. За існуючої ідеології, існуючої сьогодні системи олігархічної влади, якщо цьому не протистояти, то наша нація стрімко зникатиме зі світової мапи як окрема нація зі своєю історією, культурою і мовою.

Нас мільйони, а з нами ніхто не рахується. Українське слово виставлене за двері. Статистика така: на наших ринках 16 % українського книговидання, решта російське. Так само і в інформаційній сфері. Отже, підстав, щоб перейматися тривогою за наше майбуття, дуже багато.

Необхідна цілеспрямована державна програма

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ:

— Павло Михайлович тут представив проект “Концепції гуманітарного розвитку України”. Це не перший варіант. На жаль, жоден із підготовлених подібних законопроектів не був ухвалений ні Указом Президента, ні урядом України. Найновіший проект підготувала НАНУ разом з іншими академіями: НАПНУ, Національною академією мистецтв та ін. Ця концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року. Вона була передана до всіх інстанцій державної влади: президентові, уряду, парламенту України. Жодної реакції від влади немає до сьогодні. У першому розділі “Стан гуманітарного розвитку України” сказано: “Дедалі виразнішою стає тенденція до скорочення участі держави в підтримці програм, пов’язаних із гуманітарним розвитком. І як наслідок зменшення її впливу на формування життєвих цінностей і орієнтацій населення”. Сказано дуже м’яко, бо по суті сьогодні майже немає державних програм, які пов’язані з гуманітарним розвитком. Це одна з найболючіших нині проблем країни. Мене особисто, як і багатьох, хвилює: чому сьогодні та Українська держава, яка виросла по суті на Помаранчевій революції і на Революції гідності така байдужа до надзвичайно серйозної гуманітарної сфери, чому це не є пріоритетом? Здавалося б, як не використати такий момент, коли, зважаючи на агресію Росії проти України, в країні почався патріотичний підйом, волонтерський рух, самопожертва наших воїнів. Треба використати це і почати працювати на формування національної ідентичності, саме через мову і культурні цінності. Ми маємо сьогодні серйозний потенціал масової національної ідентичності, яка виросла на хвилі патріотизму і усвідомлення того, що Україні загрожує агресор і це може призвести навіть до втрати державності. Такі настрої суспільства потрібно задіяти. Відомий чеський професор М. Грох запропонував тричленову модель формування модерної нації. Перша — академічна, коли збираються різноманітні публікації, перекази, легенди, накопичуються історичні знання, творяться словники. Друга — культурна, коли мова стає загальновживана в політиці, культурі, науці, громадському житті. Третя — політична, коли вже усвідомлюється, що для політичного самоврядування необхідно користуватися передусім своєю мовою і мова стає органічним чинником у формуванні політичної свідомості і звершення державності. У нас, на жаль, не завершені перша й друга фаза, зараз іде третя фаза і нам потрібно всі три фази задіяти. Тому сьогодні вкрай необхідна відповідна цілеспрямована державна програма мовної політики.

Хочу наголосити, що проблеми у нас дуже серйозні. Ми маємо значне скорочення населення. Наше населення щороку скорочується на 250—300 тисяч осіб. Згадаємо заробітчан, особливо жінок, які в молодому віці ще могли б народжувати дітей, але перебувають за кордоном. У Російській Федерації 2,5—3 мільйона, в інших країнах від 100 до 400 тисяч. Ці люди зараз, можливо, повертатимуться. Значна частина з них перебуває під впливом тієї пропаганди, того мовного тиску, який здійснюється у РФ. Це питання національної безпеки. Отже, питання мови — справді питання національної безпеки і воно дуже комплексне. Треба впроваджувати державну мову в усі сфери національного життя. Залучити цілий комплекс проблем і через мовну політику формувати національну ідентичність. Ми повинні розвивати інтелектуальний культурний продукт: український елемент інтернету, комп’ютерні програми. Мовна політика повинна поширюватися на друковану, теле і кінопродукцію, музичну, театральну, освітню. І все це має базуватися на сучасних освітніх технологіях. Тільки за допомогою громадських організацій, незважаючи на їхнє подвижництво, це здійснити неможливо. Це повинно обов’язково стати державною політикою, розробленою на найсучаснішому рівні. Ми повинні відчути відповідальність і гордість за свою мову, за свій народ.

