Вісім місяців тому директором Національного музею історії України була призначена заслужений працівник культури, радіожурналіст Тетяна Сосновська. Що було зроблено за цей час, які плани має на майбутнє? Про це наша розмова.
— Тетяно Вікторівно, з чого почалося Ваше захоплення музейною справою?
— Із 1993 року я працювала у Літературномеморіальному музеїквартирі Павла Тичини у Києві, а протягом вісімнадцяти років була директором цього закладу. Мені особливо близькі ці стіни, адже я тут виросла. Моя прабабуся Пелагея була найстаршою сестрою поета. Вона померла зовсім молодою, а її дочку — мою бабусю Марію взяв на виховання Павло Григорович, коли жив у Харкові.
Протягом 2011—2013 років музейквартира Павла Тичини втілив у життя майже 100 різноманітних проектів. Ексклюзивною пропозицією став моноспектакль “Сріблясті голуби у небесах”, який виконує народний артист України Євген Нищук. Вивчивши досвід і практику Літературномеморіального музеюквартири Павла Тичини в м. Києві, суддівська колегія Європейського Музейного форуму (зі штабквартирою у Парижі) номінувала його на участь у конкурсі “Кращий європейський музей2015” як фіналіста.
— Що вдалося зробити за вісім місяців роботи на новій посаді?
— Ідучи на нову посаду, я розуміла, що повинна зробити музей цікавішим і привабливішим для відвідувачів. А для цього потрібно використати досвід європейських колег. Застала у музеї чимало символів радянської доби. А сам заклад завмер на певному періоді свого розвитку.
Мала індивідуальні розмови з усіма науковими співробітниками, наголошуючи на тому, що всі пропозиції щодо оновлень експозицій мають йти саме від них. Також почала звертати увагу на трудову дисципліну, вимагаючи постійної присутності на роботі й продуктивної праці. Дехто був незадоволений новими підходами до роботи, але більшість мене підтримала, особливо молодь.
Було чимало побоювань у деяких співробітників музею, чи варто робити нові експозиції, присвячені Євромайдану та АТО, говорили, що минуло ще занадто мало часу. Але ці події стосуються кожної родини, і ми не можемо оминути їх. З ініціативи співробітників почалися побудови цих експозицій у новому, цікавому прочитанні.
— Сталися якісь зміни в обслуговуванні відвідувачів?
— Наш музей позиціонує себе як музей вихідного дня і як родинний музей, тому прагнемо, щоб люди приходили до нас сім’ями. Використовуємо європейський музейний досвід, аби зробити перебування відвідувачів у нас комфортним. Створили зони відпочинку, де вони можуть відпочити, погортати книжку. Є зони відпочинку і для дітей. А поціновувачі класичної музики тепло зустрічають виступи молодого талановитого піаніста Арсена Яковенка. Тривалість екскурсій та їхні теми адаптували до потреб і запитів відвідувачів.
— Чи змінився формат екскурсій?
— Якщо раніше екскурсії тривали по двітри години, то тепер екскурсоводи вкладаються в годину, щоб відвідувач не відчував втоми від перебування в музеї. Це зроблено для того, аби людина могла приділити більше уваги спілкуванню з експозицією, замислитися, глибше осягнути і зрозуміти побачене й почуте. Намагаємося роботи так, аби екскурсії проводили ті, хто готував експозиції. Часто наукові співробітники пропонують теми нових екскурсій. Інтерес у наших гостей викликали екскурсії у вечірній час із каганцями.
— Якою мовою проводите екскурсії?
— Я запровадила правило, що в Національному музеї історії України всі екскурсії українськомовні. Інколи проводимо їх англійською, російською чи іншими мовами, але лише для іноземних громадян.
— Чи зросла кількість відвідувачів?
