Ірина ФАРІОН,
м. Львів
Закінчення. Поч. у ч. 46 за 2015 р.
2. Мова. Народність. Націоналізм. Денаціоналізація.
Свою українськість Потебня виписав в автобіографічному листі до Адольфа Патери у Празі 1886 року: “По происхождению с отцовской и материнской стороны я принадлежу к тому меньшинству Малороссийского козачества, которое в течение XVIII века получило права Российского дворянства”; “В раннем детстве подолгу живал на другом хуторе… в доме своей бабки по матери, где в то время говорили по Малороссийски”. Про пізніші, студентські роки: “В Харькове, который был тогда городом более Малороссийским, чем теперь, я освежил впечатления своего детства”. Почавши листа з наголосу на своєму українському корінні, Потебня закінчує його ще промовистіше: “Обстоятельствами моей жизни условлено то, что при научных моих занятиях исходною точкою моею, иногда заметною, иногда незаметною для других, был Малоруський язык и Малорусская народная словесность. Если бы эта исходная точка й связанное с нею чувство не были мне даны и если бы я вырос вне связи с преданием, то, мне кажеться, едва ли я стал бы заниматься наукою” [9, с. 6-7].
Водночас всі його філософські й наукові роботи писані російською мовою, крім поетичного перекладу українською мовою Гомерової “Одіссеї”, який, звісно, не міг бути опублікований через відомі укази заборон мови. Якщо в батьківському домі мовою щоденного вжитку була українська, то у його власному в Харкові вже стала російська. Він ніколи не цитував Тараса Шевченка, пропагуючи другорядних українськомовних авторів на зразок П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка чи І. Манжури, хоч у молодості 1861 року організовув вечір пам’яти Тараса Шевченка, щоб помогти зібрати кошти для його родини…[7, с. 38]. Попри те, як слушно зауважує Юрій Шевельов, “Не було в ті часи послідовнішої й конкретнішої програми українського націоналізму, поминаючи поезію Шевченка…” [9, с. 9].
У чому ж все-таки теоретичний мовний націоналізм О. Потебні, попри його вимушену російськомовну практику?
2.1. Історичність і символічність. Серед учителів О. Потебні був російський лінгвіст Ф. Буслаєв, що у праці “Про викладання рідної мови” (1844 р.) висловив дуже близьку і суголосну зі світоглядом О. Потебні думку: “У мові відображено все життя народу. Мова, яку зараз використовуємо, — це плід тисячолітнього історичного руху і низки переворотів. Її неможливо інакше визначити, лише як генетичним шляхом. Звідси і потреба історичного дослідження” [цит. за 7, с. 32]. Мислитель взяв цю думку на озброєння, через що його магістерська дисертація присвячена глибині народних символів, сфокусованих у словесному знакові: “Про деякі символи у слов’янській народній поезії” (1860 р.). Цю тему історичного заглиблення у психотип народу через мову, зокрема слово як мистецтво, вчений продовжує у докторській дисертації “Про мітологічне значення деяких обрядів та повір’їв” (1866 р.), яку тоді захистити не вдалося. Проте Потебня, гідно перейшовши через невдачу, взявся до найскладнішого в мові і найхарактернішого у її самобутності — порівняльно-історичного синтаксису східнослов’янських мов. 1874 року він блискуче захистив докторську дисертацію зі скромною назвою “Із записок по руській (східнослов’янській) граматиці” у двох томах (т. III, 1899 р., т. IV, посмертно 1941 р.). Термін русская, під яким він має на увазі українську (за тодішнім узусом — малоруську) та російську (русский) учений уживає як вербальне відображення політичного поглинання України Росією і перетворення її на частину російських губерній із географічною назвою “Юго-Западная Россия”. Цей політично зманіпульований і неадекватний лінгвономен відображає повноту втрати українцями своєї ідентичности, зокрема, у науковій практиці. Колоніяльне буття створило колоніяльний термін, у якому зникли українці як окремий народ і окрема мова. Проте О. Потебня насичує свою працю українським ілюстративним матеріялом із народної творчости та історичних пам’яток, позначаючи його як мр. (себто малоруське у протиставленні до общерусск., ст.-русск., др.-русск., русск. [4, с. 31, 34, 38, 44]).