Нагадаю про етнодемографічний довідник Соломона Брука, видрукуваний 1981 року, “Население мира”. Там подана інформація, що серед державних політичних і етнічних націй українці посідали 21 місце у світі. У Європі — шосте місце після росіян, німців, італійців, англійців і французів. Отже, наш народ належить до найбільших народів світу. І як може бути, щоб такий народ, маючи колосальний потенціал, традиції, мову, історію весь час перебував під загрозою нової хвилі асиміляції. Нова хвиля асиміляції підсилена не тільки російською інформаційною агресією, а ще й глобальними процесами інформаційного впливу на Україну. Тому внутрішня мобілізація для нас сьогодні актуальна і потрібна. Ми стоїмо перед загрозою, яка може привести до колосальної асиміляції нас, як нації і Української держави. Консолідація нації, єдність українського народу залежить передусім не від економіки, а від того, як формується ідентичність, наскільки вона посилюється в свідомості людей і головне, які цінності ми хочемо запропонувати і утверджувати в нашому суспільстві. А ці цінності ми повинні висловлювати і доводити українською мовою.

Політика мультикультурності

зазнала краху

Іван ЗАЄЦЬ, відповідальний секретар громадського руху “Україна в НАТО”:

— Мовна проблема сьогодні — проблема гуманітарної політики теперішньої влади і не тільки теперішньої, а й попередніх. Гуманітарна політика тривалий час, а зараз і поготів, не враховує української національної складової. Це факт, з яким треба рахуватися і від чого треба відштовхуватися. Процеси українізації згорнулися і розкручується маховик русифікації, зокрема, мовної. Етнічні права українців стали по суті розмінною картою у діяльності теперішньої влади. Якщо раніше під деукраїнізацію та русифікацію підводили ще якісь ідеологічні чи політичні доктрини, відповідно до яких Україна розглядалася як багатонаціональна держава з поліетнічною культурою, то зараз ми не чуємо жодного слова на цю тему. Нема ніякої гуманітарної політики, ніяких прав українців, нема ніякої титульної нації. Можна ще почути від політиків, що твориться політична нація. Але на якій етнічній основі вона твориться? Ми чудово розуміємо, що політична нація твориться на інституті громадянства. Але завжди у ній є етнічна основа. Німецька політична нація твориться на німецькій мові, на німецькому звичаї, на німецькій культурі. Так само французька чи інша. А в нас навіть без української мови.

Був період, коли західні країни запроваджували політичну доктрину полікультурності. Але ж уже і Меркель, і Саркозі, і Кемерон визнали, що політика мультикультурності у західних країнах зазнала краху. Я уявляю, що ще буде після нинішнього міграційного потоку. Якщо ми подивимося на етнічну структуру німецької чи французької держави, то побачимо, що німців чи французів не більше, ніж українців у нашій державі. Але вони відмовляються від політики мультикультурності. Тому ми маємо аналізувати процеси не тільки всередині України, а й у європейських країнах. Ми перебуваємо на такій стадії, де неолібералізм нас не зможе порятувати, у постколоніальному стані. Під час колонізації до українців застосовували примусові засоби, тому ми маємо право на особливу політику, щоб утвердити українську мову в усіх сферах нашого життя. Прикладів русифікації України можна навести дуже багато, але джерелом мовної русифікації сьогодні є центральні органи влади: президент зі своєю адміністрацією, Кабінет Міністрів і Верховна Рада України. Призначення на урядові посади ще вчорашніх іноземців — це джерело саме цієї русифікації. Народні депутати відмовилися запровадити законодавчу норму, яка б зобов’язувала всіх державних службовців володіти українською мовою. У Кабміні прем’єрміністр також запопадливо, за першої нагоди, переходить на російську. Це не просто послаблення безпекових питань, це ще й зневага до української культури й до української нації. Ми маємо засудити таку політику, ті спекуляції, які чуємо від керівників нашої держави про російськомовний патріотизм. Штучне протиставляння російськомовних українців українськомовним — це ніщо інше як метода сегрегації нашого суспільства, нашої держави. Політика влади, яка нехтує українською ідентичністю, українською традицією, не веде до єдності суспільства. Це політика, яка не враховує світових тенденцій, це політика, запозичена з того часу, коли Україна була колонією Росії. Ми не можемо погоджуватися з такою політикою.

