Чому голодомор став можливим?

Валерій ШВЕЦЬ,

доктор фіз.мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України, м. Одеса

— Гришо! Ти щось бачиш? — Ні. — І я нічого не бачу… Такими словами мати звичайно починала розповідь про 1933 рік. Матері тоді було шість років, а її брату вісім. Тримаючись за руки, вони злазили з ліжка на долівку і попід стіною поволі виходили з хати, сідали біля порогу і грілися на вранішньому сонці, аж поки набряки біля очей трохи спадали і вони починали щось бачити.

Батьки йшли на роботу ще до сходу сонця, і діти бачили їх лише пізно ввечері, коли вони, знесилені працею і голодом, брудні й непривітні поверталися додому. Батько був головою колгоспу і ніс свою долю відповідальності за все, що коїлось у селі Мошняги на півночі Одеської області. Моєму батькові, що жив у тому ж селі, але на території іншого колгоспу, тоді було вже дванадцять років і у їхній великій родині ситуація була ще гіршою. Хоча його родина не була “заможною”, на відміну від родини матері, вона вперто не бажала йти до колгоспу і потрапила під розкуркулення. У них забрали хату і все майно, готували до виселення до Сибіру. Врятував їх щасливий випадок, але цілу зиму їм довелося прожити попід чужими хатами.

Я знав заборонену у радянські часи правду про голодомор з обох боків. З боку тих, хто служив тій владі, і з боку тих, хто був її прямою жертвою. Ця правда, як з’ясувалося, коли обидві родини породичалися, практично не відрізнялась. Відданість діда по матері радянській владі не йшла занадто далеко. Він так і не вступив до більшовицької партії, а дід по батькові не сприймав її від самого початку. Повернувся він з Великої війни 1920 року, де, за його словами, не воював ні за білих, ні за червоних.

Колективізація

чи конфіскація?

Спротив селян радянській владі був не лише пасивним, а й збройним. Наприклад, у мого діда по матері двічі стріляли. Тільки деталями відрізнялася правда про голодомор, що я почув від своїх тестя і тещі, що народились і виросли у самому (там навіть є відповідний пам’ятний знак) центрі України у селах Липняжці та Новодобрянці. І там люди чинили спротив владі. Партійному активісту, якого влада прислала аж з Ленінграда для прискорення конфіскації землі у селян, ті відрубали голову і поклали поряд із тілом під містком через Сухий Ташлик у центрі Липняжки. Про ті події нагадує лише одинокий обеліск на старому цвинтарі Липняжки, витесаний із погано обробленого червонуватого граніту, без знищеної часом традиційної зірки на верхівці й імені небіжчика. Навколо нього поодинокі і колективні горбочки могил жертв голодомору, на яких давно зотліли хрести і через які люди вже протоптали стежки. Так пам’ятник кату залишився єдиним нагадуванням про найбільшу трагедію цього села. Кількість встановлених жертв — 230 осіб.

Я вважаю, що в наш час стосовно тих подій не слід вживати слово колективізація, що, відповідно до новомови, створеної радянською владою, означало конфіскацію, а саме це останнє слово. Коли слова втрачають свій сенс — люди втрачають свою свободу (Конфуцій). Думаю, правда і навпаки. Свобода повертається разом із втраченим сенсом слів.

Спротив селян конфіскації у них землі — це тема, яку ще навіть і не починали серйозно розробляти наші дослідники. Вони традиційно схильні лише до сліз і християнської молитви за ворога, який, нібито, не відав, що творить. Відав, але я хочу обговорити інший, також малодосліджений аспект голодомору — “Чому він став можливим?”

Розглянемо спочатку аргументи протилежної сторони. Головнокомандувачем першої лінії оброни є сам президент сусідньої держави, яка нещодавно урвала чималий шмат нашої землі. За його словами — жодного голоду в Радянському Союзі не було, а були певні продовольчі труднощі. З його подачі цю точку зору поділяє 90 % громадян Московії. Але так у Московії було майже за будьякого царя. Цю тезу не варто навіть коментувати.

