Ірина ФАРІОН,
м. Львів
Без мови всі українські бажання збудовані на піску.
Олександр Потебня
Хронологічні межі земного шляху видатного філософа мови Олександра Потебні вписані у водночас німе і промовисте для українськомовної науки та словесности ХIХ століття: 10 (22) вересня 1835 року—29 листопада (11 грудня) 1891 року.
1. Соціолінгвальне тло
На його очах через низку російських указів викорінюється відроджена українська мова і знищується перспектива розвитку української нації як самостійної культурно-політичної спільноти. Йдеться про таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва від 18 липня 1863 року, спровокований національно-культурним піднесенням українців та водночас атаками й доносами на український рух з боку євреїв (одеська газета “Сіон”) та поляків, що напередодні свого повстання 1863 року мали намір закріпити свій вплив на етнічних українських землях. Збудником до указу була також неспинна праця українських громадських діячів та науковців, зокрема переклад від Пилипа Морачевського Євангелія українською мовою 1861 року, заснування тоді ж суспільно-політичного та літературно-мистецького журналу “Основа” (1861—1862), відкриття у підросійській Україні у 1859—1860 роках 68 недільних українських шкіл та виникнення по всій країні культурно-просвітницьких народницьких товариств “Громада” [3, с. 93–99; 2, с. 47—49].
Усе це разом із подання малоросійських одворянених пристосуванців призвело до їхнього ж формулювання у циркулярі: “Они (себто самі малороси — І. Ф.) весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского язика не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язик” [3, с. 94]. Отож добре знаний українцям Валуєвський циркуляр — це витвір чотирьох негативних чинників тодішнього суспільно-політичного життя українців: єврейського, польського, московського і малоросійського як символу української зради та пристосуванства. Це був діягноз політичної неспроможности тодішнього українського суспільства, у вирі якого опинився дуже талановитий науковець із самого серця України — Полтавщини.
Характерно, що саме 1863 рік в особистій та науковій долі двадцятивосьмилітнього Олександра Потебні стає переломним. Як відстежив Юрій Шевельов, до 1863 року “бачимо енергійного, життєрадісного Потебню в проводі харківської “Громади”, що в той час об’єднувала переважно студентів, нараховувала близько 80-ти членів і ставила собі за мету зблизитися з простими людьми, навчити їх грамоти, приєднати до культурного життя, для чого друкувала й розповсюджувала відповідні брошурки. Алчевська так згадує про цю пору: “Мені показали кумира їхнього гуртка професора Потебню з античним, чітко витесаним профілем і світлим золотистим волоссям, з якимось натхненним поглядом голубих очей. Він притягував до себе найгарячіші симпатії молоді; і коли розповідав нам про історичне минуле нашої Батьківщини, про нашу пісню, про нашу поезію і закликав нас вивчати і любити її, — ми захоплено слухали його цілими годинами” [9, с. 7].
Спершу він вступив на юридичний факультет Харківського університету, а з другого курсу 1852 року перевівся на історико-філологічний. Там він знову почув мову свого дитинства, зокрема на лекціях відомого українського поета і професора, автора збірника “Південноруських народних пісень” Амвросія Метлинського. Їхні погляди щодо потреби самостійного розвитку української мови цілком збігалися [7, с. 18]. Вже викладачем Харківського університету 1862 року Потебня разом із кількома товаришами відбули в експедицію до Охтирського й Полтавського повітів, щоб зібрати фольклор. Вислідом цього 1863 року стала видана збірка українських пісень, слова і мелодії яких записав Потебня. Один з молодших членів Харківської “Громади” згадує про нього: “Теплий парень, спасибі йому, ніяк не переслухаєш його, як піде балакати, і до пісень аж труситься, бо певно зна в них силу”
[9, с. 7—8]. Результатом діяльности Потебні у харківській “Громаді” став також український “Буквар”, створений на питомій основі: системний і доступний з вимогою викладати винятково рідною мовою. Через заборону українських недільних шкіл 1862 року “Буквар” надруковано вже по смерти у журналі “Київська старовина” аж 1899 року.
Напередодні злощасного 1863 року Потебня висловився і про знаковий для українського культурно-політичного життя журнал “Основа”. Як згадує пані Соханська, Потебня говорив їй, що інколи скаженіє від нападів консервативного “Дня” на “Основу”. Це було ще до Валуєвського указу. Пані Соханська пише, що Потебня вірив у майбутнє української мови і мав звичку говорити: “Розвиток українського письменства буде корисним для народу, дасть йому рідну шкільну грамоту і допоможе українцям, що мають поняття краси і правди, знайти добрі шляхи і до всеросійського або великоруського письменства… адже російський літературний язик ще довго пануватиме в науковому вжитку, може років сто, а що буде далі — не варт гадати” [9, с. 8].
Переломного 1863 року він поспішно, не добувши терміну закордонного наукового відрядження у Берліні і довідавшись про трагічну загибель трьох своїх братів, що брали активну участь в антиурядовому політичному житті країни, зокрема у польському повстанні 1863 року, повертається додому через підавстрійський Львів. Тут австрійська поліція, трактуючи його “як російського агента”, змушує негайно покинути Львів у ніч з 20 на 21 липня. Характерно, що саме 20 липня Валуєв підписав свій указ про те, “чтобы в печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановиться” [3, с. 96].
