Я і моя сім’я постійні читачі Вашої газети, любимо і навіть висилаємо в Новоазовськ Донецької області своїм рідним. Наша родина — це всі родичі та наші діти, внуки, які живуть у Київській області чи на сході (Маріуполь, Новоазовськ та село Василівка), тобто на Донбасі…
Зараз Росія агресивно напала на Україну, триває неоголошена війна і замість того, щоб наша Держава розвивала українську мову серед українців, ми бачимо, що все навпаки: газети по електричках продають лише російськомовні, зомбують наших українців навіть по селах, де колись било джерело рідної мови, культури та пісні. Люди звикли до суржику, яким говорять між собою, українську мову майже забули, а російською говорити так і не навчились…
Тож просимо Вас розпочати АТО й в українському середовищі, бо якою мовою люди говорять у Державі, то так Держава і зветься. Наша Держава Україна і зараз молодь повертається до рідних символів: вишиванки, віночки, стрічки, розмальовують будинки, мости у блакитно-жовті барви, але переважно вони розмовляють російською мовою. Чому? А тому, що наші депутати, посадовці та інтелігенти говорять російською мовою — мовою агресора. Вже потрібно захищати Українську Мову та Українців в Україні.
З повагою сім’ї — Коноваленків, Дроге, Агеєвої, Федоренка, Кириченка, Осадчих та ще багатьох
Коли був ухвалений т. зв. закон “КА-Ка”, ви гідно обстоювали право української залишатися єдиною державною, були проти “регіональних” мов. Чому ж зараз ваша газета мовчить на заяви про особливий статус російської як офіційної? Це ж те саме лайно, що й “регіональна”, а фактично друга державна в окремих областях України. “Без мови немає нації!” — епіграф до вашого видання. Чому ж ви упокорились? Чого злякалися? Що ці заяви звучать не від Колесніченка, а від нової влади? А нова влада свята та божа? Вона робить зараз страшну ставку — торгує з сепаратистами мовою. А ви поніміли! Чого? Останній бабі в селі зрозуміло, що мовна проблема — краплена карта Москви та її слуг в Україні. З ким Яценюк збирається домовлятися? З ким вести національний діалог? З тими, хто спить і бачить, як всю Україну перетворити на губернію Росії, а українську мову й культуру знищити “за ненадобностью”? Платимо найсвятішим — мовою, національною ідентичністю — і за що? Щоб перестали стріляти? Щоб землю віддали? Вони не перестануть стріляти й землі просто так не повернуть. Москві не треба жодних домовленостей. Їй треба кров і хаос, знищення й смерть усього, що є українським. На менше вона не згодна. Бо менше — то її власна смерть. Зараз ситуація: пан або пропав і для Росії, й для України. Тому жодних поступок на мовному фронті! Не мовчіть, це ваш обов’язок!
Тепер про Петра Порошенка, якого ви пропагуєте. Саме в мові ця персона не стійка. Легко й, здається, з полегшенням у офіційних ситуаціях переходить на російську. Українською розмовляє з помилками, думає, скоріше всього, російською. Не може така людина щиро захищати те, що їй не болить. А так набридли всякі імітатори, “показушники”. Тож не поспішайте за нього розписуватись на всю Україну.
Ганна Іванівна
Київська обл.
Із великої поваги і вдячності наважилася до Вас написати. Читаю “Слово Просвіти”, на жаль, тільки другий рік, і щотижня з нетерпінням чекаю наступного числа. Ваші публікації вражають! Браво!!!
Вдячна Євгену Голибарду, обов’язково шукатиму Ваші книжки. Пишіть, це зараз надзвичайно актуально. Так, з українською мовою справді катастрофа, тому й пишу. Я зараз не можу вільно спілкуватися українською мовою (рідною!), але найближчим часом докладу всіх зусиль, щоб виправити цей прикрий недолік.