Аналіз ситуації, зокрема мовної не буде повним, якщо ми не кинемо погляд на проект Москви “рускій мір”. Під час активної фази війни Росії проти України, здавалося б, що цей проект має вмерти на території України. Але зараз, коли війна трохи стихла, ми бачимо, які процеси запускаються всередині самої України, як розправляє крила цей “рускій мір”, зокрема, через УПЦ МП і через нашу владу. Тому українська громадськість повинна вимагати від влади нової гуманітарної політики. А саме — україноцентричної. Це політика, в якій українська мова розглядається як засадничий елемент ідентичності і національного надбання України. Засадничий елемент не тільки української національної ідентичності як етнічного утворення, а й ідентичності всієї держави. Саме на такій політиці побудовані всі національні держави Європи і ми не виняток з цього ряду. Чи є нині українська мова засадничим елементом ідентичності України, надбання України? Потенційно так, але насправді ні. Процеси, які нині відбуваються, ослаблюють цей вектор. Наше завдання, завдання влади полягає в тому, щоб поглибити розуміння ролі української мови у відродженні України, призначення української мови для долі держави, для долі нації. Тут уже не обійтися визначеннями на кшталт “солов’їна мова”. Мова сьогодні не тільки особлива система світосприймання, а й охоронець економіки, культурного простору, врешті решт, це інформаційний і виробничий ресурс, який сьогодні дуже дорого коштує. Тому ми маємо сьогодні говорити й про те, яким потенціалом є українська мова, наскільки вона розвинена, наскільки може передати наші найтонші почуття. Це одна з найрозвиненіших мов світу. Про це треба говорити відверто, не страждати комплексом меншовартості.

Під справжнє розуміння призначення української мови ми маємо сформувати й відповідну законодавчу базу. Теперішня законодавча база фрагментує мовнокультурний простір України через Європейську хартію регіональних і міноритарних мов, через Закон про засади державної мовної політики, тому ми маємо вимагати насамперед ухвалення закону про українську державну мову. Паралельно має бути ліквідований закон КіваловаКолесніченка. Ми маємо підвести інституційне забезпечення під таке розуміння мови, під таку гуманітарну політику. Ми маємо породити дискусію між громадськістю і владою. Досить уже владі робити вигляд, що в них немає грошей на гуманітарну політику. Адже саме гуманітарна агресія Росії привела до гарячої війни, де гинуть наші патріоти.

Треба активізувати просвітянську роботу, розширювати коло різноманітних конкурсів, іти до учнів, студентів, випускати книги, аудіовідеопродукцію, здійснювати широку програму. Для цього потрібна підтримка держави.

Чую одне, а бачу інше

Олександр ПОНОМАРІВ, професор:

— Старше покоління пам’ятає, що в часи Радянського Союзу був такий анекдот. Приходить чоловік до лікаря й каже: “Мені потрібен лікар вухооко”. Йому пояснюють, що такого нема. Він наполягає: “Мені потрібен”. — “Навіщо?” — “Бо я чую одне, а бачу інше”. От я чую майже щодня від Президента, що українська мова була, є й буде єдиною державною. А що ми бачимо?

У нас багато проблем. Наш міністр внутрішніх справ, зокрема, не поважає Україну й українців. Майже ніхто з тих, хто вбивав наших дітей на Майдані, не покараний, а свободівці, які зробили найбільший внесок у перемогу Революції гідності, сидять по тюрмах. Сказали, що провели реформу, у нас уже є поліція, і всі нові поліціянти, яких чомусь називають поросійському поліцейськими, — говорять російською мовою. У мене таке враження, що країнаагресор прислала своїх, я не хочу, щоб мене такі люди охороняли. У якій ще країні таке можливо?

Я поважаю Грузію, але, на жаль, не всі ті грузини, які в нас на керівних посадах, знають українську мову, до них пристосовуються, через те вони й не бачитимуть потреби вивчати українську. Я думаю, що Давид Сакварелідзе українську б вивчив, але в нього немає такої потреби. А Михайло Саакашвілі знає українську, але не розмовляє нею. Борислав Береза, який претендував на посаду київського міського голови, демонстративно не говорить українською мовою. І таких багато. На радіо й досі одним із начальників є друг Олени Бондаренко, Роман Чайковський. Він не зважає ні на рекомендації редакторів, ні на словники, проводить антиукраїнську політику і досі. Судді, які замішані в скандалах, і досі керують. У нас Президент роздає громадянство направо й наліво. Кому? Подивіться на інші країни. Там щоб одержати громадянство, треба скласти іспит з державної мови і з історії.

У Латвії, наприклад, ухвалили закон, за яким штрафуватимуть чиновників, які не хочуть розмовляти латвійською мовою. Киргизія, яка колись затвердила закон про другу державну мову російську, хоче його відмінити і залишити тільки киргизьку. У Казахстані також повсюди вживається казахська, цьому сприяє президент Назарбаєв. У мене таке враження, що навіть у Білорусі може стати краще, ніж у нас. Там якщо “батько” їм скаже, вони наступного дня всі заговорять білоруською.