Цією працею філософ-граматист і поет мови продовжив ідеї ще одного свого вчителя І. Срезневського, який висловив їх 8 лютого 1849 року у промові “Думки про історію руської мови”. Учений зауважив на проблемі зовнішніх та внутрішніх чинників, які впливають на мову та змінюють її. Зовнішні обставини — це “зв’язки народу економічні (промислові), розумові, політичні, релігійні, кровнородинні з іншими народами”, а внутрішні — це чинні в мові суперечності, які проявляються у постійній “боротьбі, постійних поступках старовини новизні” [7, с. 84]. Саме ця боротьба внутрішніх протиставлень і зовнішнього впливу визначає розвиток мови. Минуле, історія мови цікавили вченого як засіб пояснення сучасного стану мови. Водночас мислитель наголосив на невід’ємному зв’язкові між історією мови та історією літератури народу і довів це своєю поліфонійною творчістю мовознавця-філософа і літературознавця-теоретика: “Історія літератури повинна все більше зближуватися з історією мови, без якої вона так само ненаукова, як фізіологія без хемії” [6, с. 38].
Чи не найбільшу шану українській мові як знакові української традиції та окремішности О. Потебня віддав, досліджуючи мову фольклору — прямої і символічної мови нашої землі: “Малоруська народна пісня за списком ХVI ст. Текст і примітки”, 1877 р., “Пояснення малоруських і споріднених народних пісень”, 1883 р.; “Огляд поетичних мотивів колядок і щедрівок”, 1884, 1885 1886, 1887 рр.
2.2. Окремішність і самостійність. О. Потебня здійснив фонетико-діялектологічну наукову аргументацію окремішности української мови у праці “Замітки про малоруське наріччя”, 1870 р. Це перше наукове дослідження у сфері східнослов’янської діялектології і формування її як окремої дисципліни, де визначено межі визначальних діялектних звукових явищ, а також диференційні фонетичні ознаки української мови [7, с. 64]. Зокрема Потебня наголошує, що “різниця між “русскими говорами” така велика, що сповна зрозумілі один одному лише суміжні говори, і то через звичку” [7, с. 128]. На кардинальних звукових відмінностях між українською та російською мовами він вказав у праці “Про звукові особливості руських (русских) наріч. З додатком зразків маловідомих малоросійських (малорусских) говорів” [7, с. 65]. Ще повніше цю проблематику розкрив у посмертно опублікованій праці “Загальна літературна мова і місцеві говори (наріччя)”, яку можна вважати найвищою апологією діялектам, що під тиском суспільних обставин приречені стати літературними мовами: “Хіба не на очах історії розходяться між собою “руські говори”? [5, с. 134].
Мовознавець, перебуваючи у безвихідній пастці неадекватного політичного лінгвономена руский, намагався розмежувати понятття “русского литературного языка и русского языка в смысле совокупности русских говоров” [5, с. 125], довести право самостійного існування “малоруського наріччя”, яке він водночас називає “український говор”, закликаючи: “…зрозумійте силу малоруського слова…” [5, с. 125, 129]. В основу окремішности і самостійности мови мовознавець кладе відстані між двома найближчими мовами, їхню рівність і право кожної мови-діялекту (з огляду на політичне сприйняття свого часу) на свою літературну мову.
На особливу увагу заслуговує соціолінгвальне зауваження мовознавця: потребу створити умови для подальшого розвитку “всіх руських говорів” (звісно, що йдеться лише про українську мову, бо в поняття руских мовознавець вкладав сприйняття двох мов: української і російської), серед яких їхнє літературне опрацювання [5, с. 131, 133], а також “нерозумність” упередженого сприйняття в імперському суспільстві того “наріччя”, що має право на свою літературну мову. Як приклад, він наводить творчість Г. Квітки, що, пишучи “загальнолітературною мовою” (тобто російською), виявляє себе всього лиш як посередність, натомість його твори “рідним наріччям” можна вважати безсмертними [5, с. 137, 134]. Мислитель окреслює єдиний шлях утвердження мови-діялекту: крім практичного використання, уважне читання з виписками таких слів і зворотів, які в літературному “общерускому язику” не трапляються [5, с. 64]
Такий погляд в умовах панування політичної тези про українську мову з відомого указу, що “такого язика нєт, нє било і бить нє может”, засвідчував гідність і сміливість свідомого українця та поважного науковця.
