Надія КИР’ЯН
У Кабінеті-музеї В’ячеслава Чорновола для студентів організували перегляд фільму “Денисія. Світи Володимира Денисенка” про відомого кінорежисера. Фільм представив автор, його син Олександр, український прозаїк, режисер, драматург, актор, телеведучий. Сценарій фільму він написав ще 2003 року, через брак коштів знімати почав 2012-го.
Ми вже бачили багато свідчень про жахіття тоталітарної радянської системи, але щоразу подібні розповіді вражають дикістю та безглуздістю цієї бездушної машини, трагедією зламаних доль фактично беззахисних людей, які потрапили під її колеса.
Володимир Денисенко народився 7 січня 1930 року в с. Медвин Богуславського району на Київщині. Ще в дитинстві на нього справили величезне враження розповіді про відомі події 1919—1920 років: повстання селян, створення Медвинської республіки, її розгром і жорстоке покарання учасників більшовиками — в селі спалили третину хат, розстріляли сотні повстанців. Життєвий і творчий шлях Володимира Денисенка у фільмі показано у яскравих образних картинах на тлі тогочасних буремних подій.
Батько Володимира Терентій також був медвинським повстанцем. Йому вдалося врятуватися, зокрема завдяки тому, що ховаючись, родина щороку переїздила з місця на місце. Як розповідається у фільмі, Володі світ здавався однією великою залізницею з картиною жахів за вікном вагонів. Для хлопця творчість стала втечею від страшної реальності у світ ілюзій. Уже в початкових класах, навчаючись у Харкові, змайстрував із поштових ящиків саморобний ляльковий театр і розігрував сценки. Сам складав “сценарії”, де коригував події у бік справедливості. Одна його вчителька згадує: хлопчик до школи ходив без книжок і зошитів, але на уроках відповідав відмінно. Коли навчався в десятому класі, у газеті “Радянське мистецтво” надрукував статтю, у якій обурювався засиллям у театрах іноземних постановок і закликав ставити українські п’єси, за що мав величезні неприємності від “пильної” влади, а редакція за цей матеріал покаялася. Мав друзів — членів ОУН.
Після закінчення другого курсу Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого (1949 р.) його заарештували за типовою абсурдною статтею “український буржуазний націоналізм”. Відбував покарання у Вятлазі.
Цей табір мав площу 12 000 км2, розташований у Кіровській області (частково в Комі АРСР). У Вятлазі було одночасно по 15—20 тисяч в’язнів. Смертність у цьому таборі у 1940-х роках була удвічі вищою, ніж у Бухенвальді, хоч тут не було газових камер. В’язнів убивав голод, суворий холодний клімат, нещадні умови праці і жорстокі знущання. Володимир Денисенко працював, як багато інших, на лісорозробках, потім на будівництві мосту через Оку.
Невідомо, чи лишився б живим, але йому “пощастило”. У Вятлазі був театр, у якому грали близько 300 акторів. Там були мейєрхольдівці, вахтангівці, курбасівці, станіславівці, актори “Большого театра”. Створений театр був якимось полковником НКВС, “театралом-любителем”.
Володимира Денисенка помітив Володимир Агатов, в. о. директора культбригади, киянин, автор пісень “Темная ночь”, та “Шаланды полные кефали” і забрав у “трупу”. Тут було також тяжко: актори ходили ланцюжком від зони до зони і грали вистави. Поки долали той шлях пішки, мерзли, знесилювалися, хтось помирав… У “мистецькій команді” Вятлагу були композитор Поль Марсель, японка Йосіко Окада, зірка російської сцени Тетяна Окуневська, харківський поет Борис Чичибабін, Олександр Гінзбург та інші знаменитості.
Звільнили Денисенка 1953 року за амністією. Його поновили в театральному інституті (замовив слово Олександр Довженко), який мав із ним тісну творчу співпрацю.
Одна з найвідоміших картин Володимира Денисенка “Сон” з Іваном Миколайчуком у ролі Тараса Шевченка. Інші картини: “На київському напрямку”, “Роман і Франческа”, “Важкий колос”, “Осяяння”, “Женці”, “Високий перевал” та ін.
На жаль, творчість митця була обмежена. Практично на всіх його фільмах у художній раді були представники з КДБ, — адже хоч він був народний артист України, лауреат Шевченківської премії, однак офіційно обвинувачень із нього не зняли. Тільки в одному фільмі “Совість” 1968 року йому вдалося обійти цензуру. Фільм він поставив як художній керівник свого акторсько-режисерського курсу у театральному інституті. Він був сам і сценаристом, і режисером, і редактором, і виконавцем ролі. Картина про те, як фашисти розстрілювали заручників на очах у медвинців, бо ніхто не виказав німцям імені Івана Сарапуки, місцевого вчителя, який під час Другої світової війни очолив загін ОУН—“Схід”, що переховувався у медвинських лісах. Після показу картини негатив був знищений, а одну копію хтось викрав. Її підкинули через багато років під двері кіностудії Довженка вже після смерті митця.
Олександр Денисенко зумів розповісти не лише про життя батька та його епоху, а й про історичну значимість медвинської землі, її героїчних людей. Один із героїв фільму, “білий краєзнавець” (на відміну від “чорних археологів”) пишається, що “в цьому місці було багато цивілізацій. Он гора Тотоха. У перекладі з тюркського — особлива. Тибетські монахи, які сюди приїжджали, говорили, що є три особливі енергетичні точки на земній кулі: на Алтаї, в Тибеті і в Медвині. Вона виділяє сильну позитивну енергію, яка лікує людей, робить їх високодуховними, для яких совість важить більше, аніж життя”.
