Рік тому пішов у Вічність Євген Олександрович Сверстюк
1 грудня 2014 р. зупинилося серце Євгена Сверстюка. Видатний есеїст, літературознавець, культуролог, філософ, за радянщини — в’язень сумління, дістав гідне визнання в Україні лише за часів Незалежності. Лауреат Шевченківської премії… Минає перший рік без Сверстюка, але втрата стає чимдалі відчутнішою. Це почуття можна зрозуміти, усвідомивши масштаб Євгена Сверстюка як майстра слова і громадського діяча, його значення у національному культурному просторі. І — згадавши про його особистий вплив на кожного з нас.
Коли після хрущовської “відлиги” почалося поступове “закручування гайок” у всіх сферах життя і діяльності, саме тоді, на середині шістдесятих років, піднеслася хвиля протесту проти спроби повернути народ назад, до того стійла, де можна було лише мовчати й жувати полову. Імена Сверстюка, Дзюби, Світличного були серед мороку наче спалахи світла, що будили надію… Бурхливі роки! Коли радіо “Свобода” транслювало есей Є. Сверстюка “Собор у риштованні”, про цю сміливу людину вже знала вся мисляча Україна.
Справді, слухати закордонне радіо не було особливої потреби, бо найважливішими новинами ставали настрої та вчинки тих, кого нині називають шістдесятниками, тоді ще не арештованих, не кинутих до тюрем або “психушок”. Перед Празькою весною у всіх нас виникли особливо великі сподівання. Казали: “Чехи й словаки навчать демократії”. Бо деякий час наші вільнодумці ще могли друкуватися у пряшівському часописі “Дукля”. Відомо, як цим надіям і можливостям 21 серпня 1968 року було покладено край.
Репресії, що охопили весь “табір соціалізму”, попервах набували навіть комічних рис. У Львові запопадливі “борці з націоналізмом” відбили тризубець у статуї Нептуна на площі Ринок. А коли звідти приїздили до Києва, наприклад, Ірина Стасів-Калинець, Олег Мінько і Ярослав Ступак, то “хвіст” агентів “у цивільному” супроводжував їх від вокзалу аж до Хрещатика. А тим часом у садибі І. М. Гончара люди переписували (від руки, бо друкарські машинки були на обліку) твір Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (сотні сторінок!) та й несли ці вистраждані копії у народ.
Наприкінці 1960-х Євген Сверстюк працював в “Українському ботанічному журналі” відповідальним секретарем. Його редакція в академічному Інституті ботаніки стала місцем зустрічей і бесід осіб, далеких від лояльності до тодішнього режиму. А саме тоді влада спробувала запровадити масову ідеологічну освіту, але нібито неформальними засобами. Створювалися різні гуртки, відбувалися читання матеріалів партійних з’їздів, розглядалися політичні події на інших континентах за принципом “у них там гірше, бо негрів пригноблюють”. В Інституті ботаніки невідомо чому почали обговорювати хід громадянської війни в Нігерії, інші африканські проблеми. Це дуже потішало вчених, але з волі партії розумної альтернативи не існувало, хіба що — змінити тему. Так і сталося. У 1969 р. по академічних інститутах були облаштовані семінари з “марксистсько-ленінської естетики”. Як наближеній до мистецтва, хоч і безпартійній, Марії Макаревич, моїй матері, доручили вести ці заняття в рідному для неї Інституті ботаніки. І хоча виданий був навіть спеціальний підручник, широка ерудиція вчених давала змогу далеко виходити за рамки офіційного плану, полемізуючи на літературно-мистецькі теми. Без несподіванок тут не обходилося.
Якось Євген Сверстюк під час чергового семінару зауважив: у Леніна естетичних поглядів не було, що він сам і визнавав. Адже протягом XIX—початку ХХ століть відбувся демонтаж релігійної естетики — від Чернишевського до більшовиків. На підтвердження Євген Олександрович навів цитату з… Леніна. Стався переполох; зрозуміло, це створювало незручність для організаторів ідеологічних занять. Мама, як керівник семінару, налякалася чи не найбільше. Та вдома розповіла про цей інцидент із почуттям поваги до порушника спокою “ідейного” болота, насамперед — його обізнаності та сміливості. У розповіді звучала душевна турбота, звичайно, не щодо того химерного семінару. Знаючи систему, тривожилася долею Євгена Олександровича.
Як виявилося трохи пізніше, для цього були вагомі підстави. Репресії початку 70-х років, зачепивши багатьох порядних людей, не оминули і його. Чесний виступ у колі вчених був лише відлунням активної діяльності філософа, публіциста Є. О. Сверстюка як тогочасного дисидента на захист прав людини в Україні. Йому судилося провести у “лагерах” (так він називав місця політичного ув’язнення і заслання) 12 років. У кінцевому слові на суді (1972 р.) він, зокрема, сказав: “Мені випало гірке щастя… спізнати суворість і вагу великих слів: правда, честь, обов’язок; слів, що становлять морально-етичні підвалини мого світогляду. Честь, що оплачується кров’ю, гідність, що є передумовою життя, істина, до якої йдуть з безстрашністю дослідника — без гарантії повернутися”.
Дисиденти 1960—80-х були не тільки іншодумцями. Вони діяли по-новому, відкинувши ідею “покращання” радвлади. Із Євгеном Олександровичем ще до його арешту мене познайомила співробітниця Інституту ботаніки Наталя Беліцер (нині працює в Інституті демократії ім. Пилипа Орлика). Тодішнє моє спілкування з ним було заочним. Перекладав на російську деякі матеріали українського “самвидаву”, які Сверстюк із Дзюбою передавали до Росії і на Захід. Пригадую, серед них була стаття Валентина Мороза про долю карпатського села — “Космач”. Разом із Н. В. Беліцер збирали кошти на підтримку наших учасників опору. Розповсюджували вже згаданий твір І. Дзюби (передрукований знайомими Сверстюка)… Наша співпраця набула конкретнішого змісту у 90-х роках, вже у газеті “Наша віра”. Євген Олександрович підтримав задум написати книгу про біблійних істот, рослин і тварин. І перша публікація про рослини Святого Письма вийшла у цьому всехристиянському виданні. Його поради, відгуки й рецензії досі для мене безцінні, як і наші тривалі бесіди про історію, літературу та мистецтво. Він же запросив мене до участі у Всеукраїнському громадському об’єднанні “Громадянська позиція”, де ми разом із братами Михайлом і Богданом Горинями, Михайлиною Коцюбинською, Миколою Горбалем, Олександром Сугоняком, Олесем Шевченком та багатьма іншими обговорювали події культурного, громадського і політичного життя в Україні. Матеріали цих зустрічей висвітлювалися у газеті, незмінним головним редактором якої був Євген Сверстюк; завдяки його послідовності, додаток під титлом “Громадянська позиція” виходить у “Нашій вірі” й досі… Головною засадою Євгена Олександровича, святою заповіддю завжди була Правда, як найвища моральна цінність, відданість якій він зберігав беззастережно.
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