Другий рубіж оборони займає чимала команда ліберальної інтелігенції Московії — голод, пов’язаний із неврожаєм, був, але від нього однаково страждали представники всіх етносів, що мешкали в Радянському Союзі. Слідом за ними цю точку зору поділяють 5 % з тих 10 %, що не підтримали першу точку зору. Тут уже потрібен коментар. Що не тільки по українцяхрусинах вдарив голод — це точно. Якщо українціврусинів на Великій УкраїніРусі загинуло близько 25 %, то відсоток казахів, що загинув, був значно більшим — до 50 %. Там населення було переважно кочовим і харчувалось їжею тваринного походження, а отари свійських тварин було важко сховати. Врятувались переважно ті, що зуміли у цей страшний час відкочувати на територію Китаю. З не меншою силою голод вдарив по кримських татарах і німцях у місцях їхнього компактного поселення, де вони мешкали мішано з українцямирусинами, зокрема, у Поволжі. У той час Гітлер лише розмовляв про необхідність завоювання життєвого простору для німецької нації і бачив таку можливість лише у наступній великій війні, Сталін цей життєвий простір реально завойовував для московитського народу у мирний час. Жодний народ у список жертв голодомору не потрапив випадково. Там де українськорусинські села чергувались з московитськими, вимирали лише наші села. Спустілі села Великої УкраїниРуси заселяли московити. Майбутня війна на сході УкраїниРуси, яка надовго буде нашою незагойною раною, була запрограмована у часи голодомору. Саме тоді, через вимирання українськорусинського етносу на цих землях, там з’явився потужний прошарок московитів. Саме вони у наші дні відстоюють інтереси своєї історичної батьківщини, спираючись на її всебічну підтримку. Війна на сході — це насамперед міжетнічна війна, і вона триватиме. Основа для етнічної переваги московитів у Криму над українцямирусинами і кримськими татарами також була закладена у роки найбільшого голодомору. До речі, за всіма експертними оцінками і спогадами очевидців, зокрема моїх родичів, урожай 1932—1933 років був цілком нормальним. Отже, голод усюди був штучним.

Третій рубіж оборони щодо голодомору очолюють уже інтелектуалпатріоти Московії. Це приблизно 5 % московитів. Їм раптом спало на думку, що захмарно високі інтереси Радянського Союзу, читай Московії, вимагали таких екстраординарних заходів, як голодомор, щоби конфіскованим зерном, фактично життями людей, сплатити вартість колосальних поставок обладнання і технологій зі Сполучених Штатів Америки. Роки голодомору збіглись із роками індустріалізації Радянського Союзу, а без індустріалізації Радянський Союз не зміг би успішно протистояти Німеччині у майбутній війні і врятувати світ від фашизму. Це якби чума запропонувала світу спасти його від нежиті.