Як аргумент щодо глибокої окремішности кожної мови, мислитель вдається до образного порівняння: мови — це не різні плаття, якими можна легко мінятися. Це глибоко інша система мислення зі своїм шляхом творення естетичних і моральних ідеалів [5, с. 84].
2.3. Свій — чужий. Свідомий — несвідомий. Зовнішню оцінку мови крізь призму свій — чужий і свідомий — несвідомий він найповніше дав у працях “Народні пісні Галицької та Угорської Руси, зібрані Я. Головацьким”, 1878 р. (рецензія на збірник пісень Якова Головацького) та у посмертно надрукованій праці “Мова і народність”, 1895 р., які Юрій Шевельов назвав двома точками “на довгому шляху, що його пройшов Потебня від молодечого захоплення українством до гіркої тверезости пізніх висловлювань” [9, с. 6]. Не менш цікаві міркування на цю тему він висловив у трьох листах до Івана Белікова та Олени Штейн у статті “Проблема денаціоналізації” та у фраґменті “Про націоналізм”.
Найгостріший зв’язок між мовою та суспільством, космополітизмом та націоналізмом (загальнолюдським та народним — [5, с. 107]) мислитель відтворює на прикладі університетського життя як мікроклітиною суспільного організму. Зауважуючи на прірві між студентами-українцями та викладачами чужинцями-росіянами, Потебня всупереч відомим приписам Емського указу про пріоритет благонадійних викладачів-росіян в українських вишах, закликає студентів віднайти своє українське “я”, а відтак і університет зробити українським [5, с. 55]. У зв’язку з цим він порушує мегаважливу проблему української “племінної окремішности”, що зависла між власним недоусвідомленням і московською дистанційованістю: від свого берега відбилися — до чужого не пристали. Якщо батьки наші усвідомлювали себе мимоволі і могли ще зоставатися українцями, то ми можемо бути міцні лише “усвідомленням своєї окремішности” [5, с. 55, 63–64]. Як аргумент мислитель вдається до етнічної єдности всіх українських земель (разом з Галичиною, Волинню, Поділлям), що опинились у складі різних держав, і, як науковець, наголошує на тому, що саме етнографія “має стати найпопулярнішою наукою” [5, с. 63].
У праці “Мова і народність” мислитель заглиблюється у відому хрестоматійну тезу про те, “що ідея людства втілюється в історії окремих народів”, буття яких визначається мовою як потоком самобутньої думки, що через мову виносить на поверхню “всю глибину людського духу” [5, с. 83, 109. 113]. У перспективі кореляцію між загальнолюдським та народним мовознавець бачить у зменшенні сили загальнолюдського у сенсі подібностей та збільшення його у сенсі посилення взаємовпливів між окремими народами, а також у загостренні боротьби між відцентровими та доцентровими тенденціями. Народні, чи національні ознаки сягають свого апотеозу чи навіть месіянства винятково внаслідок умов народного життя [5, с. 114, 100, 102]. Звісно, мислитель не називає ці умови життя суспільно-політичними, проте від цього не зникають його виразні соціолінгвальні акценти.
Винятково цікавими і повчальними є його спостереження щодо взаємин між рівноправними народами у контексті саркастично зауважених глобалізаційних процесів. За логікою космополіта, різниці межи двома сильними рівноправними народами мали б стиратися, проте, як демонструє досвід Европи, “внутрішнє спілкування народів набагато тісніше за міжнародне спілкування” [5, с. 94]. Себто кореляція внутрішньо-зовнішніх взаємин між народами має явну перевагу у внутрішньому тяжінні усередині того ж народу.
Наріжним каменем розвитку нації Потебня вважав СВІДОМІСТЬ, без якої не було б зв’язку між людьми (себто суспільства), ні руху вперед (прогрес, історія), “життя людини було б вічним повторенням тісного кола явищ, встановлених зовнішніми обставинами, тобто людина була б скотиною” [5, с. 58]. І ця свідомість, переходячи через посередність слова і мистецтва, вивершується національною мовою: без знання мови всі українські бажання збудовані на піску [5, с. 64]. Усвідомлення народної єдности через мову є “глибоко давнім” явищем і навіть неможливим для точного часу виникнення [5, с. 101]. Способом пробудження цієї свідомости мислитель вважав широку перекладацьку діяльність із іноземних мов на рідні: це “могутній засіб укріплення учнів у духові і переказах рідної мови і збудження самостійної творчости тією мовою” [5, с. 92].