У нас поширюється міф про поліетнічність України, що в нас багато народів. Насправді у нас два корінних народи — український і кримськотатарський. Усі інші мають свої етнічні батьківщини. Ніхто їм не забороняє користуватися своєю мовою. Але у публічному мовленні всі повинні вживати державну мову. А нашій Верховній Раді оцінку дала вона сама, коли депутати не захотіли ухвалити закон, за яким усі чиновники повинні володіти українською мовою.

Інформаційний простір має стати підмурівком модерної держави

Віктор НАБРУСКО, заслужений журналіст України:

— Складається сумне враження, що всі ці дискусії залишаються за круглим столом, а справа не рухається. А ситуація справді загрозлива і катастрофічна. Ми повинні констатувати, що гуманітарна сфера, сфера інформаційнокомунікаційних зв’язків, культурна політика — це складова національної безпеки. Це не просто складова, це елементи інформаційного суверенітету. Це складова національної безпеки поруч із воєнною доктриною, з економічними складовими. Це очевидно. Якщо сьогодні в державі немає такого розуміння, тоді виникають серйозні питання щодо історичних перспектив, майбутнього існування самої держави. Ми збираємося, переконуємо себе, нас не чують, а ситуація погіршується. Інформаційний простір України, який мав би стати справді будівничим елементом, фундаментальним підмурівком культури, формування держави, сьогодні став загрозою національній безпеці. Статистика, яку маємо, загрозлива. А що робиться в електронних засобах інформації! Коли увімкнеш радіо, телебачення — це щось жахливе. Я не можу зрозуміти, в якій державі ми живемо. Замість того, щоб стати чинником психологічної стабільності, підмурівком будівництва держави, інформаційний простір як складова гуманітарної політики став загрозою національній безпеці, існуванню держави.

Існують проблеми, зокрема конституційна, де все виписано, чим держава має опікуватися, і ніхто, мабуть, не знає, не читає цих статей. А це має бути Біблією для українського суспільства. Наступний рік має бути інституційний. Справді, скільки сьогодні називали інституцій: Міністерство освіти, культури, Державний комітет телебачення і радіомовлення, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство інформації, створений орган виконавчої влади. І далі похідні: Держспецзв’язок, Концерн радіомовлення і радіозв’язку, який у системі Мінспецзв’язку, Укрпошта… Але немає єдиного бачення і розуміння викликів і загроз, що вже стали загрозою існування держави. І я дивуюся, як ці люди, які живуть за рахунок української громади, виробляють якісь окремі доктрини. А який рівень розуміння кадрової політики, як вона формується, за якими принципами: клановими, олігархічними… Це страшні речі, такого не повинно бути — в умовах війни розробляти доктрини… Треба діяти в умовах воєнного стану, надзвичайної ситуації, захищатися. А ми розробляємо доктрини, яких ніхто не бачить, не знає, не читає. В умовах воєнної агресії ухвалюються закони про суспільне мовлення, що руйнують складову інформаційної безпеки, де все зганяється в один колгосп. Якщо в інформаційночастотному ресурсі залишалося менше 5 %, якими володіла українська громада, державне телебачення, радіомовлення, то за рахунок цього закону і це нівелюється. Ідуть дискусії про суспільне мовлення і ніхто не каже про реальні загрози, про те, як протистояти “русскому міру”, як вибудувати єдину інформаційну політику. Але чому не говорять? Бо запахло якимось комерційним присмаком, наживою.

Наступна проблема — відсутність реального діалогу між інститутами громадянського суспільства і владою. Таке враження, що влада є, а держава — це тимчасовий модуль, який будується під певну партію, під певний клан. До громадянського суспільства також є запитання, часом наспіх створюються якісь інститути громадянського суспільства, що беруть участь у різних конкурсах і перемагають. Але ніхто не хоче чути один одного. І це велика загроза для існування держави. Наша місія через форум, через круглі столи вголос серйозно про це заявити, виробляти стратегію доктринального характеру, що стосується гуманітарної політики, де інформаційна складова, освітня, історична, на основі якої можлива побудова сучасної модерної Української держави.