Сільське господарство вимагає від селян важкої щоденної праці. Зрозуміло, що змучена голодом людина не здатна працювати так само продуктивно, як сита. Крім того, висока смертність постійно скорочувала кількість робочих рук, насамперед чоловічих. Виробництво сільськогосподарської продукції мало б за таких умов зменшуватись. Так, на початку конфіскації землі 1930 року за радянськими статистичними даними експорт зерна Радянським Союзом складав 4,8 млн тонн, 1931 року колгоспів стало більше і в них забирали більшу частку вирощеного зерна. Експорт склав 5,2 млн тонн. 1932 року, коли в колгоспи загнали майже всіх селян і вилучили у них практично все зерно — початок голоду, — експорт склав лише 1,8 млн тонн. Опір конфіскації землі чинили лише поодинокі селяни, подібні до мого діда по батькові. 1933 року, попри те, що виробництво зерна ще більше скоротилось через голод, що лютував уже на повну силу, експорт також склав 1,8 млн тонн. Саме цього року у селян забрали навіть посівне зерно, і голод почав знищувати цілі села. Наступного 1934 року вже нікому було повноцінно працювати в полі, і експорт склав лише 0,8 млн тонн. Так що знищення українських, німецьких і кримськотатарських селян не тільки не допомогло індустріалізації, а прямо суперечило її ефективному проведенню. Висновок: у голодомору точно була інша мета, ніж індустріалізація. Тепер про обсяги експорту зерна у найкращому з цієї точки зору 1930 році. Він був майже удвічі менший, ніж експорт Російської імперії напередодні Першої світової війни. Далася взнаки руйнівна щодо рільництва політика більшовицької влади. Він був вкрай малим і для потреб індустріалізації. За роки перших двох п’ятирічок у Радянському Союзі було побудовано майже 9 тисяч великих і гігантських підприємств: Уралмаш, Дніпрогес, Криворіжсталь, Харківський тракторний — насправді танковий тощо. Всього зернового експорту не вистачило б навіть на будівництво одного такого гіганта. Зауважу, що незалежна Україна, позбавившись колгоспів, стабільно експортує щорічно — вперше у своїй історії — приблизно 30 млн тонн зерна. Це найкраща відповідь на питання, чи потрібна конфіскація землі й багатомільйонні людські жертви для збільшення її продуктивності.

Хто фінансував

світову революцію?

Джерело фінансування індустріалізації в Радянському Союзі — фактично підготовки його до майбутньої війни — одна з найбільших таємниць історії ХХ сторіччя. Якби джерело фінансування походило з Радянського Союзу, то подібний масштаб замовлень мав би викликати нечуване економічне зростання всіх промислово розвинутих країн і насамперед Сполучених Штатів. Замість цього, в міру зростання темпів індустріалізації Західний світ котився в прірву економічного занепаду. Отже, джерело фінансування перебувало десь у Західному світі. На мою думку, колосальні кошти Західного світу були вилучені з природного для них обігу і спрямовані на індустріалізацію Радянського Союзу. Це могло відбутися лише за рахунок різкого зменшення внутрішнього кредитування. Далі криза неплатежів і зупинка більшості промислових підприємств. Я дотримуюсь тієї точки зору, що ті тисячі підприємств, що з’являлись у Радянському Союзі, були просто демонтовані в охопленій кризою Америці, робітники викинуті на вулицю, а обладнання цілком вивезене до Радянського Союзу разом з інженернотехнічним персоналом, що змонтував його на новому місці. Чому міжнародний фінансовий синдикат вирішив вкласти кошти у світову революцію? Хто відповість на це запитання? Велика загадка історії і в тому, що міг Радянський Союз покласти на протилежну індустріалізації шальку політикофінансових терезів? Такі безпрецедентні подарунки, як індустріалізація, не робляться за так. Цікаво, що ще одна країна в цей же час бурхливо модернізувалася. Ви вгадали — це Німеччина. Тут схеми фінансування більшменш відомі.

Можливо, не випадково новий курс президента Сполучених Штатів Франкліна Рузвельта був спрямований, зокрема, і проти фінансового капіталу. Епоха монополістичного капіталу нібито добігла кінця. Закон ГлассаСтігана від 1935 року забороняв банкам займатись інвестиційною діяльністю. Зазначу, що індустріалізація Радянського Союзу була результатом саме такої інвестиційної діяльності провідних світових банків. Деякі занадто великі банки були поділені і позбавлені свого монопольного становища на ринку капіталу.

Остання лінія оборони громадян Московії від відповідальності за геноцид українськорусинського народу — це відвертий антисемітизм. “Во всем виноват Эпштейн! А также Крицман и другие” пише, наприклад московитська газета “Пенсионер и общество”, № 11(90), 2007 г. Для малотямущих пенсіонерів у газеті є примітка: “Фамилии евреев выделены синим цветом”. Або гасло, що його легко зустріти в інтернеті: “Всемирная сионистская организация ЗАГОЛОДОМОРИЛА Украину”. З подібною точкою зору я зустрівся ще у дев’яності роки. Важко сказати, на яку кількість громадян Московії і УкраїниРуси розрахована ця лінія оборони. Зараз вона ніби резервна. Але з крахом перших трьох може стати основною.

