Дмитрові Чередниченку—80
Український поет, прозаїк, перекладач, педагог, мистецтвознавець, майстер поетичної фотографії, громадський діяч. Автор численних поетичних та прозових книжок для дорослих і дітей, перекладів із литовської, білоруської, словацької, чеської та інших мов. Безцінний доробок автора — дослідження про Павла Чубинського, Михайла Кипу, Кирила Стеценка, Василя Сухомлинського, Ганну Черінь, Олексу Кобця, Бориса Тена… У 1991—2002 роках — редактор українознавчого часопису “Жива вода” для школи. З лютого 1992 року — керівник літературного об’єднання “Радосинь”.
Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Литви, лауреат премій імені Павла Чубинського, Максима Рильського, Івана Огієнка, Лесі Українки, ЛитовськоУкраїнського культурного фонду імені Тараса Шевченка та Всеукраїнського культурнонаукового фонду Т. Г. Шевченка, кавалер ордена Великого князя Литовського Гедімінаса ІІІ ступеня та ордена Лицарський хрест — “За заслуги перед Литвою”. Лауреат міжнародної перекладацької премії імені святого Ієроніма.
— Дмитре Семеновичу, звідки бере початок Ваша творча стежина: “Ота стежина в ріднім краї — одним одна біля воріт…”, про яку писав Андрій Малишко? Ваші перші вчителі?
— Там, де річка Росава впадає у Рось, лежить моє рідне село, яке так і називається — Межиріч. Межи річками. Старовинна його назва — Товарів. У цьому прадавньому селі я народився, виріс, набрався духу, що й досі гідно тримає мене на цьому світі. Через наше село пролягає пасмо гір, що височить і над Дніпром у Каневі (аж до самого Києва). Мовби прив’язує нас до священної Тарасової (Чернечої) гори. Скільки пам’ятаю, з ранніх моїх літ кликали ті гори до себе в гості. Аякже, Він там живе, Він там вічно стоїть, наш Кобзар. То й збиралися хлопчаки і йшли до нього як до рідного. І ми горді були, що Він біля нас, що ми коло нього живемо й ростемо.
Тож і спонукало нас — оспівати цю землю, на якій наш Тарас стоїть.
Чимало нас тоді пробувало свої сили у віршуванні. Світлана Жолоб (і батько її — Кость Петрович), Олекса Стельмашенко, Іван Бондаренко, Володимир Скарбовенко, трохи раніше — Михайло Кипа. Найпомітнішою постаттю стала Світлана. А ще — знаковий перекладач Євген Попович.
Закінчивши педагогічний інститут, я повернувся на Канівщину. У село зі смачною назвою, як писав мені Василь Симоненко, Пшеничники. І вирушав зі школярами в мандри по рідній землі. А 1958го їздив у Крим велосипедом (про це писала тоді “Радянська освіта”). Згодом учителював на Васильківщині. А тоді трохи затримався на видавничій роботі. Література ж, точніше, тяга до неї, життя нею — як тінь, за мною. І це все стало моєю суттю…
Перша моя поетична збірка побачила світ 1966 року — “Отава”. “Виряджали” її на білий світ Петро Засенко і Михайло Литвинець. А завороженість школою засіла в моїй душі навіки.
Згодом і в прозі (зокрема для дітей) я працював, і в публіцистиці, але поезія мене вже не покидала. Хоч дедалі більше трудився на школу, на її вимоги і потреби.
Мої перші вчителі? Скільки й пам’ятаю — мої найперші і найрідніші вчителі були — Семен Митрофанович, батько мій, і Софія Романівна — мати. Вони мене учили й розуму наставляли, вони мені прищепили глибоку повагу до того, чим я потім жив і що сповідував.
Батько навчив мене читати з раннього дитинства. І сам любив читати. Він показав мені свій саморобний фотоапарат, який викадрував назавжди мені чарівний світ. Тепер і я дивився навколо через об’єктив апарата, якого сам зробив.
Разом із батьком робили ми детекторні (тоді!) радіоприймачі, будували хату, бо нашу німці спалили, розводили садок, копали город, вудили рибу, збирали гриби — у листяному (на горі), і в сосновому (за Россю) лісах, випробовували (батько — на одній нозі) дороги… А найбільше він захоплював мене читанням. Бо й сам був завзятий читач.
У школі мене прихилили: мій однофамілець Юхим Петрович, Ольга Кононівна, Ганна Романівна, Лукаш Петрович, Яків Степанович (він і зачарував мене Тичиною) і… Лиса Гора, під якою народився мій мудрий батько. Та й односельці ж багаті на розум були. А потім доля виводила.
— На зустрічі з письменниками?