Нині із великою приємністю слухаю українське радіо, канал “Культура”. В одній із передач ішлося про курси з вивчення і вдосконалення української мови. Але відвідувати ті курси зможуть лише мешканці Києва, з області (як я), в кращому разі, змогла би відвідувати раз на тиждень. Отже, надзвичайно своєчасними були б публікації з вивчення або вдосконалення української мови. Можливо, професор О. Д. Пономарів напише практичні поради, як людині навчитися вільно спілкуватися рідною мовою. Не тим осоружним суржиком, а пристойною літературною українською. Повірте, це зараз надзвичайно на часі.
Мені вже багато років, і для спілкування з сусідами маю достатній рівень. Але в мене дорослі діти, які говорять російською. Вони навчалися в російськомовній школі. І зараз я відчуваю інтуїтивно, що просто зобов’язана заговорити першою серед нас. Щоб бути прикладом для дітей, говорити вишуканою українською мовою, тим самим спонукаючи і їх до вивчення материнської мови. Хай то буде маленьким внеском у відбудову нашої державності. Слава Україні!
З повагою і найкращими побажаннями,
Л. П. ШКОЛЬНА,
пенсіонерка
Не можу не відгукнутися на статтю “Остогидла та злочинна “какая разніца” Мирослава Левицького. Ці слова вже дратують своєю дурістю, але ж багато хто так говорить серед українців. Особливо тих, які рідну українську мову “забули”, а російської так і не вивчили. Та якби ж так говорили тільки невігласи, — на жаль, вони не одинокі…
Якось ішла повз намет-агітку під назвою “Голосуйте за наших”. Думаю: “Хто ж це наші?” Взяла газету, на першій сторінці Путін + Обама. Питаю: “Це наші?” Дівчата засміялися: “Ні”. Коли прийшла додому, прочитала, звичайні “розкриття” дій наших олігархів, вихваляння Омельченка і самого себе, тобто Олега Репи з його обіцянками: “работать, служить обществу, людям, откровенно говорить обо всех проблемах, не вводить у заблуждение невыполненными обещаниями”. Слова хороші, може, він і не бреше, але люди добрі!
Чому ж він безкоштовно роздає свої газети російською мовою? Ти ж рвешся до влади в Україні, то чому ж не вивчив української мови? (англійську, мабуть, знає добре). Чому ж до рідного народу звертаєшся мовою агресора чужої держави? Чому не поважаєш свою Державну Українську Мову? І багато в мене виникає запитань до чиновників, які дорвалися до влади, а рідної Державної Мови не визнають.
То як же у простого українця прокинеться свідомість, повага, любов до української мови? Ось тому російська пропаганда проти України та її звичаїв, мови, культури і “проростає” на грунті отакої безграмотності і бездарності, а то і зради наших чинуш та й людей. У нас якесь не “двоязичіє”, а безголове, безхребетне поклоніння перед усіма нацменшинами, особливо перед “старшим” братом та його мовою, і то нічого, що Росія загарбала наші землі, вбиває наших українців, їхніх дітей і нас не поважає.
Я і моя сім’я, мої друзі повністю підтримуємо Мирослава Левицького.
З повагою до Вашої газети
Валентина Іллівна КОНОВАЛЕНКО,
корінна киянка, дитина війни 1941—45 років, ветеран праці і просто пенсіонерка
З утіхою спостерігаю за зростанням нашого “Слова” (сама працювала в редакції журналу). Газета стає дедалі змістовнішою й глибшою, має національну ідеологію, чітку патріотичну позицію. Це добре, дуже добре. Жаль лише, що наші просвітяни так кволо її передплачують. Подальших успіхів Вам!
А тепер про те, що спонукало мене озватися до вас. У числі 16 за 2015 р. опублікована невеличка стаття Галини Кравченко “Не дуріть нас!”. Я підпишуся під кожним словом цієї авторки, дай їй Бог здоров’я! І мої друзі-однодумці також. Більше таких дописів би у “Читацькому віче”! Я читаю й “День”, і “Дзеркало тижня” і “Літературку”, але відгукнутися нестерпно захотілося саме на цю публікацію. Моє палке бажання, щоб названі авторкою “персони” прочитали думку “простих” людей про них і їхні “діяння”, які довели Україну до війни. І вони ще не соромляться лізти у президенти — ці життєві дармоїди-депутати! Коли вже ухвалять закон про одну каденцію депутатства?..