Моє бачення

проблеми голодомору

ГОЛОВНОЮ ПРИЧИНОЮ голодомору була конкуренція двох етносів — українськогорусинського і московитського, що претендували на ту саму землю. Для українціврусинів це було природно, оскільки вони проживали на цій землі протягом тисячоліть. Для московитів — також, оскільки вони давно звикли відбирати в інших народів те, до чого могли дотягнутись. Українськорусинський етнос, генетично пов’язаний з землею від часів трипільської культури, мав один із найвищих у Європі рівень народжуваності, що значно перевищував народжуваність московитів на їхніх корінних землях. При збереженні наявних темпів зростання населення українціврусинів ще у ХХ сторіччі мало в межах Радянського Союзу стати більше за московитів. Але ж їх тепер десь у два з половиною рази менше, ніж московитів? Це і є той результат голодомору, що закладався у внутрішній політиці 30х років у Радянському Союзі. Ось як це сформулював один із виконавців цього злочину, належний до середньої ланки державного апарату: “Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то ж і про українську проблему, бо Україна стане дефакто територією з переважно російським населенням”.

ДРУГОЮ ПРИЧИНОЮ, що провокувала терор проти українціврусинів, була військова поразка українських визвольних змагань у 1918—1922 роках у висліді першої українськоросійської війни. Це була розплата за позицію тих українців, які вважали, що національновизвольна війна — то не їхня справа і їм байдуже, яка влада надворі. Слабкого добивають якнайшвидше, щоб він уже ніколи не отямився.

ТРЕТЯ ПРИЧИНА — це з’ява у 30ті роки безпрецедентної в історії людства тоталітарної держави, про неминучість виникнення якої застерігав ще один зі знаменитих ідеологів анархізму Михайло Бакунін. Він стверджував, що марксова ідея диктатури пролетаріату нездійсненна, оскільки весь робітничий клас водночас бути диктатором не може. Диктатура пролетаріату поступово сконцентрується у руках керівної меншості, яка відстоюватиме не народні, а свої інтереси, захищатиме свій привілейований стан. Зі встановленням державної власності зміцниться економічний фундамент панування “червоної бюрократії”. Саме це і відбувалось у тридцяті роки. Внутрішня боротьба новоствореної більшовицької еліти двадцятих років завершувалась. Тридцяті роки були роками внутрішньої консолідації еліти вже на основі москвинського етносу. Конфіскація землі у селян була необхідна для зосередження всіх багатств країни без винятку в руках “червоної бюрократії”. Індустріалізація була необхідна для тотальної мілітаризації країни на основі найновіших військових технологій. Мілітаризація країни була потрібна цій еліті для здійснення світової революції. Відповідно до новомови термін “світова революція” означав те, що у часи Орди звучало як дійти до останнього моря і підбити під себе всі землі, що зустрінуться дорогою.

ЧЕТВЕРТА ПРИЧИНА — неукраїнці, що ледве вміли читати і писати, керували Україною. Жорстокість і безпринципність добре корелюють із низьким рівнем освіти. Такі люди — ідеальні виконавці брудної роботи. Перша особа — це завжди генеральний або перший секретар ЦК КП(б)У.

1921 р.—1923 р. — Дмитро Захарович Мануїльський, освіта середня, українець. Ще триває російськоукраїнська війна, потрібен українець.

1923 р.—1925 р. — Еммануїл Йонович Квірінг, освіта п’ять класів. Розгортається процес українізації України, за яким потрібен нагляд, але не дуже обтяжливий для українціврусинів.