Мова цементує націю

Георгій ФІЛІПЧУК, академік АПНУ:

— Ідейний, політичний, духовний україноцентризм зобов’язаний впроваджуватися в усі сфери українського життя. Це визначальний похід не тільки для української інтелігенції, а для всього українства за своє національне і державне “Я”. Я пригадую кінець 1980х років, напередодні ухвалення Закону про мови в Українській РСР. Тоді майже всі тут присутні брали активну участь у величезній політичній кампанії створення товариств, гуртків української мови, ще не називаючи себе “Просвітою”. Тоді, 1989 року, прозвучала цифра, що українська мова упродовж своєї історії гнобилася 376 років. Вона повинна бути відома і сучасникам, і майбутнім дітям та внукам, щоб вони знали всю цю величезну матрицю боротьби українського народу за своє “Я”, яке він виборов. А далі була Декларація про Незалежність, сама Незалежність, Конституція з її визначальною 10 статтею, яка ніколи ніким, ніякими угодовцями, тимчасовцями не може бути переписана. Виходячи з цього, констатую гіркий факт: практично після того, як був ухвалений той Закон, нова правова норма щодо розвитку і захисту української мови як державної, ми страшенно віддалилися навіть від того, що мали. За новими соціологічними дослідженнями на 2015 рік українських журналів 9,9 %. Це після Революції гідності і в час, коли триває російська агресія проти України! Маємо української пісні 4,9 % у наших телерадіо ефірах. Не маємо навіть третини українських газет. Нинішній ефірний простір можна назвати постгеноцидним, постколоніальним. У столиці, яка повинна посилати політичні, духовні інтелектуальні сигнали для всього суспільства, розмовляють українською тільки 27 %. Це єдина в Європі держава з такою упослідженою державною мовою.

Нещодавно я приїхав із двох наукових конференцій, де прозвучала думка, що в умовах страшної міграційної хвилі французьку націю цементує французька мова і високий стандарт французької етнокультури. У французькому законодавстві є стаття про те, що надання органам місцевого самоврядування, державним установам субвенцій залежить від виконання закону про французьку мову. А в нас, наприклад, горлівський мер своїм указом заборонив українську мову. У Криму і в Донбасі ми втратили не лише територію, а й українські душі, які значно складніше і значно довше повертатимуться до українського лона. Якщо перед окупацією ми мали в Криму лише 7 українських шкіл, то сьогодні немає жодної. У букварях так званої ДНР величезний портрет Захарченка, двоголовий орел, гімн ДНР.

Українська інтелігенція повинна добитися, щоб закон КаКа перестав існувати в українському політичному і культурному просторі, бо він призводить до нищення української незалежності.

Національно свідомі люди — загроза для мафіозної влади

Степан ХМАРА, Герой України:

— Виходячи зі своїх інтересів, влада робить усе правильно, тому що це влада мафії і вона чудово розуміє, що культурні, моральні, національно свідомі люди для її існування найбільша загроза. Патріотівнаціоналістів саджають у тюрми, русифікація йде прискореними темпами. Чому так робиться? Бо ми це дозволяємо.

У нас є правова база: 10 стаття Конституції, закон про громадянство, про державну службу, де все чітко написано. Треба тільки виконувати. Це ігнорується, і насамперед тими, хто має найбільшу владу в Україні. Тому зберімо найактивніших професорів, науковців, громадських активістів і проведімо круглий стіл перед приймальнею Президента. Будемо вимагати від нього, щоб змусив чиновників виконувати норми Конституції, які вони порушують. Інакше це буде зрада Української держави, це веде Україну до краху. Фінансування державиагресора під час війни (хоча б податками РОШЕНу в Липецьку) — це зрада. Адже ми знаємо, що це війна, а не АТО. Тільки неординарні, екстремальні кроки можуть привернути суспільну увагу до колосальної стратегічної загрози, яка нависла над українською нацією, народом, культурою. Це шлях у небуття.

Міністерство культури — базове, стратегічне Міністерство для формування нації і держави. Там мають бути самовіддані, жертовні люди, які мають робити все, що нині потрібно для України, навіть ризикуючи втратити крісло. Поки ми не скинемо з себе комплекс меншовартості, насамперед це стосується інтелігенції, яка має задавати тон, змін на краще не буде. Коли солідний науковець, професор, академік у передачі про Феофана Прокоповича у підсумку заявляє: “А всетаки його діяльність привела до прогресу” — я не можу поважати таку людину. Це ворог України, який зробив, можливо, більше шкоди, ніж очільники російського імперіалізму: він украв наші етноніми і передав москалям. Можете мене звинувачувати в різкості, але якщо наша духовна еліта так поводитиметься, нічого доброго не буде.

Матеріал підготувала

Надія КИР’ЯН