2.4. Націоналізм і денаціоналізація. Розмірковуючи над поняттям націоналізму, Потебня неодноразово цитує знакові думки Л. Рюдиґера про виняткову роль цієї політичної доктрини у зміні засад існування світу і трактування у цьому контексті мови. Позитив ідеї національности в тому, що вона ослабила аскетизм християнства, змінила погляди на династичні права, зруйнувала муніципальну і станову замкнутість, забезпечила перемогу демократії [5, с. 119, 103]. Шукаючи відповіді на запитання, що ж забезпечує єдність нації і що є її найпевнішою ознакою, Потебня формулює розлогу однозначну відповідь — мова: “…не тільки найкраща, але і найпевніша ознака, за якою ми пізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим і безсумнівна умова існування народу — це єдність мови” [5, с. 118]. На його думку, ідея національности — єдина, що здатна пробудити “любов до мистецтва, науки і розумні суспільні прагнення”. В іншому випадкові, зокрема, університети як мікроорганізми і моделі суспільства, приречені на “тривале убозтво” [5, с. 56].
Окремим предметом аналізу вченого є проблема денаціоналізації, яку він розглядає у тісному зв’язку з суспільством і станом національного самоусвідомлення. Порівнюючи історичну долю “Южної Руси” з “горохом при дорозі”, мовознавець серед “цілих юрб її відступників” виокремлює дві категорії: вільних і мимовільних (зрештою, у широкому сенсі вони всі мимовільні, крім самовдоволених) і наголошує на негативній суспільній вмотивованості відступництва. Йдеться передусім про приклад суржикомовного (німецько-українського) жовніра, морально покаліченого австрійською службою, і, як наслідок, — відчуженого від рідної матері, хоч ще більшою мірою це стосується підросійської України, про що відверто автор, звісно, що писати не міг [5, с. 69]. У праці “Мова і народність” автор ніби побіжно зауважує, що люди зазвичай добровільно не зрікаються своєї мови, і то через “несвідомий страх перед спустошенням свідомости” [5, с. 98].
За мислителем, денаціоналізація — це перерваність традиції народу передусім через мову, а це, своєю чергою, ослабленість зв’язків між дорослим і юним поколінням. Інструментом знищення цього зв’язку і гармонійних взаємин між родиною та школою є характерний суспільний чинник — чужомовна школа, яку Потебня називає “виховним сурогатом родини” [5, с. 97, 89]. Так формується розумова підлеглість, що на місці витіснених форм неминуче призводить до “мерзоти запустіння”. Водночас поневолений народ разом із поневоленою мовою тим швидше вносить у мову окупації розклад, що численнішим і сильнішим він є. І, звісно, навпаки [5, с. 97]. У листі до Олени Штейн він розширює цей аналіз із взаємин між поколіннями до зв’язків між суспільними станами і наголошує на суспільній приреченості і поневоленого, і поневолювача водночас: “Країни, де порушено зв’язок єдности між станами розірваний, самі приречені на загибель і принесуть загибель іншим. Це велике море горя” [5, с. 140].
Мислитель вважає денаціоналізацію не лише моральною хворобою (себто спідленням) з ослабленою енергією думки та втратою зв’язків поколінь і станів, але й причиною “економічної і розумової залежности” та джерелом страждань [5, с.73]. Будучи високим ідеалістом за своїм світосприйняттям, Потебня завше занурювався у глибину мовно-суспільних явищ, які можна також назвати етносоціологічними явищами (йдеться про процеси мовної та культурної асиміляції і формування так званої марґінальної людини, що стоїть на межі двох світів у сенсі інтерференції та збіднення різних картин світу і спустошення психічного та етнокультурного досвіду людини) [1, с. 37–38].
