Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук,
професор, видавець
Топновиною минулої середи стало повідомлення в мережі інтернет про ухвалення в будинку під скляним куполом на Грушевського в першому читанні Закону щодо вдосконалення системи державного управління в книговидавничій сфері. Цілком очевидно, що новина ця могла б і не ввійти до знакових, якби не йшлося в цьому законі про створення нової державної установи, “що реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв”. Назва цієї установи — Український інститут книги. Саме це новосполучення і викликало, на мою думку, підвищений інтерес до події.
Зараховую себе до тих, хто вітає будьякі спроби привернути якомога більший гурт громади до новочасної гострої проблеми нечитальників. Проблеми, що упродовж двох останніх десятиліть її впертого непомічання “на горі” вже породила незворотні процеси духовної деградації суспільства. Ми у великому боргу перед книгою загалом і українською зокрема. Через недосконалу законодавчу базу, через недооцінювання її високої націєтворчої місії національна книга дедалі більше перетворюється в нашому спільному українському домі на зраджену Попелюшку.
Парадоксальність ситуації полягає в тому, що інтерес до книги з боку держави почав помітно падати саме від перших років набуття Україною незалежності й нині дійшов, як кажуть, до ручки. Задумаймось: із колись потужного Держкомвидаву, який опікувався триєдиним завданням створення, друкування та поширення видавничої продукції, до початку третього тисячоліття затримався в державному віданні один невеликий департамент книговидання зі штатом у кілька осіб. Та й той опинився у складі… Держкомтелерадіо України (а перед тим було ще й Міністерство інформації). Державна програма “Українська книга”, якою опікувався цей департамент і через який проходили щороку десятки мільйонів державних коштів, щоразу піддавалася критиці з боку громадськості і преси з причин неефективності її виконання.
Ось чому ініціатива народного депутата М. Княжицького, який розробив і разом зі своїми колегами (С. Тарута, М. Матіос, В. Денисенко та І. Подоляк) вніс такий очікуваний законопроект на розгляд ВР, засвітилася променем надії. Ось чому такий інтерес викликають у ньому статті 710, якими пропонується доповнити Закон “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”, ухвалений ще 2003 року.
Загалом можна дати схвальну оцінку важливому не лише для виживання, а й ствердження в державі української книги як чинника державотворення законопроекту. З позитивів:
w комплексне бачення проблем національного книговидання, які останнім часом загострилися;
w прагнення навести лад у суперечливому й недосконалому законодавчому полі, що стосується галузі; спроба запозичити кращий зарубіжний досвід;
w намагання створити прозорі правила гри щодо державної програми “Українська книга”;
w виведення до краю урізаного департаменту книговидання з тіні ефемерного Держкомтелерадіо й запізніле віддавання цим боргів українській книзі.
Втім, уважне ознайомлення з цими статтями породжує низку запитань, на які слід віднайти відповіді до початку затвердження документа як закону. Зпоміж інших перше, засадниче: що ж ми хочемо створити — новий, повноцінний Інститут книги з відповідними новій назві функціями чи відродити призабутий, не раз реформований, Держкомвидав (повна його назва: Державний комітет у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження)?
Запитання таке напрошується вже від перших абзаців, де йдеться про головне завдання інституту: він “відповідає за реалізацію державної політики в сфері книговидання, створення видавничої продукції, її розповсюдження та використання в порядку, передбаченому законами України, статутом та актами органу управління”.
Отож на виході маємо все ту ж тріаду нерозривного ланцюга: видавництво—поліграфія—книгорозповсюдження. Життєздатністю цього ланцюга й опікувався від 1949 року Держкомвидав, який упродовж наступних десятиліть кілька разів змінював лиш назви та підпорядкування: від Мінкультури до Ради Міністрів.
Функції, якими передбачається наділити новий Інститут, досить широкі. З тих, що є на часі і викликають довіру: створення і реалізація програм популяризації української літератури в Україні та за кордоном; підтримка створення перекладів української літератури на інші мови, організація та проведення конкурсів на кращі літературні твори.