1925 р.—1928 р. — Лазар Мойсейович Каганович, за офіційною довідкою члена ЦК — самоук (до школи не ходив), за іншими джерелами освіта початкова, український єврей. Національний підйом в Україні почав непокоїти Сталіна, прийшов час його пригальмувати, потрібна була людина, особисто йому віддана.

1928 р.—1938 р. — Станіслав Вікентійович Косіор, освіта три класи, поляк. Прийшов час ламати хребет українській нації. Ідеальна кандидатура з точки зору підбурювання українців проти поляків.

1933 р.—1937 р. — Павло Петрович Постишев, до школи не ходив, московит. Другий секретар ЦК КП(б)У. Основна функція — контроль за першим секретарем і своєчасне інформування про все Сталіна.

1938 р.—1948 р. — Микита Сергійович Хрущов, до школи не ходив, українець. Головна справа зроблена, попереду велика війна і приєднання до імперії нових територій, заселених українцямирусинами, потрібно було дещо попустити віжки.

П’ЯТА ПРИЧИНА голодомору — це сприятлива для Москви ситуація у зовнішньому світі. Світ про все знав, але на офіційному рівні робив вигляд, що нічого не відбувається. Єдиною державою світу, що засудила голодомор, була націоналсоціалістична Німеччина. Про нього в своїх промовах не раз говорили Адольф Гітлер і Йозеф Геббельс, що викликало рішучі протести офіційної Москви. Так 1935 року на з’їзді Націоналсоціалістичної робітничої партії Німеччини міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову “Комунізм без маски”. Прочитавши її (вона є в інтернеті), кожен може пересвідчитись, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму щодо українського народу. Адольф Гітлер наказав надавати державну підтримку громадським організаціям, що збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, і особисто пожертвував 1000 марок до фонду допомоги німцям, що голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців, що жили поряд із німцями.

Єдиною церквою, що засудила голодомор, була католицька церква.

Українці за кордоном зверталися з протестами до Ліги Націй, до урядів різних держав. 27 вересня 1933 р. представник Уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин звернувся до 14ї Асамблеї Ліги Націй з листом, у якому привертав увагу світової спільноти до голоду в Україні. 29 вересня 1933 року у Женеві відбулося таємне засідання Ліги Націй за участю 14 держав. Президент чотири рази брав слово, щоб переконати представників країнучасниць у важливості допомоги Україні. Проте вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважаючи на те, що СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином, голод — це внутрішня проблема СРСР. “За” висловилися лише три держави (націоналсоціалістична Німеччина, фашистська Італія та Ірландія), “проти” — 11 країн, серед яких більшість провідних “демократичних” країн Європи. Того ж року Сполучені Штати визнали Радянський Союз, а вже наступного року Московію прийняли до Ліги Націй. Починалася Велика гра, і життя мільйонів українціврусинів у ній нічого не важили. Це вкотре підтверджує історичний урок: не чекай справедливості від чужинців, а будь сильним і вмій постояти за себе.

ШОСТОЮ ПРИЧИНОЮ можна вважати радянофільство значної частини західної інтелігенції. Це відомі літератори Б. Шоу, Р. Ролан, А. Барбюс тощо, які принципово не бажали помічати жодного ганджу в “найвільнішій” країні світу.

Світ змінюється

1985 року Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Ще 1982 року на конференції “Голокост і геноцид” у ТельАвіві він заявив: “Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті — нема проблем”. “Ваші мертві вибрали мене”, — так називається широковідома книга Джеймса Мейса. 1993 року він переїхав зі Сполучених Штатів у Київ, де одружився, викладав у КиєвоМогилянській академії, редагував газету “День”. Помер 3 травня 2004, похований у Києві на Байковому цвинтарі. Завдяки Джеймсу Мейсу та ще одному досліднику голодомору Роберту Конквесту, автору широковідомої книги “Жнива скорботи”, правда про голодомор стала відомою всьому світу.

