Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото з сайта театру
Народна артистка України Лариса Кадирова, напевне, є одним із кращих майстрів гри у моноспектаклях не лише в нашій державі, а й у Європі. Надовго запам’ятовуються створені нею образи Сари (“Сара Бернар” З. Хшановського), Жінки (“Стара жінка висиджує” Т. Ружевича), Марії (“Марія” З. Хшановського). А новою її роботою стала роль бабці Юстини у виставі “Не плачте за мною ніколи…” за оповіданням відомої української письменниці Марії Матіос.
Коли починаєш дивитися виставу, пригадуються рядки з роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”: “Аякже, смерть усетаки це празник, який буває тільки раз у житті…” Саме до такого празника готується героїня вистави бабця Юстина. А її розповідь про пережите перетворюється на сповідь.
Нелегка доля випала Юстині, адже багато років довелося пропрацювати у радянському колгоспі, де ніхто не рахувався з людьми. Змушували працювати й у великі церковні свята. Можливо, тому на життєвому шляху жінки було чимало випробувань. Проте вона не скаржиться на долю, адже Бог дав трьох дітей та шестеро онуків, а це найбільше багатство.
Юстина ніколи не заздрила тим, у кого великі статки. Оскільки останнє житло кожного — не великі будинки чи розкішні авто, а звичайна труна. І смерті не потрібно боятися, бо вона страшна лише для тих, хто поруч, а не для того, хто помирає. Але про неї треба згадувати не рідше ніж двічі на рік і готуватися до цього дня.
Згадується тут і непросте сьогодення. Бабця Юстина побивається за загиблими на сході українськими воїнами, яких ніхто не відспівав.
Вистава “Не плачте за мною ніколи…” — це спільний проект Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та Херсонського обласного академічного музичнодраматичного театру імені Миколи Куліша. Ідея інсценізувати оповідання Марії Матіос виникла майже водночас у Лариси Кадирової та режисера Херсонського театру Сергія Павлюка. А перший показ нового спектаклю відбувся саме на херсонській сцені.
Сцена та глядацька зала немов об’єднані в одне ціле. Це створює можливості для відкритого діалогу актриси із глядачами, які стають повноцінними учасниками спектаклю. Місце дії — сільське подвір’я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різноколірною веретою. Виявляється, це труна бабці Юстини, ота остання домівка кожного.
Л. Кадировій вдається настільки природно втілитися в образ, що глядачі починають вірити, що перед ними не артистка, а літня жінка з буковинського села. Цьому допомагає досконале знання виконавицею говірки того регіону. М’який гумор героїні змушує глядачів усміхатися, але від наступної фрази у них на очах з’являються сльози. Від веселого до сумного тут лише один крок, так само як і в житті.
Як зазначила театрознавець Алла Підлужна, “кожне прожите життя повинно бути достойним смерті, смерть — не просто кінець існування, це точка найвищого духовного сенсу”. Напевне, це і є головною ідеєю спектаклю “Не плачте за мною ніколи…”