Втім, наступний перелік таких функцій починає “зашкалювати”: фінансування видання книг за бюджетними програмами, а також за програмами Кабінету Міністрів України, органу управління; фінансування видання книг на умовах часткової участі держави та розподілу грошових зобов’язань із приватними замовниками видавничої продукції; надання підтримки діяльності державних і комунальних бібліотек. Є ще й таке: “виконання інших завдань, покладених на Український інститут книги законодавством, зокрема Національною стратегією, іншими актами Кабінету Міністрів України та органу управління”.
Виглядає так, що маємо створити ще одне міністерство чи відомство, яке до первинної назви — Український інститут книги — матиме опосередкований стосунок. Більше того, з огляду на вкрай широкі функції новостворюваного державного органу (зокрема й розподілу коштів) є загроза появи ще одного совкового міністерства, що постане з руїн того ж Держкомтелерадіо, в якому його величність чиновник (а не Фахівець) легко може знівелювати гарну ідею.
Відбувається проста й досить необґрунтована заміна термінів: міністерство, комітет на інститут (як свого часу в наших міністерствах колишні відділи та управління непомітно перетворилися на модні департаменти зі старими функціями). Бо що таке інститут, якщо вникнути в змістову сутність цього поняття за словниками?
Від латини цей термін означає заклад і вживається для позначення певного класу організації, передусім освітньої, науководослідної, проектної чи конструкторської. Йдеться також і про суспільні явища. У світі досить поширеною є назва “Інститут Франції”, який об’єднує там п’ять національних академій. Є ще й “інше”. Таким іншим є, скажімо, аргентинський футбольний клуб “Інституто” чи однойменна зарубіжна музична група.
Є ще один, переконливіший, приклад: Польський Інститут книги, який від 2004 року успішно функціонує у Кракові, а нещодавно його філія відкрилася у Варшаві. Це національна культурноосвітня і наукова установа. Основною метою діяльності її є пропаганда польської літератури в світі, патріотичне виховання польського читача та популяризація читання в країні. Там почали саме з наукових розробок концепцій: популяризації читання, обґрунтування книги як соціокультурного феномену, патріотичного виховання. В цьому інституті працюють передусім ученіфахівці, а не чиновники. Головними фішками Польського інституту книги є не розподіл коштів чи виконання різних завдань вищих органів, а створення і поширення в світі підготовлених за його патронатом видань із полоністики, польського книгознавства та історії польського рукописання і друкарства. І саме на це держава виділяє з року в рік дедалі більше коштів. Під егідою інституту та за фінансової підтримки Міністерства культури і національної спадщини виходять більше десятка різних журналів, що є популярними серед польського читача. Ось їхні назви: “Нові книжки”, “Творчість”, “Театр”, “Рух Музичний”, “Діалог”. Є й журнал, що видається великим накладом російською, — “Нова Польща”.
Чи присутній цей науководослідницький сегмент у нашому законопроекті про Український інститут книги? На жаль, ні. Слово “науковий”, вживається тут один раз, і то в контексті лише “надання методичної, наукової, організаційної та іншої підтримки діяльності державних і комунальних бібліотек” (із цим, власне, добре впорується наша Книжкова палата).
Але ж маємо шанс і нагальну потребу скористатися передусім із власного, всенаціонального, проекту, який виявився успішним у 20—30х роках минулого століття. І саме через свою успішність був нещадно знищений тодішніми керманичами більшовицького режиму. Йдеться про Український Науковий Інститут Книгознавства в Києві (УНІК), на чолі якого до 1931 року стояв унікальний книголюб і книгознавець Юрій Меженко. Численні видання цього інституту з теорії, історії та практики української книги і сьогодні мали б слугувати орієнтиром не лише для дослідників, а й для державотворців. Вони, ці видання, про те, як треба любити і захищати українську книжку в умовах, що були, та й зараз є, зовсім несприятливими для українства.