Усе, викладене вище, не могло б відбутися без фантастичної активності нашої американської діаспори. Щира подяка їй від усіх щирих українців Великої України — матері всіх українціврусинів світу.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Це Австралія (2003, 2008), Андорра (2009), Аргентина (2007), Бразилія (2007), Ватикан (2001, 2003), Грузія (2005), Еквадор (2007), Естонія (1993), Іспанія (2007), Італія (2004, 2007), Канада (2003, 2008), Колумбія (2007), Латвія (2008), Литва (2005), Мексика (2008), Парагвай (2007), Перу (2007), Польща (2006), Словаччина (2007), США (2003, 2006, 2008), Угорщина (2003), Чехія (2007), Чилі (2007). На жаль, у цьому списку відсутня Німеччина. Ну що ж, націоналсоціалістична Німеччина повелася людяніше щодо України, ніж демократична Німеччина. Шкода! Немає там і Франції з Великою Британією, що 1933 року у Лізі Націй виступили проти допомоги голодуючій Україні. Можливо, Велика гра все ще триває? Чи можна тоді розраховувати на щиру підтримку цих країн у нинішній російськоукраїнській війні?

Всі українські президенти не оминули у своїй діяльності теми голодомору, але лише один із них — Віктор Андрійович Ющенко — підняв цю трагедію до рівня засадничого принципу державної політики України. Саме він не дозволив темі голодомору тихенько і назавжди зникнути з пам’яті українськорусинського народу разом з останніми його свідками.

У листопаді 2003 року 58ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила “Спільну заяву з нагоди 70ї річниці Великого голоду 1932—1933 років”, де він визнавався національною трагедією українського народу. 23 жовтня 2008 року Європарламент визнав Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народу.

28 квітня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам’яті загиблих у результаті голоду 1932—1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам’ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму.

Геноцидом українського народу Голодомор визнають католицька церква, Константинопольська православна церква, Українська православна церква — Київський патріархат, Українська православна церква (Московського патріархату) та Українська автокефальна православна церква.

2003 року Український парламент назвав, а 2006го — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Мойсейовича Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науководемографічної експертизи загальна кількість людських втрат від голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також, за даними слідства, було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Окрім того, необхідно враховувати неполічену кількість загиблих від супутніх захворювань.

Правда про голодомор, його причини і наслідки попри наші бажання чи небажання стає засадничим принципом існування новітньої української держави. Він має всі ознаки геноциду проти українського народу і не обмежується 1932—1933 роками. Наступна хвиля геноциду проти українського народу була замаскована під втрати у часи Другої світової війни. НКВД під час відступу радянської армії підірвала греблю Дніпрогесу, не попередивши завчасно про це місцеве населення. Від повені, що виникла внаслідок вибуху, загинуло близько 100 тисяч мирного населення. А чого варті слова “славного маршала наших перемог”: “Чим більше хохлів утопимо в Дніпрі, тим менше після війни доведеться переселяти до Сибіру”. І таки втопили у Дніпрі близько мільйона українців, яких непідготовлених, майже неозброєних, без плавзасобів і у цівільному одязі погнали на штурм цієї ріки 1943 року. А наказ про депортацію всіх українців, що проживали на окупованих німцями територіях, підписаний тим самим Жуковим та ще Берією наступного року? Ще одна хвиля була замаскована під неврожай 1946—1947 рр. І знову, як і 1933 року, потяги з українським зерном прямували до Європи. Але геноцид тривав усі, без винятку, роки радянської (московитської) влади в Україні, часом приймаючи ледь помітні латентні форми, а часом набуваючи загрозливої сили дев’ятого валу.

Великий Боже! Для чого ти піддав мій народ таким нелюдським випробуванням? Скільки ще їх чекає нас попереду? А може, ми нарешті зберемо всі свої сили і в останній битві з віковічним злом знищимо його? Схоже, іншого шляху у нас немає.