Прошу висловити від мене та моїх друзів подяку шановній Галині Семенівні за блискучі, вбивчо правдиві й дотепні характеристики наших “довгограючих” очільників, яких давно треба не пускати й на поріг державних установ і з’ясувати, як вони “напташили” свої багатства, коли 90% українців жебраки або напівжебраки.
Нічого! Як не сьогодні, то завтра історія — дама непідкупна — відведе їм місце “за заслугами”.
Раїса ВІТРЕНКО,
м. Київ
Шановна редакціє газети “Слово Просвіти”!
Читаючи Вашу газету та інші видання патріотичного спрямування, слухаючи Українське (і не тільки) радіо, дивлячись (правда, зараз дуже рідко) деякі передачі по TV у свої 57 років, усе хочу почути або побачити, або прочитати і знайти відповіді на питання: 1. Шлях розвитку нашої держави і людства? Адже ми — українці не самі живемо на цій планеті. Хіба в жодній країні світу немає чіткого плану розвитку держави? Його неможливо розробити, не визначивши ясно і чітко шлях розвитку всього людства планети Земля.
А як це можна зробити? Якщо штучно створена система інформації заблокувала людську думку? Швидкість думки більшості людей загальмована настільки, що вони неспроможні змоделювати навіть особисте життя. Чомусь хтось береться повчати людей що і як їсти, яким повітрям дихати, де жити. В кожній людині від народження є знання першоджерел, але система намагається (і часто успішно) знищити ці знання, підсовуючи те, що гальмуватиме швидкість думки людини.
“Думати треба, як дихати” — це було головним для швидкості думки, для того, щоб бути здоровим душею і тілом.
Чому існує протистояння гармонійному, здоровому фізичному і духовному способу життя людей?
Кому не вигідно, щоб любов, доброта, розум і мудрість існували в щасливих родинах?
Кому вигідно, щоб державою керували не ті, хто допомагає повернути любов у кожну родину і допомагає зберегти навічно любов у кожній родині, а ті, хто руйнує свої родини?
І якщо Ви справді “Слово Просвіти”, то Ви знайдете відповіді на ці питання (і на питання, що зараз відбувається між Україною і Росією.). Зараз поняття Батьківщина дуже викривлене. Але ж Батьківщина завжди починалася саме із родової землі. І ті, хто будує свої маєтки, отримують Батьківщину і вічність. Втрата родового маєтку — це втрата Батьківщини, втрата вічності.
Люди, які керують державою, повинні створювати закони для блага всіх громадян держави.
Сподіваюся, що теми, які я порушила у листі, не є для Вас забороненими.
З повагою
Надія ПУСТОВАР,
м. Київ
Дуже добру справу робить “Слово Просвіти”, подаючи маловідомі моменти з життя нашого славного Тараса Григоровича Шевченка.
Моє особисте долучення прийшло через мою покійну маму, рік уродин якої припав на 100-літній ювілей Шевченка. Не знаю, чи в 4-класній утраквістичній (двомовній) сільській школі мама мали нагоду долучитися до Шевченка? Швидше за все це прийшло через моїх стриїв — Стефана, Федора, Нестора і Павла, які були активними просвітянами. А наймолодший Павло навіть мав серйозний конфлікт з учителькою, так що бабця мусіли залагоджувати справу через священика. Чи був “Кобзар” у хаті та портрет Шевченка, не пам’ятаю. Була досить обскубана читанка, мабуть, ще довоєнного часу, яка єдина з книжок уціліла. Весь книжковий скарб стриїв бабця з мамою спалили з огляду на загрозу вивезення родини в Сибір, що було цілком можливо за других москалів. Бо перші прийшли і пішли (1939 р.). А другі прийшли і не вступаютсє. Так сумно жартували в той час.
Крім читанки ще збереглися у стрия Стефана два образки княгині Ольги і Св. Володимира з тризубом на щиті. Була також картина “Бій під Конотопом”. Мама ховали її за образом тильним боком замість цупкого паперу.