Тоді така затята діяльність невеликого гуртка дослідниківкнигознавців, якому за короткий час вдалося сформувати широке коло нового українського читацького загалу, більшовицьким ідеологам видалася небезпечною. 1934 року цей інститут ліквідували, а майже всіх його працівників фізично знищили. Та залишилися друковані праці цих відчайдухів. І найголовніші його два періодичні дітища, що стали нині бібліографічною рідкістю, — “Бібліографічні Вісті” та “Наукові Записки”.
Що ж нам заважає взяти за орієнтир розробки талановитих і патріотично налаштованих попередників і результативно рухатися далі?
Найперше, новостворюваному Українському інституту книги варто було б відродити бодай один із багатьох фахових журналів, які нині мало знані й поціновані, але які є золотим фондом української книгознавчої періодики. Це передусім київський “Книгарь”, київськольвівськопразький “Українська Книга”, ті ж “Бібліологічні Вісті”. Це також неповторний “Друг Читача”, що мав за радянських часів більш ніж стотисячний наклад.
А як можна знехтувати розмаїтою фаховою періодикою, що виникла в новітню українську добу? Ми ж мали понад двадцять (!) таких журналів. Зпоміж них — “Друкарство”, що упродовж десятиліття успішно продовжував редакційну програму зерівського “Книгаря”. До речі, цей журнал був унікальним, бо у своїй тематиці якраз і поєднував триєдину сутність буття книги (книготворення, книгодрук і книгорозповсюдження). Унікальність його була ще й у тому, що це був перший український фаховий журнал, який на початку 2000х вийшов на міжнародний рівень: він був присутній чи не на всіх міжнародних книжкових форумах Західної Європи, вдало промоціював Українську книгу, вміщував для свого читача розлогі репортажі з таких заходів. Але через нерозважливість, непатріотизм, невміння і небажання єднатися з числа тих, хто стояв на чолі галузі, ми нині всю цю періодику втратили. І не чути нізвідки, аби було бажання щось відновлювати чи створювати нове.
Це лише із сегмента фахової періодики. А скільки сюжетів можна було б подати для обговорення щодо створення при цьому Інституті серійних видань, які б не на словах, а на ділі пропагували Україну в світі. У цьому контексті згадаю ще одного відчайдуха, який у середині 30х років, будучи політичним емігрантом із рідної землі, створив і результативно втілив у Варшаві один неймовірний проект — 30томну “Бібліотеку українознавства” та два періодичні журнали, що упродовж десяти років об’єднували розкиданих світами українців: “Рідна Мова” і “Наша Культура”. Ім’я цього відчайдуха — професор Іван Огієнко.
Поза цим напрошується окремий пласт видавничої справи української діаспори, який можна і треба залучити до видавничої програми нового Інституту.
Це — лише дещиця думок, навіяних від читання проекту Закону “Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління в книговидавничій сфері”, що пройшов у Верховній Раді України перше читання і проект якого пропонується винести на обговорення громадськості.
Загальний висновок щодо цих міркувань: без посутньої наукової складової ідея заснування Українського інституту книги може перетворитися на створення чергового забюрократизованого, неповороткого, корумпованого міністерства, діяльність якого потоне в паперовій круговерті.
Загроза така вже прочитується з “Пояснювальної записки” до цього законопроекту. У шостому параграфі, що має назву “Фінансовоекономічне обґрунтування”, читаємо таке: “Впровадження передбачених проектом Закону механізмів може здійснюватися за рахунок реформування Державного комітету телебачення і радіомовлення. Зокрема реорганізація цього комітету та вивільнені в результаті цього кошти можуть спрямовуватись на функціонування Українського інституту книги, що повністю компенсує витрати бюджету на реалізацію цього законопроекту”.
Отож лакмусовим папірцем життєдіяльності вкрай потрібного для ствердження Нової України в нинішніх реаліях Українського інституту книги, на мій погляд, можуть стати два чинники: обґрунтування чіткішої і конкретнішої програми його діяльності в бік аналітичності, прогностичності, наповнення функцій науковою складовою та кадрове забезпечення передусім професіоналами, порядними людьми і патріотами.