— На сподівані й несподівані, навіть випадкові. Кожна з таких зустрічей вносила бодай мізерну коректуру в сприйняття чи розуміння творчого ремесла. Перший письменник, який зі мною серйозно поговорив, був Юрій Мокрієв. Я йому щиро вдячний за те, що він перейнявся моїм таланом. Потім був Юрій Свиридович Кобилецький, якому Сосюра присвятив “Любіть Україну”. Він заговорив про долю й призначення, узяв мене в помічники на літстудії в педінституті. А згодом я потрапив у могутню студію Дмитра Григоровича Білоуса. Тут вирувала потужна когорта талановитої молоді. То й витворювалося, вигранювалося те, що потрібно для становлення особистості.
Вінграновський, Драч, Засенко, Онкович, Скирда… І всі чимось впливали, вигранювали мої закамарки своєю магією. Тоді познайомився із Василем Симоненком, цим занадто скромним генієм. Збирався він і до мене приїхати з Черкас у село Пшеничники. А я коли вже працював у видавництві “Молодь”, моїм, сказати б, начальником був письменник Віктор Близнець. Воістину чудовий майстер прози для дітей, а ще великої душі людина. Разом із ним ми часто зустрічалися зі школярами, розмовляли, гомоніли. “От бачиш, що люблять діти, чого вони прагнуть, — казав Віктор. — Тобі й карти в руки”. Ото й діждався він, що я подав йому рукопис повісті “Каміньдерево”.
— Ви педагог. Мабуть, це й стало поштовхом до створення букварів “Материнка”, “Соколик” (премія імені Олени Пчілки), а також (разом із Галиною Кирпою) шкільних читанок “Ластівка”, “Біла хата”, “Писанка”, “Зелена неділя”.
— Крім того, ми уклали тритомну хрестоматію “Український садочок”, хрестоматію світової літератури для початкової школи “Світ від А до Я”, антологію поезії української діаспори (вийшло три томи, один — “Журавлики” — для дітей).
— Хто відбувся раніше — Чередниченко як поет чи як перекладач? Ви створили й очолили Творче об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ. Перекладаєте з кількох мов…
— Ще коли я вчителював на Васильківщині, повіз свій клас на Чехословацьку виставку до Києва. Там познайомився з чехами й став вивчати їхню мову. І школярики мої стали з ровесниками із Праги листуватися. Василько Степаненко захопився чеською поезією, що й став перекладати її. Його кумиром став Ян Неруда. Заходився і я перекладати. Згодом подав до друку повість Алени Сантарової “Од вівторка до суботи”. Вона вийшла у “Молоді”. Євгенія Горева із “Веселки” замовила мені перекласти книжку словацьких народних казок. Було два видання.
А раз у відпустку рушив до Прибалтики: Вільнюс, Каунас. Далі й не поїхав. Мене заворожила литовська культура. Захопився литовською літературою. Познайомився з цікавим поетом Робертасом Кетуракісом. Він і допомагав мені освоювати їхню мову. Згодом вийшла у Києві антологія сучасної литовської поезії, яку ми уклали з Міколасом Карчяускасом, а також епічна поема Донелайтіса “Літа”, роман В. Бубніса “Час долі”, книжка Мартінаса Вайнілайтіса для дітей “Мій янтарик”, поезія Марцеліюса Мартінайтіса “У світлі серця”. У Києві литовський вектор захоплень підтримував славетний Леонід Миколайович Коваленко, сестра якого жила у Вільнюсі й перекладала українською… А 1990 року я долучився до створення в Києві Товариства литовської культури імені Майроніса.
— А що ж нині?
— Перекладаю. Кілька значних проектів готуються до видання.
Так і живемо, й працюємо разом, бо друзі.
— Із 1992 року Ви ведете при НСПУ літературне об’єднання “Радосинь”. Чимало талантів за цей час підтримали, благословили. Друкували в щомісячнику для українського шкільництва “Жива вода”, який Ви редагували понад десять років.
— Так, виходила антологія “Радосинь”, альманахи, збірники, багато й книжок радосинців. Є ким пишатися. Багатьох із них знають і поза межами України, як от Ярославу Шекеру, Дмитра Чистяка, Анну Багряну, Тетяну Винник, Ярославу Бабич, Катерину Міщук, Юрія Ряста, Євгена Дорошкевича, Ярославу Павличко, Наталю Трохим, Оксану Шалак, Михайла Горлового, Григорія Іваненка, Володимира Кузьмича, Анатолія Криловця, Лесю Мовчун, Сергія Цушка, Наталку Позняк, Лідію Новикову…
— Дмитре Семеновичу, що подаруєте своїм читачам до ювілею? Чи є ще не видані, не реалізовані твори?
— Рада душа в рай… Та захмарило. Я ще десятої частки свого не надрукував. Отже, не зреалізував того, що мав би. А дуже хотілося б. Є і доросле, й дитяче, і перекладне. Та сподіватимемося…
Розмовляла
Тетяна ЛЕМЕШКО