У маминій інтерпретації Шевченко звучав як “Сівченько”. У нашій місцевості прізвища на -енко були малопоширені. Вони, мабуть, були імпортовані ще за часів російсько-турецько-польської війни і звучали Івасенко — Івасєнька, Блаженко — Блаженька і т. ін. Важливо те, що мама твердо знали “Сівченько” наш — українець, а Хмельницький — той, що запродав Україну. Почувши по радіо “Червону калину”, мама вибігли на вулицю з вигуками: “Буде Україна, таки буде”. До референдуму мама не дожили, але хоронив я їх із синьо-жовтим прапором, як вони були того варті.
Сільська семирічка збагатила мене кількома віршами напам’ять — наприклад, “Садок вишневий коло хати” і “На панщині пшеницю жала”. Той сон про сина Івана наводив мене на роздуми про колгоспне рабство і злочин колективізації.
У 60-ті роки вперше придбав “Кобзар” і захалявну книжечку — репринтне видання. “Сон”, “Великий льох”, “Розрита могила”, “Якби то ти, Богдане…” вже інспірували мої опортуністичні погляди на старшобратські стосунки. У 70-х прочитав “Ночі українські” Єнджеєвича в оригіналі, так захопився, що навіть спробував перекладати українською. Єнджеєвича позичив був у священика з с. Ілашківці о. Володимира Ружицького. Він мав можливість отримувати дефіцитні книжки і мав гарну бібліотеку.
Вдячний “СП” за публікацію А. Подолинного “Кобзар у родині Гладишів”. Річ у тім, що моя прабабця Параска в однім зі спадкових документів записана Гладишевичівна. Мабуть, вона залишилася сиротою в молодому віці. Не можу певно сказати, чи така форма запису дівочого прізвища була характерна для писарів у Галичині, а тому допускаю, що її опікуном міг бути хтось із Гладишів з київською освітою. На жаль, імені батька прабабці Параски ніхто не зафіксував.
Рік народження прабабці Параски міг бути десь близько 1860 р. Мама прабабці називалася Євфимія, дівоче прізвище Івашків.
Далі нитка обривається.
Ще трохи дотичного до цієї справи. Як правило, топоніми і прізвища взаємопов’язані. Недавно виявив, що на карті Лемківщини в самому її центрі були села Гладишів і Затварниця. Мабуть, рід Гладишів давній, хтось із Гладишів дав свою назву селу. З другим селом — щось подібне.
Мама прадіда Павла Пуляка — Затварницька Марія — прізвище похідне від назви села.
Данило ПУЛЯК,
с. Милівці Чортківського району Тернопільської обл.
Я нині пенсіонер, колишній керівник держслужби. Свідомість українця і патріота кипить у серці і не дає мовчати. Прошу надрукувати.
“Geneo danaos et dona feventes”. “Не приймаємо данайців навіть і з дарами”, — казали давні воїни. Бо в усі часи найвищою цінністю була гідність. Позбав людину гідності — вона стане нічим. Позбав її народу — він віками пастиме задніх.
“Велике і щире серце” В. Путіна вразило своєю “добротою” світ. Ім’я добродія на вустах у мешканців Донбасу — таке уявити важко! Покалічивши тисячі доль, убивши сотні найкращих патріотів України, поранивши близько 2000 військових, імператор імперії зла перепрограмовує себе миротворцем. Це розрахунок на загальнонаціональний дебілізм? Чи на вікову доброту і всепрощенство?
У китайців є народна казочка про селян, які, ворогуючи, переламали сусідам кістки і пальчики, а потім прийшли лікувати калік… То кого ж “лікуватиме” Путін? Путін, який посилав на Нашу Святу Землю скажених головорізів і покидьків суспільства? Путін прозрів?! Не вірю! Не вірю в доброту Фонду “України” Кучми і його мільярди. Крадені гроші бруднять кожну дитину, якій фонд видає кошти. Не вірю в доброту Ахметова, який обкрадав і нищив Донбас 20 років.