— Порівняно з таким же періодом минулого року їхня кількість зросла майже у два з половиною рази. Але ми не збираємося зупинятися на досягнутому, адже навіть більшість киян не знає про існування нашого музею, не кажучи вже про гостей столиці. Отож є над чим працювати. Ми запровадили лекторій з історії. Перші лекції присвятили 8 та 9 травня. Професор Володимир Сергійчук розповідав про міфи, які створила щодо Дня Перемоги тоталітарна система. Пропонували цикли лекцій, присвячені Катинській і Биківнянській трагедіям, анексії Криму, тематиці НАТО тощо. Проводимо лекції у вечірній час, аби людям було зручно. Наші лекторії відвідує не дуже багато людей, але це той випадок, коли ми не женемося за кількістю, а намагаємося приділити увагу кожному, кого цікавить історичне минуле.
Разом із громадською організацію “Лікбез” започаткували лекторій “Відкрита школа історії”. Перша лекція зібрала понад 70 слухачів. Мета цього проекту — розвіювати міфи, нав’язані російською пропагандою. Щоб люди отримали знання, які будуть їм необхідні, аби вони могли аргументовано обстоювати свою позицію. У перспективі з тим же “Лікбезом” представлятимемо в Інтернетпросторі найцінніші експонати нашого музею.
— Будь ласка, кілька слів про виставку діяльність…
— Раніше виставка могла називатися тимчасовою, але тривала в нашому музеї 15—25 років. Зараз такого немає. Зазвичай виставка триває півроку, а інколи значно менше. Особливо часто у нас змінюються виставкові експозиції на першому поверсі, щоб відвідувач відразу мав нагоду її оглянути.
Найактивніші ініціатори проведення виставок — наші науковці з археологічного відділу. Багатьом відвідувачам запам’яталися експозиції з експонатів, знайдених археологами у Чорнобильській зоні, інша — була присвячена 1000літтю смерті князя Володимира. А колеги з Житомира привезли експозицію, присвячену Іскоростеню. Дуже цікава виставка, присвячена депортації кримських татар 1944 року. Ми обладнали залу у вигляді вагона, повісили на стіни фотокартки, надані нам родинами депортованих, а поруч було чути гуркіт вагонних коліс. Коли оглядаєш цю виставку, то мурашки йдуть по шкірі. Інша тимчасова виставкова експозиція — артефакти, які відреставрували наші музейні реставратори. Ще одна виставка присвячена українській армії від давнини до сучасності. І це лише незначна частина того, що вдалося зробити за цей час.
— Напевне, вистачає й проблем?
— Одна з найбільших проблем нині — науковий опис нашої колекції. Науковці скаржаться, що не можуть повноцінно вивчати фондову колекцію, і вони мають рацію. Колекція музею дуже велика, але не вся внесена в картотеку і не вся має наукову паспортизацію. Потрібно, щоб усі скарби музею були доступні. Це значить, що кожен предмет повинен бути науково опрацьований, описаний, відфотографований, в Інтернеті мають бути представлені всі наші експонати з описом, і тим самим ми реалізуємо політику відкритості й доступності фондів музею.
Зараз маємо несподівано проблемну ситуацію з нашою філією — Музеєм історичних коштовностей України. У ньому зібрана багата колекція коштовностей — майже 56 тисяч одиниць, але ми як засновники філії не маємо жодної інформації про склад і стан цієї колекції, про перебіг її наукового опрацювання. Тому намагаємося виправити цю багаторічну помилку й привести все до існуючого нормативного регламенту.
— І на закінчення нашої розмови кілька слів про плани…
— Ми повинні здійснити наукове опрацювання і відкриття фондів колекції. Збираємося щомісяця представляти побут і традиції представників однієї з національних меншин, яка проживає на території України. Інший задум — запровадження проектів, які були б цікавими і дорослим, і дітям. Також потрібно здійснити модернізацію музею за допомогою новітніх технологій. І, звичайно, робити все, аби до нас приходили школярі, адже саме від них залежить майбутнє України.
Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