Звісно, Потебня не міг читати текст указу, бо указ був таємний, але він міг здогадуватися про його суть. У Росії через пресу, зокрема у “Московских ведомостях” (М. Катков), на нього чекали звинувачення у “малорусском сепаратизме”, а в Харкові “розмова” з університетським начальством. Як припустив Юрій Шевельов, “Такі речі, як правило, лишають травму. А вона спричинює зміну в поведінці. З видимих наслідків можна судити про глибину пережитого. Існує разючий контраст між молодим Потебнею до 1863 року і Потебнею в зрілому віці. Зміну слід покласти на рахунок пережитого в 1863-4 роках: загин братів, безпосереднє зіткнення з поліцією двох держав, з авторитарним тиском. Вгадуються також відлуння загальних подій: розгром польського повстання, а отже, й втрата щільно пов’язаного з ним сподівання на пробудження України, повсюдна перемога реакції. До кінця його днів над Потебнею витав дух розчарування й гіркоти. Втрачене в житті він намагався надолужити науковою працею” [9, с. 15].
Так жорстока реальність увірвалась у його наукове життя, вплинула на світогляд та манери поведінки. Після 1864 року і до смерти — його життєпис переважно зведено до реєстрації висхідної службової кар’єри та переліку численних наукових праць. Проте його сучасники згадують: “Зникла юнацька безтурботність і веселощі, відкритість і товариськість. Він і далі ставився приязно й доброзичливо до студентів і колег, яких уважав порядними і чесними (і ніколи не приховував зневаги до непорядних). На великі свята в його домі відбувалися прийняття для знайомих і шанувальників. Але поза цим він повністю віддавався розумовій праці, будь то наукова розвідка чи університетські лекції, про які говорять, що вони полонили слухачів блиском викладу, чародійною грою думки. А коли кінчалося буяння творчої мислі перед завороженою авдиторією, мінявся Потебня і здавався “на вигляд сухий, холодний, а почасти і різкий”, “суворий щодо моралі”, мовчазний і наче неприступний; тримається осторонь, “строгий і суворий і ще й до того характер прямий і незалежний” [цит. за 9, с.11].
8 жовтня 1863 року флігель-ад’ютант полковник Мезенцов пропонував із Києва III Відділові Канцелярії: “…надлежит иметь правительству ввиду отнюдь не дозволять преподавания на малорусском наречии…, объяснять по малорусски некоторые слова было бы крайне опасно” [3, с. 97]. Вже у липні 1864 року уряд Росії прийняв новий статут про початкову школу винятково з російською мовою навчання (підтверджено у новому статуті за 1874 рік). Попри те, українці не вгавали у своєму бажанні творити свою Україну, що виявилося у їхній діяльності у Південно-Західному відділі Імператорського Географічного Товариства як осередка українського науково-культурницького життя. Проте саме ця діяльність із доносу уродженця Полтавщини, високопосадовця в царині освіти, русофіла та українофоба, а також посередника у справі субсидій царського уряду для львівської москвофільської газети “Слово” М. Юзефовича спричинилася до Емського указу від 18 травня 1876 року, який до попередніх утисків долучав заборону сценічних вистав українською мовою та текстів до музичних нот, а також закривав газету — орган київських громадівців — “Київський телеграф” і припиняв діяльність Географічного Товариства. Ця суспільно-політична трагедія була інспірована передусім зсередини: “У Харкові сама українська інтелігенція власними коштами організовує російський університет, російський жіночий інститут і російський театр. Через те цей найбільший у тих часах центр освіти на Україні, де майже чверть століття зосереджується український літературний рух, стає розсадником російської культури і одним із чинників денаціоналізації українців” [8, с. 137].
У цьому середовищі працював О. Потебня, де ще й на додачу наказано звернути особливу увагу на особовий склад викладачів у навчальних округах Харківщини, Київщини та Одещини з вимогою від керівників цих округів іменного списку викладачів з позначкою їхньої надійности щодо українофільських тенденцій. Натомість ненадійних чи сумнівних слід було перевести до великоросійських губерній, а на їхнє місце скерувати росіян з Петербурзького, Казанського та Оренбурзького округів: “…перед нашими очима виринає яскрава картина всього того духового каліцтва української нації, каліцтва, викликаного натиском систематичної денаціоналізації, через що і такий геніяльний мислитель, як Потебня не міг органічно підтримати природнього розвитку українських національних сил — і всі свої твори і виклади складав чужою, російською мовою” [8, с. 92].
Маємо на меті простежити погляди Олександра Потебні у надскладних мовно-суспільних обставинах другої половини ХIХ століття щодо зв’язків між мовою та суспільством, які викладені у його наукових працях та листах, виявити специфіку їхньої кореляції та соціолінгвальну і соціолінгвістичну перспективу.
Далі буде.
Література
1. Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні / Василь Лизанчук. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. — 412 с.
2. Кісь Роман. О. Потебня і проблематика мовного релятивізму / Роман Кісь // Львівська потебніяна. Матеріали наукових читань, присвячених 160-річчю з дня народження Олександра Потебні. — Львів: “Світ”, 1997. — С. 30–53.
3. Кубайчук Віктор. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови) / Віктор Кубайчук. — Київ: “К.І.С.”, 2004. — 168 с.
4. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике / А. А. Потебня. — Москва, 1968. — т. III.
5. Потебня Олександер. Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фраґменти; [упорядк. і вступна стаття Юрія Шевельова] / Олександер Потебня. — Нью-Йорк, 1992. — 157 с.
6. Потебня Олександр. Думка і мова (фраґменти) // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.; [за ред. Марії Зубрицької] / Олександр Потебня. — Львів: Літопис, 1996. — С. 25–39.
7. Франчук В. Ю. А. А. Потебня / В. Ю. Франчук. — М.: “Просвещение”, 1986. — 141 с.
8. Чехович Константин. Олександер Потебня — український мислитель-лінгвіст / Константин Чехович. — Варшава, 1931. — 175 с.
9. Шевельов Юрій. Олександер Потебня і українське питання. Спроба реконструкції цілісного образу науковця. — Режим доступу: http://www.scribd.com/doc/31482276/; 07.11.2015.