Це — скажені головорізи і покидьки суспільства. На чолі з Путіним. Не втрачаймо гідності! Бо за гідність українців полягла Небесна Сотня і тисячі вояків АТО!
В. ГАЙДАЙ,
пенсіонер, м. Київ
Станція Волноваха. Потяг “Маріуполь—Львів”. П’ять годин їзди в бік Запоріжжя з паровозом на солярці — позаминуле століття… У вагонах дим, кашель, сльози. А у центрі козацтва, Запоріжжі, на вокзалі лунає бадьора музика воєнних і радянських часів у виконанні Кобзона.
Далі в дорозі розмова з воїном АТО, який їде додому на два дні (нагорода за героїчний вчинок) без посвідчення учасника АТО (прослужив 9 місяців на передовій) і гроші на квиток йому збирали побратими. У кишені він тримає розривну кулю з червоним обідком, яка застрягла у його животі і не розірвалася. Київ, операція і знову АТО: боронити землю, помститися за батька-афганця, якому відірвано ноги під Іловайськом, за двоюрідного брата, вбитого під Дебальцевим.
Але очі… Ці українські очі я не забуду ніколи. Вони горять вогнем, вогнем помсти і перемоги. З такими воїнами нам не страшні ніякі чортипутіни. І страшні спогади, як гинули товариші, як на блокпосту підійшла дівчинка семи років і, розтуливши долоньку, сказала солдату: “Дядю, а подивися, що в мене є…” І дядя-солдат дав чергу з автомата дитині в руку! Рука з гранатою відлетіла, а дівчинка залишилася жива. Тепер цього воїна судять.
І про героїчний вчинок, коли бандити-сепаратисти ввірвалися в мирне село і хаотично стріляли з вікна автомобіля, — а мій захисник-попутник зумів зупинити їх і взяв у полон. А полонених не покарали, а відправили на обмін. І знову ці покидьки вбиватимуть. Бо у нас гуманність Мінських домовленостей. Ми милуємо бандитів, яких хлопці ціною власного життя знешкоджують.
Коли ми повлягалися спати, герой сказав стиха: “Не переживайте, я вас розбуджу на станції Шевченкове”…
Слава Україні!
Ірина Вікторівна ПОЧАНІНА
(ЛЯХ)
Минуло 55 років, як було написано й передано по Одеській обласній радіомережі першу пісню українською мовою про Одесу, яка тривалий час була популярною серед нашої молоді. Її назва “Останній трамвай”, автори — тодішні студенти філфаку Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова: автор тексту — Олег Олійників, авторка музики — Людмила Дзюба.
Протягом свого творчого життя Олег Семенович написав понад 25 пісень і випустив у світ 27 книг (поетичних, прозових і дослідницьких). Олег Олійників корінний одесит. По закінченні середньої школи закінчив Одеське морехідне училище, служив у Заполяр’ї. По демобілізації готувався до вступу до Одеського інституту інженерів морського флоту, але під впливом і за рекомендацією М. Рильського вступив до Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова.
Олег Семенович друкувався в багатьох часописах і газетах, зокрема в “Літературній Україні”, “Українському слові” та “Слові Просвіти”.
Надсилаємо кілька пісень на тексти віршів Олега Олійникова. Надрукуйте одну з них. Олег Семенович постійно передплачує Вашу газету, побачить і зрадіє — він ще потрібен своїй Батьківщині.
Із повагою — друзі Олега: Анатолій ГАНЧЕНКО (науковець), Володимир КОВАЛЬЧУК (моряк), Тамара ПАЛАМАРЧУК (інженер).
Рідна Мова
Рідна мова, як дотик до рани:
твоя доля і мрія болить.
І палає — горить над світами
на століття помножена мить.
Рідну мову і в щасті, і в скруті
на безсмертя Господь нам
лишив —
українську й козацьку по суті —
голос Нації, голос Душі.
До твоєї криниці знов линуть
щирі душі по мудрості цвіт —
і скидає сивини Вкраїна,
на століття помноживши мить.