Серед денаціоналізаційних процесів його викриття мотивів людської поведінки щодо сприйняття іноземних мов. Він категорично не поділяв суспільної тенденції навчати кількох іноземних мов у ранньому віці (“…чи не дурнем є той, хто, бажаючи з дитини зробити віртуоза, буде одночасно вчити її грати на 5-ьох інструментах?” [5, с. 139]), з огляду передусім “на ницість мотивів”. Ця “ницість мотивів” полягала у тому, що “росіяни дивляться на знання іноземних мов як на засіб відрізнятися від чорного люду і як на засіб взаємин із іноземцями”, що не має нічого спільного з опануванням потоку мислення чужою мовою. Так через “душевне холопство батьків” творяться діти-“напівідіоти”. Водночас мовознавець негативно трактує поширення двомовности на всі стани суспільства [5, с. 93].
До винятково важливих позамовних чинників існування кожного народу та його мови автор долучає інші народи і мови та їхнє обов’язкове рівноправне існування: “Для існування людини потрібні інші люди; для народності — інші народності. Послідовний націоналізм — це інтернаціоналізм” […] “…послідовний націоналізм не хоче влади, підтримуваної насильством” [5, с.70].
Післяслово:
contra spem spero
Зосталися спогади Д. Овсянико-Куликовського з останніх років життя О. Потебні. Розмова сповнена гіркої правди, пекучої критики і національного болю … про національну недієздатність українців. Мислитель уважав, що українці не скористалися шансом історії наприкінці ХVIII до половини ХIХ століття, як це зробили чехи, словаки, серби, що зуміли протистояти тискові понімечення: “Проте українське суспільство виявилось не на висоті національного завдання, — і ось тепер справа дійшла до того, що саме подальше існування української національности опинилося під знаком запитання…” [5, с. 146]. На контраргумент Д. Овсянико-Куликовського про непоборну живучість нашої мови, літератури і культури — і, врешті, самого Шевченка як найяскравішого доказу цього Олександр Потебня відповів з гіркотою сарказму та нотками національного жалю: “Шевченко! Життєвість нації! Етнографічний матеріял, а не нація!” [5, с. 146].
Цієї осени минуло 180 років від дня уродин філософа і поета МОВИ. Його слова хай стануть за привід до поважної наукової та політичної аналітики, за одвічне застереження правдолюбця і за керівництво до дії. Його сучасниця О. Єфименко у “Листі з хутора” 1918 року наводить іншу знаменну відповідь Потебні на запитання, чи можна вважати українську мову й український народ окремішніми: “Вістимо, коли самі українці того забажають” [8, с. 116]. Ось вона, сила українського волюнтаризму: volo, ergo sum (“я хочу, отже, існую”). Сильні і геніяльні не просто живуть своє життя — вони живуть усе життя своєї нації та мови. Тільки наша свідомість і наші дії сьогодні можуть підтвердити чи спростувати їхні вчорашні розмисли і генерувати одвічну колоніяльну хворобу чи вирватися з її лещат. Зрозуміймо, ми невіддільно разом: минулі, теперішні і майбутні.
Духа не угашаймо!
Література
1. Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні / Василь Лизанчук. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. — 412 с.
2. Кісь Роман. О. Потебня і проблематика мовного релятивізму / Роман Кісь // Львівська потебніяна. Матеріали наукових читань, присвячених 160-річчю з дня народження Олександра Потебні. — Львів: “Світ”, 1997. — С. 30–53.
3. Кубайчук Віктор. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови) / Віктор Кубайчук. — Київ: “К.І.С.”, 2004. — 168 с.
4. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике / А. А. Потебня. — Москва, 1968. — т. III.
5. Потебня Олександер. Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фраґменти; [упорядк. і вступна стаття Юрія Шевельова] / Олександер Потебня. — Нью-Йорк, 1992. — 157 с.
6. Потебня Олександр. Думка і мова (фраґменти) // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.; [за ред. Марії Зубрицької] / Олександр Потебня. — Львів: Літопис, 1996. — С. 25–39.
7. Франчук В. Ю. А. А. Потебня / В. Ю. Франчук. — М.: “Просвещение”, 1986. — 141 с.
8. Чехович Константин. Олександер Потебня — український мислитель-лінгвіст / Константин Чехович. — Варшава, 1931. — 175 с.
9. Шевельов Юрій. Олександер Потебня і українське питання. Спроба реконструкції цілісного образу науковця. — Режим доступу: http://www.scribd.com/doc/31482276/; 07.11.2015.
